правда... але він за всіх нещасних серцем уболіває...
— Але слухай,—заперечила панна Марія.— Все ж таки він гайдамака!
— Кажуть, дуже вродливий? — докинула молода диякониха.
— І на всьому світі такого немає,— палко підхопила Олеся,—а очі... ніколи в розбійника таких очей не може бути...
— Справді? Панна бачила його?.. Ох, як цікаво! — і потім,
помітивши в Олесі перстень, додала з захватом: — Ох, який у панни перстень! Диво! Чого тільки ви його носите камщт чиком униз? , '
Хіба? Я й не помітила...— кинулася роздивлятися панна Марія.— А ти мені й не показала?
Олеся вся зашарілась і не знала, що відповідати їм; але в розмову встряв молодий кавалер.
— Ого! Як заступаються за розбійника панєнки,— засміявся він, підслухавши шепіт,— тільки він зовсім не красень, просто чорт чортом...
— Правда, вельможний папе,— заговорив, усміхаючись добродушно, й благочинний,— перебільшують і прибріхують зело... але, мабуть, він не всіх грабує, а до деяких, можливо, ставиться й прихильно, на те, звичайно, щоб хвалили його,— от і вихваляють як доброчинця... Але в усякому разі він негідник: не сповідається й не причащається, служби божої не слухає й блукає по лісах, як овен заблудивши... А чи може хтось, не ходячи до церкви, мати душу?
— Але Кармелюк ставиться з належною пошаною до священиків,— заперечив на це отець Семен Дерлянський,— не токмо я, але й багато хто сіє підтверджує...
— Пусте, попе! — буркнув сердито пан Бойко.— Що тобі коні повернув, то ти вже й ладен за нього заступитися...
— Що цей Кармелюк чаклун і накладає з нечистою силою, то це, проше панство, правда! — заговорив шляхтич у ботфортах.— Ви знаєте, панове, що цими днями вій учинив з нашим шановним, вельможним паном маршалком?
— З ііаном маршалком? — скрикнув Бойко й поблід.
— Що? Що таке? — зацікавилися й інші.
— Що? — перепитав шляхтич.— Та хіба панству невідомо? Про це вже трубить усе місто.
— Та кажи вже, пане! — роздратувався Бойко, переляканий до краю цією звісткою.
— Пограбував усе до нитки... і тік спалив!
— Єзус-Марія! — сплеснув Бойко руками і впустив на підлогу чубук.
— І його не піймали? — чи то спитала, чи то крикнула страшенно стривожена Олеся, й одразу поблідла.
Шляхтич тільки розвів руками, і цей рух знову викликав на щоки Олесі густий рум’янець і запалив її очі радістю.
Всі в товаристві насторожились. Почулися прохання: "Розкажіть, розкажіть, пане! Невже?"
— Як маму кохам,—провадив далі оповідач, якому полестив ефект, що його він справив.— А ви спитайте, шановне панство, яким чином? Адже у вельможного пана маршалка весь двір огороджений частоколом і обкопаний ровом? Адже туди, як у фортецю, тільки через підйомний міст можна пройти? Пан маршалок міг витримати облогу й справдешнього
війська... а невже перед гайдамакою сплохував? В тому-то й річ, що гайдамака з чортом у спілку зайшов. А проти такої спілки, хай перуи його вб’є, будь-хто нічого не вдіє... Поз’їжджалися, бачите, до пана маршалка гості і теж із сторожею; серед гостей прибув і іноземний посол... Звичайно, пан маршалок почастував їх по-старошляхетському... Ну, закортіло панству й улюбленої шляхетської потіхи,— вирушили в найближчі ліси на полювання з гончими псами, хортами... У дворі зоставили добру команду з комендантом... Замкнули браму... подвоїли вартових і ще кінних послали в роз’їзди... Ну, одно слово,— миші не пролізти, мосці панове!.. І все йде дуже добре, як і слід!.. У дворі спокійно, кругом в околі мертво, ні духу. Вельможне панство полює безпечно... Тільки от у полюванні йому не щастить: куди не кинуть гончаків,— пройдуть наскрізь, завиють, повибігають на узлісся і ні з місця, тільки язики повивалюють. Осатанів маршалок, одшмагав лісничого, а щоб не було кривди, то й доїжджачого... і велів ще раз кинути псів у заповітну пущу, де й сам полював раз у три-чотири роки... Зайшли в болото — ні звірини, ні шелесту... неначе все виздихало... А там повинні були бути, звичайно, й лисиці, й вовки,
й дикі кабани... І хоч би вам, панове, заячий хвостик!..
