е забавився там довго; небавом гонив уже робітників на міст. Надворі вже розвиднювалося; можна було вести роботу далі. Микула станув у входу до намету і подивився на роботу свого тестя: справді, як казав Чоботар, се не був міст, лише ціла гребля — кашиці з того і з сего боку, а посередині міст, що здержав би й найбільший тягар.
Уже все було готове — і тяжкі ворота, і поруччя, тілько ще вирівнювало поміст рінню і дернями, щоб дорога була гладка. Саме сею роботою займалися тепер робітники.
До самого полудня Чамчан не вертався до намету; всюди було його повно, всюди заглянув, чи все в ладі. В полуднє казав робітникам забиратися з моста, а сам пійшов до господаря. Томша вийшов із намету, оглянув цілий міст докладно, потім повів Чамчана до себе і подержав довший час.
Микула вже аж знудився, вичікуючи тестя. Нарешті він прийшов.
— Ну, слава богу, що вже впорався з роботою. Тепер, Микула, в дорогу! Гроші маю, ще й провід-ника-турка дає Томша. Каже, що коли найдем родину, то він сам упімнеться за ню: се ж його люди, з Молдови, а не чужі. А коли треба буде заплатити, то заплатимо...
— Де ж той турок?
— Він зараз прийде.
— Як же ми з ним розмовимося?
— Він знає по-волоськи. В Яссах жив з кілька років. Світовий волоцюга, я його знаю. Мусимо йому заплатити, то розуміється. Грішми все можна у турків зробити.
Заким прийшов провідпик, Чамчан і Микула попоїли і приготовилися, мов до далекої подорожі. Чамчан позамикав скрині з начинням і віддав під догляд своїм помічникам, що лишалися тут, щоби в потребі поправити що при мості, коли б вода попсувала. Сам узброївся шаблею, сховав грошей частину у черес, а частину у шкіряну торбину, котру перевісив собі через плече; у торбу набрав харчів і казав їх нести Микулі — усе приготовив з розвагою, так, як з розвагою клав свій міст.
— Нарешті надійшов провідник: чоловік около шістдесяти років, але ще здоровий, як медвідь.
— Уже готові, пане майстер?
— Уже.
— Куди ж пійдем насамперед?
— Як гадаєте.
— Як то було: опришки продали родину нашим?
— Так,— відповів Микула.— І родина була ще перед кількома днями в тім ясирі, що тут стояв, а потім його перевели на той бік.
— Ага! Ну то ходім на той бік. Тут, по сім боці, Кантемирові татари і бранці з Лехістану, не з Молдови.
Всі три перейшли міст і опинилися в обозі Том-ші, що мав зі своїми волохами пильнувати моста.
— Що ви скажете про тих жаврів-козаків? — нагадав турок нічну пригоду.— Сі чорти мають по три душі, одну вб'єш, друга жиє... Я збудився, коли вони вже втекли.
— З ними не так легко упоратися,— замітив Чамчан.
— Вже ми їм дамо раду, нехай ми лише погодимося з ляхами.
— Як то? — спитався Микула цікаво.
— З ляхами погодимося, відошлемо їх додому, а козаків схрупаєм, як кіт мишку.
— Се хто таке придумав?
— Хто? Ми! Та се ж у нас не новина. Ціле військо так собі міркує. А в Радули, у волоського господаря, кождий чура говорить, що заберемо і того сивого пса, Сагайдачного, і всю старшину. Не вийдуть живі відси.
— Ви там були, у Радули? — спитався Чамчан.
— Вчора був. Томша посилав мене з листом. У Радули є післанець від польського гетьмана. Кажуть, згоди хоче. А люди Радули оповідають собі таке.
— Видумують, та й годі! — замітив Микула.
— Може, видумують, а може, й ні. На війні всяке буває,— відповів турок рівнодушно.— Але польський посол є.
— Ну, се ще пе біда, як погодяться,— сказав Чамчан.
