А їх — не перелічити. В одного покійного Святослава п'ятеро, в Ізяслава — троє; у нього — двоє… та ще у братів інших — Вячеслава, Ігоря, Володимира… Роздеруть землю руську на шмаття. Тоді хто захоче — той візьме її всю: візантійський імператор Никифор Вотаніат, чи патріарх Костянтин Ліхуд, чи половецький хан Ітларь… Може, гречини-ромейці й нині спрямовують половецькі орди на Русь. Імперії легше дишеться, коли її сильні сусіди гинуть у распрях…
Така думка все більше оволодівала Всеволодом. І з тої ж миті він почав вірити у її правдивість.
Справді-бо, навіщо київському митрополиту мати під боком сильного князя — Ізяслава чи його, Всеволода? Тоді міць Русі буде більшою, а це — небезпека для ромейської Візантії нині, котру роздирають чвари імператорських родів.
Всеволод тут же вирішив для себе: він не піде на Київ. Йому треба разом із братом Ізяславом стати супроти половців. І супроти свавільних синовців.
— Нерадцю! — щосили гукнув до свого гридя. — Вели кликати із Смоленщини князя Володимира з дружиною й пішцями. А меншому князю — Ростиславу — скажи, нехай свою рать тут збирає. У степ піде!
Ростислав піде до половецьких ханів. Понесе дари руські. Багаті дари. Цим трохи замирить їх.
Не хотілося Всеволоду ламати горду шапку Мономаха перед Ізяславом. Але — обіцяв тоді, на Воліні, на хресті, жити за заповідями отця Ярослава і за поконом землі руської, допомагати йому, коли буде треба. Обіцянку таку дав і ченцям печерським, і отій волхвині білій… отій волинській зелениці. Що сказала б нині?
Певно, сказала б, що, мовляв, добре чиниш, князю, йдучи братові старшому у поміч. Добром і тобі воздається.
Зате його княгиня-грекиня стурбована. Веде перешепти з Іоанновими послами, косує чорним оком на князя… Вистежує, винюхує, колотиться. Хоче стати великою княгинею — аж труситься.
Князь київський Ізяслав був вражений, побачивши Всеволода у себе в гридниці. Сполохався й хотів бігти. Але бігти вже не було куди — Всеволод прямував до нього широким кроком, розпростерши руки для обіймів. Ізяслав оступався до стіни…
— Брате, прийшов тобі в поміч. Бери мою дружину й дружину сина мого Володимира. Олегу й Борису треба коромольні писки втерти. Самі йдуть і половців на нас насилають. З благословення митрополита.
— Іоанна? — заметушився Ізяслав. — Я й не подумав… А ти? А грекиня твоя?..
— Вір моєму слову, Ізяславе. На Волині тобі присягався хрестом…
— Важко тобі вірити, — плаксиво кривиться Ізяслав. — Двічі мене виганяв із Києва. Разом із Святославом, царство йому небесне. Двір мій пограбували… Але… — зітхнув, витер сльози на очах. — Може, й з добром прийшов. — Голос Ізяслава невпевнений, жалісливий, ніби питає, а не стверджує.
Всеволод одвернувся. Простий ти умом, брате Ізяславе. Надто простий. Державцю треба було, б більше хитрості й розуму мати. А не хлипати носом…
Дивно було киянам, а ще дивніше митрополиту Іоанну дізнатися, що брати-суперники мирно зустрілися, мирно говорили й разом пішли на м'ятежний Чернігів, на Олега Гориславича. Зіткані тенета для великої коромоли, у яку Іоанн мав упіймати улов, раптом були розірвані зухвалим смиренням Всеволода.
