Навідувалися тоді до неї ближчі і дальші свояки і тілько томили її ще гірше своєю великою прихильністю, котрої причину она відгадувала аж надто добре.
Скоро їй тілько легше зробилося — перша дорога єї була на кладовище на могилу матері. Пішла туди з наймолодшим братом Миколою, котрого взяла, щоб їй показав, де мати спочиває. Микола показав, постояв хвилю і відійшов, а сестра осталася. Она сіла біля могили і просиділа в думках та сльозах годину.
Від так просто з кладовища рішилася піти до о. Левицького, замовити поминальне богослужіння за матір і поговорити ще о деяких справах. В самій брамі приходства стрітпла Славка, котрий думав кудись іти.
— Чи отець Левицький дома? — спитала єго, коли той хотів її мовчки поминути.
— Дома,— відповів він.
— То ви писали листи до мене? Батько мені казав...
— Я писав.
— Які ви добрі! Я без них була би вже на чужині загинула, особливо відколи хорую. Дякую вам за них дуже!
— Нема за що! Прошу ближче!
Славко в першій хвилі мав намір обійтися з нею холодно, та коли глянув на єї помарніле лице і в сі великі блискучі очі, в котрих було стільки задуми і смутку, як у тихім озері серед глубокого лісу, жаль зціпив єму серце і він зараз пом'як. Завів її до батька і сам був при розмові.
О. Левицький прийняв її в канцелярії сухо і холодно, так що се аж Славка разило. Він не,називав її в розмові ні ти, ні ви, ні пані — оминав се. А она, як покутниця, тихим, прибитим голосом розповідала коротко, що її пригнало до Залісся.
— Ви здогадуєтеся,— казала,— як я жила... їздила світами, поки мій покійний чоловік взяв мене за жінку. Ви не схочете вірити, але я любила єго — і він мене. Що ж, коли не довго жила з ним... Він помер і мені життя небагато осталося.
— Можете ще виздоровіти,— потішив Славко, хоч сам у то не вірив.
— Дай боже... я би хотіла ще прожити чесно кілька літ, щоб відпокутувати свої гріхи ще тут за життя... Так, знаєте, коли мій чоловік помер, мене взяла така туга за рідним селом, що я місця не могла собі найти. А ще й моя недуга... Можу тепер жити справді по-панськи, та що мені з того? Здоровля нема... сумління гризе мене... я вас прошу, єгомость, коли помру, поховайте мене коло матері...
• — Ет, пощо таке говорити? — відізвався о. Левицький трохи ласкавіше.
— А ще хочу у вас, панотче, наймити богослужіння за матір. Отут гроші...
І Анниця поклала на стіл п'ятдесятку.
— Коли я не маю видати,— промовив о. Левицький.
— Не треба, прийміть цілу п'ятдесятку. О. Левицький відразу пом'як.
— Коли ж ви хочете, щоб було богослужіння?
— Якнайскорше, щоб я дочекалася... Мої дні вже пораховані... Я знаю від лікарів і не дурюся...
— Но-но, у нас воздух гарний, можете до здоровля прийти; тілько, певна річ, треба шануватися...
Смітова мовчала хвильку.
— А ще би-м мала одну просьбу до вас, панотче.
— Прошу, яку?
— Гріхи мої великі,— говорила она покірно, немов сповідалася,— а тепер мені на душі так тяжко...
— Прийдіть висповідатися, легше вам буде.
— Я прийду. Чи можна зараз завтра?
— Можна. Прийдіть до каплиці. Церква нам згоріла...
— Власне про церкву хотіла я вам сказати. Я би хотіла на будову єї дещо дати, щоби ви молилися за мене грішну. Боюся, що як помру, то гроші пропадуть, або їх в мене може хто украсти; так я — поки жива — теплою рукою хочу їх дати.
Панотець і син видивилися здивовано на покутуючу грішницю. А Анниця тим часом вийняла портфель і стала вибирати банкноти та класти на стіл.
— Отут повинно бути разом десять тисяч гульденів... Прошу вас, порахуйте, чи є всі.
О. Ле вицький почав рахувати банкноти. Руки єму притім тряслися, він кілька разів помилився, але вкінці порахував. Було рівно десять тисяч. Тим часом она сиділа мовчки і безучасно, а сум не уступався з лиця єї.
— Пані! — відізвався о. Левицький радісно, стискаючи руку Анниці,— Такої добродійки ще Залісся не мало. Останеться про вас пам'ятка по вічні часи.
І він не втерпів, щоб не прикликати зараз матері, і жінки, і доньки Наталки та не сказати їм про добродійство Анниці. Жінки, як було їх три, так всі привіталися з "панею Смі-товою" і попросили її зараз у гостину на підвечірок. Холод щез, всі розмовляли з Анницею якнайпривітніше. Она усміхалася з очевидного вдоволення, але усміх сей був переминаючий і немов жалісний. Про житє єї ніхто не допитувався, але всі інтересу валися єї здоровлям, радили, де би лучче мешкати, а бабуся Клавдія вже й придумала цілу курацію для неї.
Она просиділа у Левицьких до пізнього вечора і ще на відході просила, щоб про єї дарунок на будову церкви нікому не говорили, бо не буде мати спокою від батька і свояків. Она їх не скривдить, запише їм також дещо, але нехай їй не затруюють передчасними напастями останніх
днів життя. Власних дітей не має, то про них не забуде...
О. Левицький відпровадив її аж до брами, а Славко аж до дому. Ціла та сцена, а особливо поведения батька спершу, а потім, так вразили Славка, що він, відпроваджуючи Смі-тову, чув потребу, оправдати батька і закидав щось о тім манівцями. Але Анниця відгадала зараз усе і відповіла просто та одверто:
— Нічого дивного: на інше обходження я не заслужила і не жадаю.
