Ромни — місто невеличке, через що під час з’їзду ярмаркового більшість міської людності перебиралася жити в комори, а світлиці свої наймала приїжджим, беручи з них великі гроші. Через те з приїжджого панства тільки самі багатирі спроможні були найняти собі кватири в домах; та й то по таких кватирах перебувало майже саме жіноцтво. Мужчини привозили для себе і розпинали на ярмарковому майдані катраги, шатри, а то й просто намети — і тут вже справляли ярмаркове свято Бахуса.
Приїхавши в Ромни подивитися на лівобережний "карнавал", Шевченко перебув тут тільки три дні в катразі Павла Вікторовича Свічки. Свічка сам каже, було, про себе, що він "недогарок великої свічки і недогарок лоєвий". На ярмарку Шевченко вперше бачив геніального артиста українського Соляника 322 в ролі Михайла Чупруна (жарт Котляревського: "Москаль-чарівник").
322 Карпо Трохимович Соляник [Соленик. — Ред.] родився р. 1811. На 18 році свого віку він вступив на математичний відділ Віденського університету, але не скінчив його, бо р. 1832 університет той цар Микола скасовав. З університету Соляник пішов в трупу Штайна [Штейна. — Ред.], що перебувала в Харкові. Спершу він став за суфлера, але суфлеровав недовго і р. 1832 вперше бачимо його наймення на афіші в ролі слуги Провори в комедії Шепталова "Неслыханное диво, или Честный секретарі"". Через два роки актор з Штайнової трупи Млотковський організовав власну трупу; до неї вступив і Соляник. Трупа переважно перебувала в Курському. Року 1841 /165/ Карпо Трохимович побрався з харківською акторкою Протасовою. З того часу він грав з різними трупами в Києві, в Вороніжу, в Полтаві, в Кишиневі, в Одесі, але переважно в Харкові. Року 1837 довелося йому з трупою Єрохіна бути у Вознесенському під час перебування там царя і грати там разом з Щепкіним. Соляникова гра так подобалася публіці, що його запрошувано до Петербурга на столичну сцену. "Ні, — відповів на те Карпо Трохимович, — я українець: люблю Україну і мені вельми жалко було б покинути її". В Харкові наймення Соляника було незвичайно популярним; публіка щиро вітала і шановала його. Навесні р. 1851 він занепав на сухоти і вмер 4/19 жовтня того ж року. Опріч артистичної кебети, Соляник вславився за свою добру, просту і благородну вдачу. Його добрість і чесність були популярні в Харкові не менш, як його артистична гра на сцені. Якою великою була слава Соляника яко артиста, можна знати з того, що Гоголь, піклуючись ставити в Петербурзі першим разом свого "Ревізора", клопотався, щоб покликати Соляника, хоча очевисто його й не знав. Без порівняння незабутнім був і буде Соляник в українських ролях: Макогоненка ("Наталка Полтавка"), Чупруна ("Москаль-чарівник"), Стецька ("Сватання на Гончарівці") і Шельменка ("Шельменко — волосний писар" і "Шельменко-денщик"). "В тих ролях, що грав Соляник, особа українця виходила не в’ялою, — каже Мизко в "Основі" 1861 р. [кн.-II, с. 183], — не простосердою, немов дурень, а повною життя внутрішнього і глузду". В історії театру українського Соляник повинен зайняти перше місце яко артист з такою сценічною кебетою, якої ні до його, ні після його ще не було на Україні.
"Мені, — згадує в своїх "Записках " Шевченко 323, — здавалося, що Соляник вдавав Чупруна більш за Щепкіна природно і хупаво". І циган московських вперше тоді бачив і чув Шевченко, — "бачив, як вони гарцювали перед ремонтерами і іншою п’яною публікою; чув, як вони насамкінець свого хижобрудного концерту співали:
Не пылит дорога" — і т. д.
Циганські концерти на художницько-поетичну душу Шевченка робили вражіння прикре. Згадуючи про їх через 12 років, він пише: "Чи гадав коли великий германський поет, а за ним і великий Лермонтов, що їх глибокопоетичні вірші співатимуть отак хижо п’яні цигани перед оравою п’яних ремонтерів? їм і в сні не ввижалася така пародія брудна!"
"Тоді ж, — розповідає далі Шевченко, — я спізнався з старим розпусником Якубовичем, батьком відомого декабриста 324, і з його молодшим братиком Квазимодою.
323 Записки... — С. 75. — [Запис від 20 лип. 1857 р.].
324 Олександр Якубович служив капітаном в Нижегородському драгунському полку; 34 літ його в гурті з іншими "декабристами" заслано на каторгу.
Сьому /166/ останньому під слово честі позичив я "до завтрього" два півімперіали. Так вони за ним і пропали. Ще спізнався з одним паростком незчисленного роду Родзянків. Поковтавши три дні в Ромнах куряви, купив собі на жилетку якоїсь матерії і з оцієї ковбані поїхав шляхом Ромоданом з Родзянкою". Поїхали вони в село Веселий Поділ. Аркадій Родзянко писав вірші і вважав себе за поета; "своєю тупою естетикою і своїми найбруднішими віршами по-українськи" він так остогид Тарасові, що сей мусив утікти від його до брата його Платона, "найближчого сусіда і лютого ворога Аркадієвого" 325.