Митрополит тремтів у закамарках святої Софії. Шукав винуватців-ізрадців. З усієї губи кляв Печерську обитель. Звідти, звідти йшли злоба й непокірність князів йому, митрополиту візантійському. Звідти невидима рука упокорювала м'ятежі й чвари між князями, ставала на перешкоді візантійському владарюванню на Русі… Крадькома Іоанн наказав челяді готувати лодії до Царгорода й вантажити митрополичим скарбом. Якщо князі доберуться удвох до нього — не зносити йому голови. "Горе тобі, Вавілон і Асія, горе тобі, Єгипет і Сірія!.." З першою звісткою про перемогу братів-князів він утече до Візантії.
Але звістки барилися… Всеволод же мовчав про послів митрополичих до нього. Вичікував. Дослухався. Дослухався до всього…
…Древній град забутого князя полянського Черня — Чернігів — ніколи не бачив біля своїх валів такої великості ратей князівських. Прийшов князь київський Ізяслав із сином меншим Ярополком, прийшов переяславський князь Всеволод із сином старшим — Володимиром… Обступили усе місто. Обложили звідусіль полками. Володимир з дружиною зламав ворота великого валу од ріки Стрижені, увірвався в місто, підпалив хижі смердів і рукомесників чернігівського посаду. Люди повтікали за мури Дитинця і замкнулись.
Олег же Гориславич і Борис не чекали так швидко дядьків своїх старих. Пішли на полюддя у Новгород-Сіверщину. Повертались назад, обтяжені даниною. Повози котили великі бочки з медом, трусили мішками із зерном, воском, засоленою й в'яленою деснянською рибою, овечими й воловими шкурами, хутрами білок, лисиць, соболів і куниць.
Здаля угледіли під Черніговом полки. Кинулись назад, до бору, але їх помітили. Ізяслав і Всеволод розвернули свої раті проти них. Довелося приймати бій.
Біля невеликого селища Орачі, на Нежатиній ниві, постали одна супроти одної шереги князівських дружин. Просвистіли стріли над нивою, упали на голови. Хтось зойкнув. Хтось упав. Чиясь стріла першою пронизала молоде тіло буйного Бориса Вячеславича…
Олег оглядався — куди відступити? Але прибулі ратники ощетинились списами й рогатинами і сунули на нього. Всеволод ішов по праву руку, Ізяслав — по ліву. Гориславич метався в пастці — його звідусюд обходили. Десятки стріл цілилися в його серце, в груди, в очі… Десятки списів ладні були метнутись в його живіт і в спину… Він закричав… Кинув на землю меч… І побіг назад…
Ізяслав спинився. Досить… Досить крові… Поскакав до Всеволода.
— Брате, спинімося! Бачиш? Бориса уже покарав бог… І Олег побіг…
І в цю мить чийсь важкий спис, пущений твердою рукою, проломив тонку залізну сітку кольчуги Ізяслава і впився йому в спину. Під лопатку… Мабуть, гострий булатний наконечник торкнувся серця — воно вмить спинилося.
Ізяслав здивовано вибалушив очі до Всеволода.
— Брате… мовив же… у поміч прийшов…
Всеволод розгублено дивився, як зсувається з сідла Ізяслав, як пальці на руках його зводить судомою….
А повз них мчали дружинники й пішці — Олегова рать щодуху тікала до лісу.
Біля Всеволода опинився Нерадець. Зіскочив з сідла, підійшов до Ізяслава, що лежав зі списом у спині біля ніг свого коня. Різким рухом руки витяг спис із князевого тіла, відкинув геть. Перекинув Ізяслава на спину. З свіжої рани на траву цвіркнув червоний струмочок крові…
Всеволод сповз із сідла, узяв за оброть Ізяславового коня. Міцно затиснув у кулаці. Відчув, що разом з тією оброттю затиснув у своїх руках правило землі руської. Та поки що він думав не про це.
— Нерадцю, біжи до села… — схвильовано витирав спітніле обличчя Всеволод. — Візьми човен для небіжчика… Князь Ізяслав… брат мій… у стольний свій Київ попливе водою… по Десні… А там, за звичаєм, перекладемо у сани…
Опівдні рать Всеволода рушила сушею на Київ. А сам Всеволод і його воєводи пішли до Десни. Туди понесли на дошках тіло князя Ізяслава. На човні уже лежало сіно й тонке соснове гілля, накрите овечими шкурами й веретою.
