На додачу лікарі КДБ насильно уводили йому різні психотропні препарати.
Але Андрій Дмитрович Сахаров і після цих знущань та вишуканих тортур не злякався, не здався, а продовжував свою — хоч і дещо запізнілу — нелегку героїчну боротьбу. Саме тоді він написав одну із своїх головних праць, книгу "Небезпека термоядерної війни".
Жаль, що він спершу створив ту небезпеку, а тоді почав од неї застерігати й боротися з нею. Але добре, що він хоч пізно, але прозрів і схаменувся. Жаль, що таких людей — особливо серед фізиків-атомників, — одиниці. Більшість продовжує "ощасливлювати" людство, удосконалюючи найжахливіші бомби, несучи загибель планеті Земля. Невже вони ніколи не схаменуться, невже їм мало того, що вони — монстри, прокляті вже сьогодні, а що буде завтра?
Агов, новітні Сахарови з різних країн — де ви?
Переважна більшість з вас все ще зайнята винаходом воднево-плазмового — чи якого там ще? — дракона. А втім, міфологічний дракон багатьох народів світу — хоча б Японії, Китаю, Кореї чи інших країн — бодай і крилатий та вогнедишний, загалом злий-презлий дух — ніщо! Так, дитяча забавка на сон грядущий, страшилочка, казочка у порівнянні з тим драконом, якого створюють вчені. Як і різні там слов’янські змії-гориничі, вогнедишні тварі, різні перевертні й песиголовці, що буцімто пожирають людей, різні сатанаїли тощо. У порівнянні все з тими чудиськами, що їх вигодовують вчені на наше всезагальне лихо. А втім, не можна знищити людство, а самому вціліти і потім розкошувати на руйновищах, ні і ні. Йдеться про знищення людства, якщо не буде приборкане воднево-плазмове страховисько — його творці знищать разом з людством і самих себе. Як згорять у пекельному полум’ї всесвітньої війни і ті божевільні маніяки при владі, яким своїм розумом, винахідливістю і талантом служать учені. В когось з американських фантастів є оповідання "Абсолютна зброя". Коли її створили (а створити таку зброю вже можна в принципі хоч і сьогодні, принаймні, в близькому майбутньому), вона знищила й тих, хто забаг нею згубити своїх противників. Вона — АБСОЛЮТНА ЗБРОЯ. Вона вигубить усіх під одну косу — і правих, і винуватих, святих і грішних, перетворивши Землю на новітню Венеру чи Марс. Чи й на закрижанілий Плутон у пітьмі вічного космічного холоду.
І це людству, як кажуть, світить.
Уже світить. Маючи таких талановитих фізиків, чому б і не погубити людство, а з ним і планету Земля? І ні для кого тоді буде видавати збірники на кшталт "100 великих учених", куди потрапили такі видатні фізики.
Мчить планета, мов кулька жонглера,
По орбіті в космічній імлі.
Марс по цей бік, по той бік —
Венера,
Два найбільші сусіди Землі.
Причаїлися бомби у схові,
Спрагло зерна жадає рілля…
Бог війни і богиня любові,
А між ними — планета Земля.
Г. Гарченко.
Так і живемо в очікуванні: хто ж переможе на Землі: бог війни чи богиня любові?
ДЕВ’ЯТЬ ТІНЕЙ НА МОСТУ АЙОН…
Раннім ранком 9 серпня 1945 року по мосту Айон в центрі міста, що розташувалося на південному заході острова Хонсю, йшло дев’ять чоловік.
Йшли вони собі та йшли — мостом через річку Ота, що саме в районі міського порту впадає у Внутрішнє Японське море.
Того ранку вони певно ж квапилися на службу чи до якоїсь іншої праці. Історія не зберегла про них аніяких даних — навіть їхніх імен. Просто йшли мостом Айон через річку Ота дев’ять міських мешканців, йшли кудись у своїх справах — справи, як відомо, завжди починаються вранці. Було 8 годин 14 хвилин ранку — над містом після кількаденної негоди нарешті розійшлися хмари і яскраво засяяло вранішнє сонце — як умите після недавніх дощів та буревіїв.
