сухар! — кинув йому навздогін Іван Семенович.
Це був розрив рішучий і остаточний; знав це Іван Семенович, але спокійно прийняв — не почував себе винним. Тільки досадував: нащо було в цю розмову заходити! Адже давно пересвідчився він, що не розуміють його такі, як Куниця чи Писаренко, не можуть його зрозуміти. А певніше — не хочуть, бо, захотівши, давно зрозуміли б принаймні, що між ними ріжниці немає... Обурюються, що віддає він надто багато уваги тому, на що вони не зважають, не помічаючи, що він хоче того, що в них є, а він втратив... Отже, це ріжниця не вдач, а становища... Правда, можливо, що в них менші бажання й вимоги нижчі, але ж і найменшого тягаря їх вони не почувають, значить, бажання їх і вимоги задоволено, значить, самі вони щасливі; щастя — це ж те, чого прагне Іван Семенович! Хто ж винен, що приходить воно тільки тоді, як усі — найменші й найтемніші — потреби твої задовольняються, що нагадує воно картковий домочок: одна карта впаде — вся будівля завалиться...
"Щастя...— думав мляво Іван Семенович, коли, відбувши наради, повертався ввечері з міста.— У кожного воно своє, але ніхто не розуміє, в чім саме...-Та й думають про нього, тільки втративши... От як він або той п'яничка Си-чов..."
Прізвище це нагадало йому весь учорашній вечір, зустріч з Куницею, з ким йому краще ніколи не розмовляти; розмову з Завадською, до якої йому краще ніколи не повертатись... "Бо й ні для чого",— спробував він переконати себе, почуваючи, що так само ні для чого повертатись йому і додому, в незатишні порожні кімнати, де все, навіть рип черевиків, говорить про самотність і порожнечу... Іван Семенович на мить уявив їх, як довгі роки свого життя наперед, і бажання не повертатись додому якнайдовше опанувало його...
Він відчинив двері до "Mon геро".
Новий відвідувач, у добрій, захисного кольору, бекеші, а головне — з важенним портфелем, трохи сполохав присутніх. Розмови притихли, погляди насторожились. Іван
Семенович пройшов до вільного столика в кутку і оглядівся, Сичова не було...
— Ви... чого? — схилився над столиком господар, об-кидаючи Івана Семеновича уважним поглядом і не розуміючи, видимо, як йому ставитись до цього незвичайного гостя.
— Мені б той... Випити... — зніяковів Іван Семенович.
Йому подали півпляшки і на закуску темно-бурої ковбаси з таким гострим запахом всяких спецій, що не наважився Іван Семенович покуштувати її, цідив, не закусюючи, саму горілку, весь час очей з дверей не зводячи,— не приходив Сичов...
Не прийшов він і другого вечора, і третього...
"Може, він і ніколи не прийде",— вирішив Іван Семенович, цим дуже мало засмучений, бо про що, зрештою, мав він говорити з тим п'яницею; чи не краще сидіти мовчки, цідячи помалу холодну горілку, думаючи свої думки... А втім, йому навіть і думати не доводиться: все за нього розміркували інженер Сквирський і співачка Завадська.
Спочатку згадка про неї гірш, як горілка, п'янила Івана Семеновича злобою і образою, та щодалі все спокійніше уявляв він її — не міг її рації не визнати: як людина — чужа вона йому й нецікава, отже, бачить в ній тільки жінку; а раз як чоловік він їй непотрібний, то чи не краще йому иншої пари шукати?.. Мала рацію, безперечно, мала... І даремно образився він на неї,— нічого прикрого вона йому не сказала... Тільки щира, товариська порада: шукати иншої, бо їй він не підходить... А ображатися на це "не підходить" — це ж просто смішно! Хіба це, зрештою, від її волі залежить, чи що? Та й чи не краще для нього ця одвертість, що все розв'язує, ніж брехня, що все заплутала б? Звичайно, так краще. Тепер принаймні йому все ясно: плюнути на все дотеперішнє, на всю цю слиняву трагікомедію — і, як і всі, шукати жінку... Та й не довго її шукати, от хоч би й ця білява огрядна балерина з лорнеткою — чим не Завадська? А фігура в неї то чи й не краща,— шкода, що не звертав на неї уваги Іван Семенович, а вона й не від того, здається; не раз докоряла: "Чому ви, Орлику, ніколи не зайдете до мене?"