"Видно, крутить нечистий!" — подумав маршалок, і гостям так пояснив та й велів рушати до своєї фортеці... Під’їжджають і нараз...— шляхтич окинув усе товариство таємничим поглядом і замовк.
— Ну, що ж? — розсердився Бойко.
— Ну, слухайте. Несподівано з найблия^чих кущів, що
ростуть тут же за ровом, вискочив куций... один, а за ним другий... "Зайці, зайці!" — крикнули гості. І щоб же ви думали?.. Обидва зайці, замість того щоб кинутись хоч би в поле, круто повернули й подалися просто па панство...
З дива, а то й од страху всі аж шарахнулись, а зайці
стрілою... просто таки поміж ногами проскочили і просто на міст, та в браму... "Ату його!"—уже всі закричали й кинулися за куцими в двір, а зайці,— навіть уся челядь бачила,— зробили кругів два по двору і шасть у сад... "Будьте ви прокляті! — крикнув маршалок і додав привітно: — Гайда, панове, до столів!.. Чи не вдаліше буде полювання за ними... Та й усю команду почастувати... перетомилися ж усі до смерті..." Ну й загомоніли всі за столами. Бенкет у самому розпалі. Господиня встала, щоб поналивати гостям мальвазії в келехи... взяла вже дзбан у руки й чує, що дзигарі одби-вають північну годину... І що б ви думали, панове? Тільки-но продзвенів останній удар, як раптом усі гості поснуди...
Так і попадали на стіл, де хто сидів... Розалія остовпіла... прислухається.,, скрізь усе замовкло... і стало тихо, як у могилі... спробувала крикнути — не одведе голосу... І нараз вона бачить, що два зайці стрибнули в одчинене вікно й, перевернувшись двічі в повітрі, стали нараз двома пишними лицарями. Пані Розалія стоїть закам’яніла й думає, що це все їй, напевно, мариться... Але старший лицар,— то й був Кармелюк,— їй каже: "Вельможна пані, дай мені ключі й покажи, де твої коштовності й чоловікові гроші... А ти,— звернувся він до свого товариша,— піди одчини браму і впусти хлопців... Челядь і команда лежатимуть трупами, поки не зійде зоря". Товариш виконав усе достеменно, що наказав отаман, і почав хазяйнувати з селянами в дворі, а потім вони кинулися на тік, а сам Кармелюк забрав у домі всі гроші, все золото й діаманти. Пані скорилася йому без єдиного слова... І, нарешті, він їй запропонував піти з ним у його лігво і там провести... пшепрашам панство... кілька солодких годин...
— Ловко! — засміявся франт.
— Спокуса! — стріпнув кучмою диякон.
—" Чи ти при своєму розумі, пане? — загарчав Бойко. Олеся при цих словах уся зашарілася. Вона зробила рух, немов хотіла щось заперечити, але відразу зніяковіла й замовкла.
А Бойко сказав далі суворо:
— Глупство! Що хлоп може стати всякою тварюкою— припускаю, але щоб пані маршалкова з підлим бидлом, хамом, із пся крев’ю — ніколи в світі!.. А от, коли правда, що шельма пограбував і пана маршалка, то погано! Треба піймати того бузувіра за всяку ціну... Москалів зараз виписати... закатувати його, та на додачу до тії гадини переві-щати й бидла хоч штук по десять на сотню... бо інакше вийде содом і гоморра!
