Розумієш? Тому ти мусиш їхати з ним.
Леся знизує плечима.
— Алеж він не схоче балакати в моїй присутності про цей документ. Це ж ясно!
— Не квапся. Розуміється, ясно. Та ти й не будеш під час їхньої розмови. Ти посидиш у сусідній кімнаті, щоб, коли документи десь у Петренка, він міг їх передати Гунявому. Не бійся, за кожним їхнім рухом слідкуватимуть без тебе й непомітно для них. Так що, Лесько...
Леся болісно кривиться.
— Ах, якби ти знав, як мені це неприємно й тяжко! Мик обурюється й дивується. Та що тут тяжкого й
неприємного? Цілком незрозуміло! Примхи якісь, настрої. Тут стільки вкладено зусилля, щоб дістати цей дозвіл, а їй, бачите, неприємно. Чим неприємно, чоррт забирай? Чим саме?
Леся мовчить і дивиться кудись у куток.
— Ну, добре. Поїду. О котрій годині? Чи він буде дома? Блукатиме десь цілий день.
— Ми це мали на увазі. Тому побачення точної години не має. Хоч і ввечері. Але краще поїхати якнайшвидше. Ти зараз їдь додому. Тепер саме час обіду, він мусить бути дома. Але ще от що. Треба проїхати до тюрми так, щоб не прослідили більшовицькі детективи. Бо як тільки більшовики довідаються, що Петренко знайшовся, вони зроблять усе, щоб заволодіти документом. А ти ж знаєш: цей народ церемонитися не любить. Коли треба, то й обох схоплять і вивезуть у дипломатичних валізках живими чи мертвими на Україну.
Леся заклопотано хитає головою.
— То правда. Як же зробити? І як пояснити Гунявому цю конспірацію?
— Чорт його знає. Нічого не пояснюй, а просто зроби. Ініціятиви в тебе багато, сама придумай щось. Та ще от що: нічого не кажи про Петренка Крукові, якщо зустрінешся з ним. Поводження його підозріле все ж таки. Знову дурні розмови про народнє добро...
— Ти думаєш, що він хоче продати нас більшовикам?
— А чорт його знає, чого він хоче!
— Думаю, що коли б Крук хотів продати, він поводився б інакше, не викликав би цими натяками підозріння проти себе. Може, він дійсно так думає. Бо, коли вдуматися, то, справді ж, Мику...
Мик аж капелюхом шпурляє об постіль.
— Ну, от і ти! "Справді, справді"! Моя ідея вища й більша за всі держави та народи. Я плював на всякі ваші моралі! І з яких би там причин Крук не збирався провалювати справу, я йому заткну пельку! Вибачте, я теж не поцеремонюся! Подумаєш, схаменувся про народнє добро думати. І, здається, навіть банк хоче ліквідувати. Справами вже не займається, лежить дома й читає авантюрні романи або книжки про мандрівки. Навіть з усіма жінками своїми порвав. Просто присвятився, паршивець. Знаємо ми цих святих і божих. Ну, Лесько, не гайся. Швиденько.
Леся зідхає, тяжко підводиться, мовчки прощається і йде до дверей.
— Та зараз же повідом мене, як повернешся з тюрми! Леся, не озираючися, киває головою й виходить.
* * *
Весело, весняно посміхаючися, Леся відчиняє двері й увіходить до передпокою. Уже по обіді. Заатлантики з кінським тупотом, з гамором і реготом ідуть сходами нагору. Крізь напіввідчинені двері сальону видно в кутку Соню й Загайкевича. Обличчя якісь заклопотані, про щось стиха, але гаряче й серйозно балакають. Про що білорус Загайкевич може так інтимно та гаряче балакати з чекісткою Сонею?
Сходами збігає Свистун. І в цього обличчя якесь не своє, незвичне: не то злякане, не то ошелешене. Побачивши Лесю, Свистун раптом кидається до неї.
— Ах, як добре, що ви прийшли! Ви ще не обідали?
— Я була за Парижем. Чудесно там! Весна йде, пане Свистун!