Іван Семенович вдоволено посміхнувсь і перехилив чарку.
"Да, це вирішено: балерина. А з Завадською лишаються вони надалі хорошими друзями, у всякому разі, він до неї ставитиметься якнайкраще — щиро і вдячно. Бо він таки й справді має їй дякувати... Звичайно. І дякуватиме. От прийде колись і подякує... Та й не колись — з якої речи
"колись?" — а тепер же... От сьогодні, зараз же піде й подякує... Да. От тільки розплатиться — і піде..."
Всю дорогу до центру не кидали його втішні думки про те, як все добре надалі буде... Розумна-таки бестія Сквирський, не помилився... Де там — точнісінько, як казав, сталося! От перевірив себе Іван Семенович — і справді, бачить, що ніякого кохання до Ірини Едуардівни в нього немає; отже, й добре, що не хапавсь він на цім будувати свого життя — була б трагедія! Да, розумний інженер, а головне — чесний. От і з Іриною Едуардівною,— вимагає, щоб добре випробувала себе, щоб не було помилки, як у Івана Семеновича: кохання! кохання! — а на перевірку аж ніякого! Ну, та вона не помиляється, кохає вона Сквирського. Це ясно. В кожному рухові її почувалось це, як ще Сквирський тут був; а не стало його — то й вона не живе, а мучиться...
У Завадської не світилося.
"Спить,— подумав Іван Семенович і подививсь на годинника: на одинадцяту.— Це добре, що спить,— ласкаво посміхнувся.— Хай сил набуває..."
І вже хотів іти геть, як побачив за кілька будинків дві постаті — немов подружжя якесь, так звично прихилявсь чоловік до жінки.
"Ні, не спить",— пізнав Іван Семенович співачку і розгубивсь, не знаючи, як йому бути: не хотів, щоб бачила його після всього, що сталося, під своїми дверима,— могла неправильно це зрозуміти... А головне, цей чоловік! Знову якийсь голений актор або надзвичайний інтелігент... Е, ні, досить їх Іванові Семеновичу! Годі. Він перечекає десь, поки пройдуть, а тоді подасться додому.
Увійшовши в темний під'їзд, він помацки забивсь у куток під сходами, що вели на другий поверх.
"Мов злодій,— подумав він, та, почувши, як рипнули вхідні двері, виправивсь: — Або шпик".
Разом з холодним повітрям докотився до нього шелест дрібних її кроків і притишений баритон Звірятина:
— Це злочин, дорога, великий злочин. Проти природи, а головне — проти себе. Це скаже вам кожен, навіть ваш цербер — цей самий Орлик. Та й що казати, ви самі це тямите добре.
Жінка засміялась, немов задихаючись від приємного й ніжного лоскоту; так ніколи не сміялась вона при Іванові Семеновичу.
— Та й кому потрібна вся ця брехня, ця ваша безглузда гра в черницю? Адже ніхто цьому не повірить: Кармен — Пенелопа!
— Ви не вірите? — стомлено і байдужо спитала жінка.
— Аж ніяк! Та же й пристрасть моя до вас через те лиш, що ви — сама пристрасть. Це почувається в кожній дрібниці, в кожній смішинці, в манірі дихати навіть... Ви — огонь, що вибухне, хоч як стримуйте!
— І ви чекаєте цього?
— Так, я чекаю.