До того, що ось-ось станеться і навіки вразить людство планети Земля — не кажучи вже про самих мешканців міста, — залишалося всього лише якихось 15 секунд.
Це до того, як полковник Тіббетс віддасть наказ відкрити створки бомбового люка і ще 47 секунд, доки "Малюк" летітиме до землі…
Шістдесят дві секунди залишалося у них спокійного часу.
Одна хвилина і дві секунди залишалося того спекотного серпневого ранку, коли зненацька над містом полосоне вранішнє небо сліпуче-яскравий спалах — яскравіший тисячі сонць…
Так потім свідчитимуть вцілілі очевидці…
А місто звалося, а місто звалося…
Так, так — Хіросіма…
27 липня на маленький острівець Тініан, що в Маріанському архіпелазі прибув американський крейсер "Індіанаполіс". В одному з його трюмів під неймовірною охороною знаходився загадковий контейнер, що у всіх викликав цікавість.
А втім, на перший погляд контейнер, як контейнер — знімне пристосування для перевезення вантажів без упакування — здається, так словники тлумачать термін "контейнер". Суть була не в самому контейнері, а в його вмістові — у ньому знаходився урановий заряд для першої бойової атомної бомби.
Неспішно, але й не повільно, з дотриманням усіх правил безпеки до кінця місяця була повністю завершена підготовка бомби, літаків та їхніх екіпажів, і над людством (а не тільки над японцями) нависла примара атомного удару — першого в історії планети Земля.
Все було готове до задуманого страхіття, але американці чекали. У моря погоди. Кілька днів небо над Японією було щільно затягнуте хмарами в кілька ешелонів — вони й відстрочили загибель сотень тисяч на якийсь час. Хоча давно відомо: перед смертю не надишешся.
Над Японією сіялись дощі, дні були мрячливі й туманні. Лише в понеділок 6 серпня 1945 року небо над приреченою країною прояснилося, негода вгамувалася і над країною Сонця, Що Сходить, виглянуло небесне світило. Чисте і як вмите.
І — все. Близько третьої години ранку із злітної смуги Тініана здійнявся бомбардувальник Б— 29 з бортовим номером 82. За ним літаки супроводження. За штурвалом Б-29-го — командир екіпажу полковник Тіббетс.
Він був зразковим і люблячим сином своєї матері — Еноли Гей. На знак синівської любові до неньки рідненької полковник і назвав свій бомбардувальник Б-29 з бортовим номером 82 на честь своєї матері — "Енола Гей".
На "Енолі Гей" і знаходився "Малюк" (американці взагалі великі любителі давати речам імена, часто веселі, а здебільшого навіть розчулено-ліричні. Це ж треба, син-льотчик бойову машину, бомбардувальник назвав іменем рідної матері!) — уранова бомба потужністю 20 кілотонн тротилового еквівалента, витвір "Манхетенського проекту" вартістю в 2 мільярди доларів.
Ось такий "малюк" полетів того ранку на зустріч із Хіросімою.
Ось уже внизу й ціль — місто, що тільки-но проснулося, раде, що негода нарешті вляглася і в небі сяє лагідне сонечко… Пілот із запасного літака майор Ізерлі (його літак мав ймення "Стрейт Флеш"), потім згадуватиме, яке красиве було внизу того ранку місто — наче оточене білим німбом із хмар, що розходилися. Навіть через роки майор зізнаватиметься, що ніколи не забуде того видовиська! Він і передав на "Енолу Гей" по радіо одну фразу, що пролунала як вирок.
— Бомбуйте першу ціль!
О 8 годині 14 хвилин 15 секунд полковник Тіббетс віддав наказ, під днищем "Еноли Гей" розкрилися створки бомболюка і "Малюк", вивалившись із черева бомбардувальника на світ білий, зі свистом розсікаючи повітря, понісся на голови людей, які після вибуху так нічого й не встигнуть збагнути, як світ для них і згасне.