Але пан Свистун зовсім не у весняному настрої. Ну, дуже добре, що Ольга Іванівна вже пообідала, він зараз розповість їй цікаву історію. Щось просто неймовірне, незрозуміле, надзвичайне!
Леся трошки приглушує свою весняну веселість.
— В чому річ?
— Річ у тому, що пан Кавуненко зараз виїжджає з пансіону. Заявив хазяйці, що платить їй за тиждень наперед, але в цю мить уже складає свої речі й негайно виїжджає. Навіть до обіду не зійшов.
— Чому так?
Свистун розгублено знизує плечима.
— А хто його зна! Невідомо. Правда, я догадуюся: він посварився з панною Кузнецовою. Ну, та добре. Але чим же я винний? Що ж це справді таке? Дав мені сто франків та й усе. А в мене рахунок за пансіон біля чотирьох сот франків!
Леся обережно вставляє:
— Пан Кавуненко повинен був заплатити?
— Ну, розуміється! Він знав, що в мене нема своїх грошей, коли кликав мене з Берліну до Парижу. Я в Берліні міг жити добре й навіть шикарно. Мені, каже, тепер більше непотрібні вериги. Які вериги? До чого тут якісь вериги?
— Так він сказав? Напевно?
— Оцими самими словами. І ніякого пояснення. Значить, я немов би вериги йому був, чи як? Я буду протестувати! Це — нахабство й підлота. Або... побалакайте ви з ним, Ольго Іванівно, може, він вас посоромиться. Він вас дуже-дуже шанує. Я попрохав би панну Кузнецову, так він через неї саме й виїжджає.
— А куди саме?
— А я знаю? Нікому не каже нової адреси. Навмисне, розуміється. Може, зовсім із Парижу. Ідіот якийсь! Взагалі, я його ніколи таким не бачив, як сьогодні. Брутальний, нахабний бандит та й годі!
Дійсно, коли судити по обличчі бідного чоловіка, му-сіло статися, справді, щось неймовірне: ні тіні колишньої самовпевнености, комічної вищости й "проходження крізь людей, як крізь туман". Прищики й носик жалюгідно почервоніли, очиці часто кліпають жовтенькими віями.
— Добре, я побалакаю з паном Кавуненком, хоч не маю, розуміється, ніякої надії, що моя балачка змінить його рішення. Він, видно, має свої підстави для цього.
Свистун гаряче змахує обома ручками.
— Та ніяких! Учора ввечері він був такий як раз-у-раз. Нічого не могло статися за ніч, ніяких підстав. Посварився з панною Кузнецовою, от і вся підстава.
— Вона відхилила його залицяння, чи що? Свистун озирається на сальон і притишує голос.
— Я напевне не знаю. Панна Кузнецова теж дуже збентежена. Вони прийшли звідкись разом, дуже обоє схвильовані. Про щось гаряче балакали.
— Ну, добре. Ви почекайте тут. Я попробую поговорити. Це все виясниться.
І Леся, знову накинувши на обличчя й на всю постать весняну веселість та бадьорість, легко збігає сходами на свій поверх.
Але посеред коридору зупиняється, хапається за серце й якусь мить стоїть непорушно. Потім ще енергійніше та жвавіше підходить до дверей Гунявого й весело стукає:
— Пане Кавуненку! Можна вас бачити на хвилинку?
До дверей, не кваплячися, підходять легкі, чоловічі кроки. Клацає ключ, і двері розчиняються.
Дійсно, яке зовсім-зовсім інше лице: очі не здивовані та неначе й некруглі. Навіть пухкости лиця немов би не стало. Жорсткість, сухість.
Стоїть на порозі, не маючи, видно, наміру запросити до кімнати.
— Чим маю служити?
Леся вдає, що не помічає ніякої зміни в ньому, навіть оцього майже ворожого тону.
— Ах, як гарно, що захопила вас дома! Мені треба побалакати з вами.
Гунявий чудно примружує очі й рівним сухим голосом каже:
— Вибачте, добродійко, я складаю свої речі й дуже поспішаю.