"Ах ти ж сволоч!" — хрипко, гнів зривав йому голос, прошепотів Іван Семенович, як грюкнули нагорі двері й на сходах усе затихло. Він вийшов з під'їзду і перейшов на другий бік вулиці, все не спускаючи з очей ясно освітлені вікна Завадської.—"Ах ти ж сволоч",— хотів він пізнати на завісах тінь Звірятина, весь час замість того відтворюючи чіткий силует співачки. Бути там, коло неї,— обгорнуло його бажання; бачити її всю, чути, а головне — стати між ними, допомогти їй... Допомогти...
Він заплющивсь, безсилий вирвати з потоку думок одну — найпотрібнішу, а коли розплющився — не повірив: світло в вікнах погасло.
Він протер очі — темно.
— Ах ти ж сволоч! — вирвалось йому стогоном, і він побіг назад через вулицю, гнаний болем і розпачем.
Коло дверей до Завадської не міг відшукати дзвінка — грюкав щосил, але ніхто не виходив.
Довго-довго. Хвилину ... Годину... Вічність...
— Пізно... Вже пізно...— шепотів блідими вустами, привалившись до холодної стінки. Почуття непоправної кривди гнітило його знесильною втомою.
Нарешті почулись за дверима прокволі кроки і невдо-волений покоївчин голос:
— Хто там?
Вона відхилила, не скидаючи ланцюжка, двері й виглянула на сходи.
— Ви? — не приховала збентеження, Івана Семеновича побачивши, і очі спустила:
— Ірина Едуардівна не приймає вже... Вона спить...
— Спить? — сипко засміявся Іван Семенович і з присвистом засичав: — Сама?
Очі покоївці стали великі й круглі — на блідому й зляканому обличчі, потім — вузенькі-вузенькі щілинки, на зчервонілім і гнівнім.
— Дурень! — немов сплюнула вона на Івана Семеновича й грюкнула перед ним дверима.
Дурень? Так, дурень. Великий дурень. Так дати себе обдурити! Так дати з себе насміятися! Так повірити!
Іван Семенович вийшов на вулицю й ще раз подивився на вікна — вони вилискували матово й чорно, инколи відбиваючи на мить гострі синясті бліки від ліхтаря, що, поскрипуючи, хитавсь на розі.
"Нам з вами, Орлику, так багато передумати треба",— сарказмом нирнула з пам'яті його щира колись фраза співачки...— "Передумати"! — з ненавистю подивився він на холодні вікна, усім тілом почуваючи душну й запашну темряву за ними...
— Всі ви однакові! — мов найсуворіший вирок, кинув він в порожнечу безлюдної вулиці і, важко ступаючи, пішов геть, безсилий покласти межі уяві...
Довго плутав будинки й приміщення, поки згадав остаточно, де живе балерина. Вона відчинила сама.
— Ви? — більше злякалася, ніж здивувалась, побачивши гостя.— Так пізно?
— Краще пізно,— спробував засміятися Іван Семенович,— як ніколи!
І важко переступив поріг.
— Що сталося? — тільки тепер помітила вона, який він блідий.
— А нічого. В гостину до вас прийшов. Ви ж не спите? — болісно скривив він обличчя.
Жінка подивилась на нього пильно і, мов зрозумівши щось, тільки їй зрозуміле, засміялася тихо, так, здалося Іванові Семеновичу, як Завадська сьогодні на сходах.
— Отакої! — примружила очі господарка.— Я допіру з театру... Бачите, ще в пальті.
І, підставивши плечі, кінчила:
— Допоможіть!
Скидаючи їй пальто, грубо і владно провів їй рукою по стегнах, гарячий і дрібний дріж в собі стримуючи, і хвилею такого ж раптового дрожу відповіло йому жіноче тіло.
— Прошу,— низько схилила вона голову, відчиняючи перед ним двері до великої темної кімнати.
— Ви почекайте мене тут, Орлику. Я зараз,— пройшла вона далі, чітким — проти вікон — силуетом нагадуючи Завадську, і вже по звуку вгадав Іван Семенович — з-за портьєри докинула: — Та засвітіть! Я й забула...