Київський князь Ізяслав, старший син Ярослава Мудрого, мертвими очима оглядав береги своєї землі — Подесення, Подніпров'я. Дивувався чомусь, високо звівши догори рудувату, з сивизною брову. Вітер куйовдив його темне волосся з білими смугами сивин. Вітер пестив його многострадне лице і руки, які так довго — більше тридцяти літ — невпевнено кермували Руссю й стільки бід принесли їй…
Всеволод не дивився в непорушне лице брата. Один раз йому здалося, коли він крадькома було поглянув, що Ізяслав з-під вій пильно стежить за ним.
— Нерадцю, стули йому щільніше повіки… — попросив невідступного свого гридя.
Нерадець притиснув повіки очей Ізяславових, але захолола шкіра не слухалася, синя щілина між ними побільшилась. Тоді Нерадець накрив покійника білим рядном, а зверху кинув соснове гілля…
Добра людська пам'ять — найбільша слава достойному мужу. Так сказав Нестору новий ігумен печорський Великий Никон. Іще сказав:
— За брата свого загинув Ізяслав. За Всеволода…
Нестор збагнув: так треба писати в пергамени. Бог так хотів, аби Всеволод став київським князем. І чорноризці печерські мали тепер підтримувати останнього Ярославича як законного князя Русі. Таке жадання Всевишнього, бо, коли б не так, ніколи Всеволод не повернувся б на київський стіл. Ніколи б йому не подолати своїх молодих суперників-синовців — Олега й Бориса. І не спинити б веж половецьких, котрі було рушили на Руську землю.
Розмислював Нестор у своїй келії. Хитрісно сплетені жадання князівські й богоугодні діяння їхні!..
Як би там не було, а Всеволод дочекався свого часу. Дочекався, доки помер загадковою смертю відважний зухвалець Святослав Чернігівський; дочекався, доки так само загадково загинув старший брат — простакуватий Ізяслав. А може, Всеволод з поміччю бога й митрополита-грека обом допоміг їм зійти зі світу? Про те вже ніхто не дізнається…
Зрештою, князь Ізяслав, хоч і довгі роки перебував при кермі, нічого не надбав для землі руської — ні слави, ні багатства. Жив лише набутками отця свого Ярослава Мудрого. Та й те, що мав, розтринькував по чужих дворах. Кияни виганяли його з Києва, і во дні смут і м'ятежів він шукав помочі у чужинців, опирався на чужі списи. Останній раз, тільки завдяки Яню Вишатичу, наважився до своїх ратей взяти дружини малих руських князів. Усе життя Ізяславова душа блукала в сутінях і холопствувала перед чужинцями.
Дивувався Нестор. І такий нікчемний муж понад чверті століття тримав у руках правило державне! Диво дивнеє єсть влада: який би ниций чоловік не вихопився наверх, навколо нього створюється золотий німб законності. І навіть коли він сам не чує в собі ані сили, ані розмислу достатнього, щоб кермувати державою, ніколи добровільно не відмовиться від неї. Навпаки — мечем, списом, намовами — буде боротися, гризтися, убивати, щоб утриматись зверху, бодай би і знав, що до добра це його не доведе… І що воно за сила — владарювання над людьми?
Брати-князі коромолили, билися, тому навчали й синів своїх. Та ще й половців почали втягувати в міжусобицю. Що ж буде далі?
Чи сидітиме тихо збіглий у Тьмуторокань Олег Гориславич? А сини Ізяслава — Святополк, що у Новгороді, і Ярополк, що осів на Волині у Володимирі? Але ж і Всеволодовичі — Володимир і Ростислав… осторонь не залишаться, коли що.
Все тепер залежатиме від того, як новий князь затисне свавільців у кулаці.