Господиня-матушка вже кілька разів заходила до вітальні й перешіптувалася з своїм благочинним: чи ждати городничого й асесора чи зараз подавати? "Час пізній, і пироги пересохнуть, та й усе перепріє!" Але господар все ще не зважувався й знаками велів чекати.
Нарешті, коли він підвівся з крісла й, моргнувши матушці, проґЬлосив урочисто: "Милості просимо потрапезувати, чим бог послав!" —двері шумно відчинились, і до вітальні зайшли гості: асесор, городничий з дружиною і двома молоденькими небогами. Почалися голосні привітання та ви-бачашія,— що службові справи, неухильні обов’язки затримали їх, але задоволений господар припинив вибачання, вдруге запросивши дорогих гостей до чарки й трапези.
Голодні гості накйнулися мовчки на всілякі розкішні страви й питво, приготовані — вправною рукою матушки. Щаслива, вона тепер, сяючи, підбігала то до одного почесного гостя, то до іншого, підливала в чаріш, підкладала закуски й просила, щоб не гребували й зробили їй честь... Особливо впадала вона коло прибулих дам-шляхтянок. А вони тримали себе вельми бундючно і всім виглядом показували, що роблять величезну ласку хлопським попадям, дозволяючи частувати себе. Чоловіки ж, побачивши розкішні їства й питва, забули про всі конвенанси 28 і їли й пили, не звертаючи ніякої уваги на господарів. Чути було тільки короткі похвали на зразок: "Чудово!", "Диво!", "Оце так так!", "Вельми і вельми!", "Чрсвоугодіє!", "Ой, останні дні живота!"
Тільки після третьої переміни страв і знявся вже жвавий і вільний, нічим не стримуваний гомін. Почулися разом з усіх боків перехресні запитання, розпити, на які рідко хто відповідав, або не дочувши за гамором, або цікавлячись іншим... Вигуки, піднесені голоси, розкотистий. сміх збільшили ще дужче гамір хмільних веселощів...
XXII
Пан Бойко зненацька рикнув, витираючи серветкою і шйю й червоне, лиснюче від поту обличчя.
— Чи правда, панове, що нашого пана маршалка спалили й пограбували, а його чарівну дружину вкрав отой шельма Кармелюк?
Ім’я гайдамаки знову привернуло увагу всього балакучого товариства.
— Та як же не правда? Істинна подія, навіть зареєстрована! — відповів тоненьким, жіночим голосом пан асесор.
— Як же начальство потурає такому гвалту? — заревів Бойко.
— Та заспокойтеся, панове! — обізвався, посміхаючись, наглядач тюрми.— Зграя перев’язана, і головні заводії сидять уже, забиті в колодки й ланцюги, у мене в дворі...
— Ого, та невже? Чого ж пан мовчить і не скаже про таку радість? — почулися голоси меншості; більшість же,
почувши це, якось збентежено і ніби навіть засмучено притихла. Олеся поблідла й почала пити холодну воду, намагаючись угамувати хвилювання; матушка Меланія зітхнула; худа, схожа на тараню Федулія розгублено повела довгим носом і промовила співучо: "Ой мамусю!" Сама тільки молоденька диякониха чимсь захоплювалась і шепотіла, поблискуючи своїми оченятами: "Ох, як цікаво!"
— Дуже добре, дуже добре! ревів, розкотисто регочу-чи, пан Бойко.— І цей протобестія Кармелюк сидить теж у пана?
— На жаль, ще ні... Але його, напевно, піймають.
— Гм! Гм! Погано! Поки не розчавите ту гадину, та так, щоб і шкура її по всіх базарах тліла, до того часу спокою не буде!
— А того негідника-чарівника не скоро й злапаєш! — зауважив шляхтич.—Його треба бити срібною, із святого хреста вилитою кулею, та й по смерті пробити ясеновим кілком, щоб не ходив упирем...