— Добре, добре, нехай годяться! Але яка згода повинна бути?
— Яка ж? — спитався Микула.
Турок видивився зчудовано на Микулу.
— Та се ж у нас наймепший чура знає, а ти не знаєш! Козаків треба нам винівечити до ноги! І коли прийде до згоди, то козакам се не вийде насухо. Ми не пристанем на таку згоду, де б козаки цілі вийшли.
— Уже би то наш господар Томша не вчинив такої волі ляхам,— сказав Чамчан.
— Томша ні, бо ще не забув Корецького, Могили й інших, але Радула... А там хто знає, що Томша зробив би: чого б мав жалувати козаків?
Микула знав, що у словах турба багато неправди,— от верзе щось чоловік, що крутиться коло великих панів і вдає розумного,— але проте заболіло його, що чи в поляків, чи в турків усе йде торг над козаками, тими самими козаками, що досі так добре постояли за себе і за добру справу, за християнство, за цілість Польської держави...
Так розмовляючи, ішли всі три почерез нижчий обоз турецький. По нічнім нападі турки тепер поправляли свої окопи і хоронили покійників. В обозі було подібно, як у козаків: вози, коні, квартири для поодиноких відділів війська, кухарі,— тілько видно було, що військо більше виспочиване і не голодне. Цілі череди овець блеяли зараз за обозом та ждали своєї черги, коли мали йти під ніж.
Ніхто й не чіплявся Чамчана та його товаришів; лиш одному якомусь турецькому старшому мусив провідник поясняти, в чім діло. Чамчан уже ви-ймив лист Томші, але не було потрібно: турок не був цікавий читати його. Микула чудувався, які се спокійні люди, й очима шукав ясиру. Ясир не зараз показався. Треба було минути цілий нижчий обол: кухні, склади сіна і соломи, череди верблюдів, коней, волів і овець — і тілько тоді побачили в чистім полі новий обоз, не обоз, а широке кочо-висько, повне людей. Кіннота з нагайками і різками з таволги стояла навкруги ясиру, не пускаючи нікого поза назначену межу. Відділ війська стояв недалеко, готовий сторожу виручити; кухарі варили страву у великих казанах. У тих живих окопах з кінноти ходили і сиділи тисячі людей, як череда овець, зігнана в кошару.
Серце забилося в Микулі сильніше: йому здавалося, що із сеї громади людей ось зараз вибіжить його родина, його мама, його жінка, його любий Тодірко. Мабуть, дуже змарнів хлопець... Старий Чамчан ішов також мовчки і не зводив очей з ясиру. Там уже люди помітили, що хтось приходить на звіди,— і сотки збіглися в громаду та придивлялися Чамчанові, Микулі і туркові. Сторожа не пускала їх дальше, і бранці стали кричати: "Ходіть до нас! ходіть до нас!"
Але провідник повів Чамчана й Ярошенка перше до чорбадії, десятника і наставника яничарського, що завідував ясиром. Чорбадія пив саме чорну каву, коли перед ним станув провідник-ту-рок, покірно схиливши голову і зложивши руки иаохрест на грудях. Чамчан і Микула стояли збоку. Провідник почав оповідати, за чим прийшли і хто се такий шукає бранців.
Чорбадія показався більше привітним до гостей, як купець, що продає товар. Сам навіть встав і повів усіх трьох в ясир. Тілько розмовитися з ним було годі, провідник мусив бути за товмача.
— Що він каже? Є тут люди з Молдови? — питався Микула провідника.
— Каже, що не знає певно. Мусить розпитати. Ось вони вже і в ясирі. Кругом люди, повставали,
хто сидів, і дивляться на гостей. Микула і Чамчан
шукають очима, чи не побачать кого знайомого. Не пізнають нікого.
— Дайте знати у Скалу, що я тут, Іван Сав'юк! — крикнув хтось з гурту.
— І в Панівці, до Димитровича!