"Малюк" летів до міста 47 секунд!
І 47 останніх секунд над містом світило лагідне сонце.
І в мешканців приреченого міста внизу ще лишалося аж цілих сорок сім секунд мирного і безтурботного часу.
Потім один з членів екіпажу, стрілець "Еноли Гей" Керон так згадуватиме той жах:
"Кипляча імла, що вертиться, схожа на лаву, закрила місто і розтеклась в різні сторони до підніжжя горбів…"
І гул бомбардувальника Б-29, що віддалявся, зробивши своє…
І — все. І більше нічого у своєму житті не почули 240 000 тих мешканців Хіросіми, які загинули в лічені секунди…
І смерть їм жахливу, каліцтва й руйнації місту, вогненний смерч, коли плавилось навіть залізо, приніс бомбардувальник "Енола Гей" — не просто з жіночим іменем, а з іменем матері…
І мати полковника Тіббетса вмить згубила 240 000 безневинних людей — о, боги, яка страшна була мати в полковника Тіббетса! Хоч вона в принципі й не винувата, але перший атомний удар на планеті Земля був завданий ім’ям матері. І яка ж то була синівська любов полковника Тіббетса, коли ім’ям його матері в одну мить він відправив на той світ 240 000 жертв!
(Через кілька днів, а саме 9 серпня з аеродрому на Тініані підніметься ще один бомбардувальник Б-29, на цей раз з ім’ям "Грейт Артист" майора Суіні, підніметься з плутонієвою атомною бомбою, названою винахідливими творцями смерті ласкаво "Товстуном". В 11 годин 02 хвилини "Товстун" вибухне над центром Нагасакі, знищить місто і в муках мученицьких відправить на той світ ще 140 тисяч безневинних людей. Плутонієва бомба виявилась такою ж ефектною, як і урановий "Малюк", а що менше виявиться внизу жертв, то це спеціалісти пояснять горбистим рельєфом місцевості).
380 тисяч перших землян — чоловіки, жінки, діти, старі, — були принесені в жертву атому — Боже, Боже, це ж лише перші, щонайперші жертви!
Серед них і ті дев’ять невідомих, котрі того ранку в Хіросімі йшли мостом Айон через річку Ота.
Ми не знаємо (і ніколи не будемо знати) хто вони і як їх звали і куди вони квапилися мостом того ранку, як над містом несподівано різонув світ білий сліпучо— пекельний спалах — яскравіший тисячі сонць!
Від них — тих дев’яти перехожих — не залишилося навіть трупів. Вони блискавично перетворилися в пару і попіл.
Але вони йшли того ранку мостом Айон через річку Ота і від них залишилися тільки тіні… (Це ж до чого ми дожилися, це ж до чого розвинулась наша наука, коли від людей можуть залишитися лише тіні!..)
Дев’ять тіней, які кудись безпечно йдуть. Вони — тіні, всього лише тіні, дев’ять тіней від мить тому живих дев’яти людей — навічно впаялися (вкарбувалися, уварилися-приварилися, запеклися) в камінь мосту полум’ям пекельного вибуху уранової бомби, ласкаво названої "Малюком", що її приніс бомбардувальник з ніжним ім’ям матері…
Вони й нині — тіні ті страшні, тіні дев’яти чоловік, — ідуть і йдуть через міст Айон, і будуть так — ТІНІ — вічно йти.
Невже й справді людство планети Земля, яка крутиться-вертиться на орбіті між своїми сусідами Марсом, богом війни і Венерою, богинею любові, вибрали не її, а його — бога війни?..
А втім, ядерні, уранові, атомні, плутонієві і які ще там бомби війну нам не несуть у її старому патріархальному значенні, вони несуть нам всезагальне знищення, а разом з ним і кінець планеті з ласкавим йменням Земля…
"Прадавні наївно вважали свою обитель пласким диском, що покоїться на спинах могутніх китів, пізніше напівсферою, що її підтримують слони, які стоять на гігантській черепасі, потім — кулею, навколо якої обертається Сонце і зорі.