Читаючи такі певні характеристики, нам не трудно зрозуміти, чи було що справді спільного у Шевченка з такими людьми, як Родзянки, Якубовичі і ін. Чужбинський каже, що "Тарас ще раніш розчаровався де в кому з панів і рідко до кого з них навідувався". Хіба зовсім не тямлячи Шевченкової душі, можна гадати, що він був причарований до когобудь з полтавських панів, опріч Рєпніної!.. Коли він з ким з них і знайомився і начебто товаришував, так через те, що вони самі шукали знайомості з ним. А він, користуючись з того, бажав ліпше придивитися і спостерегати їх побит і відносини до кріпаків; та, може, й сподівався впливати на панів, щоб поліпшити їх відносини до кріпаків. Нарешті, будемо пам’ятати, що Шевченко з натури своєї був людина високо ввічлива і добра. М’яке, наче віск той, серце його ніколи навіть в своєму ворогові особистому не забувало чоловіка.
Може, до сього саме часу треба відносити і анекдот з Шевченкових пригод, переданий їм Чалому р. 1859 326.
325 Записки... — С. 53. — [Запис від 9 лип. 1857 р.].
326 Жизнь и произведения Шевченка. — С. 149.
"Покликали поета полтавські пани на польовання! Приїхавши на польовання, вони розпустили псів і самі розійшлися, а Тарас лишився в тарантасі (бричка з верхом) доглядати харчі. Взяла поета нудьга; ждав він, ждав, доки вернуться мисливці, та й годі сказав і заходився коштовати усе, що було з харчів і напоїв: горілку, наливку, закуски; нічого не лишив без уваги та й заснув. Вернулися пани зголоднівши, кинулися до кошиків, а там нічого нема..."
З Веселого Подолу Шевченко вертав, мабуть, через Переяславський повіт і через Переяслав і в серпні спізнався з лікарем і професором духовної семінарії Козачковським. 19 серпня Козачковський покликав чимало гостей. Тарас /167/ був веселий, з піднесеним духом, читав свої вірші і своєю гарячою бесідою зробив на гостей такий вплив, що за вечерею один з гостей, німець, протестант, піднявши бокал на здоров’я Тараса, мовив: "От батько! далебіг батько! будь здоров! будь здоров, батько!" 327 Гості, слухаючи Шевченкову бесіду, дивовалися його широкому розвитку.
З Переяслава Шевченко вернув до Києва. Тим часом приятелі його попильновали і встигли, що комісія згодилася взяти його за співробітника, призначивши йому річної платні 150 крб.
Річ певна, що такий поспіх порадовав Тараса. Він бачив перший ступінь на тій стежці бажаній, якою, він сподівався, прийде до своєї мети, щоб осістися в Києві міцно.
III
Ще вторік, коли Шевченко був в Кирилівці, йому подобалася, мабуть, попівна, доня отця Григорія Кошиці — Федосія. Тепер, їдучи на Україну, він голубив думку побратися з нею, "та й жити на світі, як добрі люде живуть" 328. І от тепер, одержавши хоч дуже не значну посаду, він заходжується здійснити своє бажання і їде в Кирилівку сватати молоденьку, на 17-й весні Кошицівну. Приїхав він в Кирилівку перед храмом, себто перед 26 вересня. Титарем і тоді був той сам Бондаренко і народним звичаєм в храмовий день покликав до себе між іншими гостями і свого шкільного товариша Тараса 329. Храмовий день вийнявся годинний, ясний, теплий, храмовали і мед овали у саду під яблунею. Мабуть, пам’ятен був Тарасові той мед; бо він не забув про його і за 15 років: пишучи 7 грудня р. 1859 лист до Варфоломія 330 і просячи, щоб вислав йому ковбас, додає: "Та щоб ковбаси були такі самі, які ми їли на меду у Гната Бондаренка" 331.
327 Киев[ский] телегр[аф]. — 1875. — № 25.
328 Русск[ая] ст[арина]. — 1883. — Кн. IX. — С. 640.
329 Правда. — 1876 — [№ 1]. — С. 25. — Жизнь и произведения Шевченка, с. 51.
330 Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 927 — [928].
331 Тарасова невістка Микитиха казала мені, що сей мед був тоді, як Тарас останнім разом 1859 був у Кирилівці. Те саме казав Прокопу Шевченку і сам Бондаренко. Але зауваживши, що р. 1859 Бондаренко вже не титаровав, і розібравши деякі інші подробиці, переказані мені в Кирилівці, я прийшов до впевнення, що і Микитиха і Бондаренко помилилися. /168/
На меду був і сліпий лірник, та без лірника і мед не в мед би був! Одначе трапився такий лірник, що не вмів співати українських дум; а Тарас вимагав, щоб він співав думи. Лірник, переспівавши пісні, які вмів, вдарив — "козака". Музика зворушила людей: жіноцтво пустилося в танці. Весело витинав "козака" і Тарас. Натанцювавшись, він взяв під плече Варфоломія Шевченка, став ходити з ним по саду і читати з голови: "За горами гори, хмарами повиті..." Я слухав, — каже Варфоломій, — притаївши духа: волорся у мене на голові дибом ставало. Я став радити Тарасові, щоб він не дуже "заходив в хмари". Тарас тоді ж показував мені патрети якихось людей і говорив, що все те його приятелі і всі вони умовилися працювати коло народної освіти. Кожен з них, відповідно своїм достаткам, визначав, які датки вноситиме в касу громадську. Каса та, звісно, потайна від уряду, ростиме з датків громадян; правитиме нею виборна адміністрація. Коли каса розростеться, дак з неї даватимуть запомогу тим убогим людям, що, скінчивши гімназію, не матимуть достатків йти на університет. А той, хто братиме запомогу, повинен буде, скінчивши університет, шість літ учителювати на селі. Учителям сільським гадали виклопотати платню від уряду та від панів, а якщо платня та буде мала, дак додавати до неї з каси. Нарешті Тарас додав би то Варфоломеєві, що думка завести по селах на Україні добрі сільські школи зародилася йому в голові ще тоді, коли він перебував в школі у Кирилівці.