— В Ріпницю! в Ріпиицю! до Василя Гаврилаша!
Зчинився крик: усі бранці хотіли, щоби повідомити їх родини, нехай би прийшли з окупом. Вже не можна було й розібрати, хто чого хотів; тілько чути було крик, прокльони і плач.
Чорбадія прикликав сторожу, і товпа зі страху перед пагаями зараз притихла.
— Кличте ви по-своєму! — порадив старшина, а провідник перетолкував се Чамчанові і Микулі.
Микула щосили крикнув:
— Є тут люди з Молдови?
— Хто з Молдови? хто з Молдови? — повторила товпа, і се питання оббігло за хвилину тисячі людей.
— Як то з Молдови? — спитався чорбадія. Треба було йому оповісти пригоду Ярошенків.
Заким провідник оповів се турецькому старшому, Чамчан заплакав. До пего підлізла навколішках молода жінка з дитиною, хотіла щось говорити, і через плач не могла. Сторожа зараз прогнала єї набік; Чамчан тілько глянув — і сльози покотилися йому з лиця.
Вислухавши оповідаппя провідника, десятник сказав, що тут у його ясирі нема людей, куплених від опришків над Прутом. Тут люди свіжі, з Лехі-стану, а не з Молдови.
— Де ж би могли бути ті, що їх опришки продали? — спиталися його.
— Не знаю,— відповів він рівнодуншо. Провідник моргнув на Чамчана; сей зрозумів
знак, сягнув у кишеню і упхав якийсь гріш в руку старшині.
— Не знаю, справді пе знаю,— говорив чорба-
8 О. Ліакоиеіі
225
дія, ховаючи гроші.— Передом нашого війська йшов Кантемир з татарами, то, може, він має бранців від опришків.
— Де ж його ясир?
— За Турлою, по тім боці. Врешті ясирі вже перемішані; коли хочете, пошукайте ще тут! Я вам не бороню.
І з тим старший відійшов собі, а Чамчан, Микула і провідник пійшли поміж бранців. Усі вже знали, чого вони прийшли і що се люди з Молдови. Надії, щоб вони могли дати знати родині на Поділлю, не було — і бранці відверталися, зневірені, та клалися на землю.
Чамчан і Микула допитувалися, та не дізналися нічого. Тілько смутку набралися ще тяжчого, надивившися на стілько людей, призначених на продаж у неволю, на галери.
Сей день минувся безкорисно. Вечір уже надходив, треба було вертатися на ніч до свого намету, а завтра далі шукати по тім боці ріки. Провідника взяли з собою, щоб і завтра послужив їм.
На другий день зараз зрана були вони в ясирі Кантемира за дубровою в полі. Сей ясир був уже поділений, так сказати, на дорожчу, добірнішу, частину і на дешевшу. У першій було з кількасот панів, і пань, і панських дітей — по одежі було видно, що се були люди заможніші. Для них були поставлені великі намети, а кому вже тих хибло, ті спали на соломі, простеленій на землі. Навіть дерги лежали на соломі, щоби панські бранці мали чим накриватися. Очевидно, "товар" був дорогий, великого окупу можна було за нього сподіватися. Дешевша частина ясиру була вже також попа-йована: окремо дівчата, окремо парубки і окремо старі і діти. Відповідно до ціни бранців, подавано їм також деякі вигоди; і тут не всі спали на голій землі, а дехто мав солому на постелю і дерги. Правда, сиділи тут деякі в кайданах,— певна річ,
за якусь кару або для певності,— але у всім ясирі видко було руку доброго господаря, що дбає про свій маєток, щоби йому не змарнувався. Бранців пильнувала сильна сторожа, що стояла навкруги ясиру і посередині в поодиноких квартирах.
Тілько підійшли Микула, Чамчан і провідник сторожі, як на сам початок побачили страшну подію. На землі лежала мертва дівчина, якась панна, а старша жінка, мати дівчини, плакала гірко над нею. "