Ся відповідь, сказана тремтячим голосом, по котрім ось-ось можна було сподіватися плачу, зворушила Славка так, що він схопив її за руку і своє здивування виявив словами:
— Я вас не розумію...
Але она не відповіла на се; аж по хвилі зітхнула.
— Боже! — каже.— Якби я рада жити — жити! А тут вмирати треба! Ви знаєте, я маю сухоти... лікар мусів мені сказати, що се... дурив мене спершу... але я вже знаю... Добре, що хоч помру як християнка, зробивши бодай одно добре діло.
— Киньте ви, пані, ті цминтарні думки! — радив Славко і старався її розвеселити.
Она принимала се з очевидною вдячністю. Коли Славко відпровадив Смітову і вернувся додому, там все ще балакали про неї.
— Яка вона красна мусіла бути! — казала Наталка.
— Ще й нині як виглядає, хоч схорована! — говорила пані Левицька.
— І хто би то був по ній сподівався! — дивувався о. Левицький.— П'ятдесятку дає на службу божу! Як жию в Заліссі, ще тілько від нікого не дістав!
— Тепер можна вже насміло братися до будови церкви,— рішили всі.
Анниці забули люди всі єї гріхи, она викупилася від злого поговору дарунком на будову церкви, она стала добродійкою села...
Про єї дарунок на церкву в селі таки дізналися. Від Ле-вицьких пішла вістка до Горошинських, а від Горошинських дальше. Дізналися о тім і Заборовські — і Маня незвичайно заінтересувалася Анницею. Просила Славка, щоби вишукав 'нагоду десь на самоті і познайомив її з нею. Але до того не прийшло, бо Анниця по кількох днях мусила знов покластися в ліжко. О. Левицький спровадив до неї лікаря, той щось записав, але перед Левицьким казав, що дні хорої почислені. її відвідувала вся родина Левицьких
483 16*
і пильнувала; она дякувала їм сльозами радості. Нарікала перед Левицьким лише на свояків, що їй спокою не дають; всі ждуть на єї смерть, і коли хто з них жалує її, то по-фарисейськи.
Але вкінці, чуючи близьку смерть, прикликала батька і розпорядилася привезеними грішми. Кілько дістав Козак на руку, того ніхто не знав, бо він навіть жінці не признався; дістали й свояки, хто більше, хто менше (казали, що по кілька соток), а вкінці й о. Левицький дістав наперед за похорон сто п'ятдесят зр., коли причащав Анницю на останню дорогу. А ще просила, щоби її поховати скромно, без паради, та доконче коло матері. Так розпорядилася спокійно та по-божому, що о. Левицький аж прослезився.
Анниця була готова на смерть. Але смерть все ще не приходила; она ще дожила того, що Славко Левицький приніс їй раз великий букет з рож — як казав, в подарунку від дідички Мані. Сей букет, котрий казала собі поставити коло ліжка, справив їй велику приємність, але вже й остатню. Саме коли по двох днях з зів'ялих рож стали опадати листки на стіл, і Анниця опала зовсім з сил та вночі померла.
Не сталося так, як вона собі бажала: похорон був не скромний, а величавий. Єї батько казав гордо перед о. Левицьким: "Що то? мене не стати на красний похорон?!" — заплатив ще від себе о. Левицькому, і так на похороні було аж чотири священики.
Ціле село було на кладовищі, прийшла і Маня. Сам о. Левицький мав промову над могилою Анниці, викопаною зараз біля могили єї мами. Він звеличав пам'ять покійниці гарячими словами і порівняв її з Марією Магдалиною. Всі жінки плакали і зітхали.
Похоронили покутницю Анницю, що через місяць занимала всі уми Залісся. Приїхала она в село, немов яка спіз-нена заморська пташка заблукалася, і відлетіла в кращі світи. Спочила у тій землі, за котрою так тужила і до котрої аж із-за моря приїхала, щоб в ній зложити своє немічне, грішне тіло...
XXI
Вчинок покійної Анниці мав спасенний вплив бодай на світліших господарів з Залісся. Они стали займатися будовою церкви. Віджив і комітет церковний, котрий досі як від нехочу звозив каміння на церкву, бо тепер був уже певний, що церкву збудує. Славкові вдалося зложити спілку із старших людей, котрі пристали на те, щоби заложити братську крамницю та щоби її вів молодий Дорош. Крамниця, що вже давно була заснітилася, тепер знов віджила; частина зиску з неї була призначена на церкву. А Горошинський прийнявся учити читати і писати з десятьох старших господарів, котрих зібрав Головатий. Була се річ найневинніша, за яку Горошинський міг попри співі взятися, без обави, що за се дістане догану або кару від вищих властей.
Але в селі настав час виборів до ради громадської; ліста виборців, зладжена Заборовським при помочі Славка, відлежала свій час у громадській канцелярії, і треба було оглядатися за громадською старшиною. Повстали в селі дві партії, з котрих одна була противна такГй господарці, як за Ко-стишина, і бажала мати війтом Головатого, а друга під проводом свояків Костишина і Мошка Зільбера не хотіла дати собі вирвати власті з рук. В тій другій партії найбільше увихався Мошко Зільбер і слідив за всякими підозрілими сходинами в селі. Замітив він, що трохи не щовечора сходяться ґазди в школі і, хоч дізнавшися, що на науку, але тому не повірив. Доніс о тім до староства і до інспектора шкільного — і Горошинський зазнав такої пригоди.
Раз у неділю пополудні учив він саме своїх старих уче-ників і поправляв на таблиці кривов'язе письмо ґазди, що тут при нім стояв з крейдою в руці, коли до шкільної комнати зовсім несподівано вступив шкільний інспектор.