— Ви складаєте речі? Виїжджаєте, чи що?
— Так, я виїжджаю.
— Оце несподівано! А я вам привезла одну цікаву річ. Якщо не маєте нічого проти, прошу до мене, я вам покажу її.
І вона так весело, лукаво й обіцяйно дивиться на нього, злегка схиливши голову на плече, що Гунявий похнюплюється й бурмотить:
— На жаль, я зайнятий. Вибачте, не можу.
— Алеж на хвилинку, пане Кавуненку! Бог з вами! Річ торкається того добродія, що ви його сьогодні хотіли бачити.
Гунявий гостро зиркає на неї, якийсь час вагається й виходить із своєї кімнати. Ключ із дверей виймає й замикає двері ззовні.
Леся входить до себе, весело скидає капелюх, зачиняє вікно, поправляє зачіску перед дзеркалом. В хаті солодко та ніжно пахне мімозою, свіжим повітрям, чистотою.
Гунявий, якось жорстко вбравши всередину губи, непорушно, терпляче стоїть біля стіни й чекає. Очі спущені додолу.
— Та що таке з вами, пане Кавуненку? Я вас не впізнаю. Чого ви такі?
— Вибачте, але я хотів би подивитися на ту річ...
— Зараз.
Леся помалу виймає з торбинки папірець, розгортає й підносить до лиця Гунявому.
— Читайте. Дозвіл панові Кавуненкові мати побачення з заарештованим паном Мазуном.
Гунявий неймовірно бігає очима по папірці, повертається до початку, знову читає, дивиться на печатки, підпис, дату. І вражено, з іскрами радости в знову покруглілих очах дивиться на Лесю.
— Яким чином?
Леся весело складає папірець.
— Дуже простим. Я маю одного доброго знайомого, депутата-француза. Я й звернулася саме до нього. Розповіла, що знала, про вас та про пана Мазуна і попрохала його зробити мені послугу виробити вам цей дозвіл. Це було нелегко, ви самі розумієте, до слідства й так далі. Але пощастило таки добути. Ви можете сьогодні якої хочете години бачити Мазуна. Правда ж, цікава річ?
Гунявий знову, як колись у каварні, затуляє обома руками лице й стоїть так. Леся тихо відходить набік, немов кладучи торбинку на стіл. Нарешті, Гунявий помалу відсуває руки з лиця й вогкими, знову, як попередньо, винувато-приниженими очима дивиться на Лесю.
— Я вас так брутально образив сьогодні...
— Мене? Коли? Ах, тим, що ви були схвильовані нашою невдачею? Ну, що за дурниці! Я була в такому самому стані. Це так природно, що я й не помітила нічого. Ну, так коли хочете їхати до тюрми? Тільки я вас попереджаю про одну неприємну для вас обставину. Річ у тому, що цей дозвіл видано на мою особисту відповідальність, — (вас же ніхто не знає). Я поручилася за вас і зобов'язалася поїхати разом з вами до тюрми. Не бійтеся, я не буду під час вашого побачення з паном Мазуном. Так що вам доведеться ще трошки потерпіти моє товариство з вами.
Гунявий глибоко, всією груддю набирає повітря, хоче щось сказати, але зупиняє себе й тихим гунявим голосом каже в підлогу:
— Я краще нічого не казатиму на ваші останні слова. Але... але, коли дозволите, я хотів би спитати: чому ви... допомагаєте мені? Що вам до мене?
Леся просто, ясно, навіть з деяким здивуванням посміхається.
— Бо ви — симпатична людина, і я маю змогу допомогти. Що ж тут такого?
Гунявий болюче крутить головою.
— Не треба так казати про мене, не треба. Ви пам'ятаєте, що я вам казав колись у каварні?
— Пам'ятаю. Але я з вами не погоджуюся. Я маю власні очі, вуха, розум і розуміння людей. І, вибачте, добродію, слухаюся більше їх, ніж несправедливих наклепів. От і все.
Гунявий прикушує губу й дивиться в підлогу.