То як побачу в хаті колисочку — все він мені ввижається у колисочці. Підійду, погойдаю та поколишу, бо ж не наколисалася. І пісню поспіваю, бо не наспівалася.
Дивлюсь я на чорняву молодицю — й п'яте через десяте починаю розуміти все те, що довелося побачити. Хоч і не до кінця розумію. Тому запитально поглядаю на бабу Ликору, яка все знає, якій розуму не позичати.
— Кому які ліки,— озивається баба Ликора.— Кому сльози, кому пісня.
— Слухайте, жіночки... А віддайте мені свого хлопця.
Й киває на мене.
— А хто ж мене триматиме на цьому світі? — раптом гнівається баба Ликора.
— Такий малий, а вже тримає? Як же він тримає?
— А отак! — І баба Ликора бере мене міцно за руку, підносить мою руку вгору.— Ось так і тримає... Ну, веди бабу, веди, бо не втрапимо без тебе додому, показуй дорогу.
Мені так жаль чорняву молодицю, що я в сльозах дивлюся на неї і ніяк не зрушу з місця.
Тоді баба Ликора сама рушає з обійстя. Слідом за нею, мовби пробудившись зі сну, ступає тітка Ярина Васюхно, щось безмовне шепочучи звуглілими губами.
Обертаюся вже з левад, коли йдемо поміж криничок — очей ясної води. Чорнява молодиця стоїть біля своєї хати й дивиться нам услід.
І з її хати злітає боцюн, лине за нами...
ЧОРНІ ОЧІ В СУСІДЧИНОМУ ВІКНІ
Буря налітає перед досвітком — і заглядає у вікна вогнем блискавок.
Світло блискавок сліпучим світлом вливається в хату, яка, здається, ось-ось спалахне зсередини. Хата наче корчиться в мерехтливому потопі. Блискавки гаснуть — і хата сліпне в темряві.
Грім гуркотить далеко, над полями чи й над лісом, а потім зненацька — над самою хатою, аж сиплеться-ше-лестить глина зі стелі.
— Бабо Ликоро...— клямцаю зубами від страху.
— Спи... То бог на небі гнівається на людей за їхні гріхи. Дуже багато гріхів у людей...
— І на мене?
— Ти ще маленький, то які в тебе гріхи? На тебе не гнівається.
І — вітер висвистує, шумить, гуркотить надворі. Наче отой німецький літак, який ганявся за тіткою Секле-тою та за її червоною коровою. Цікаво, й чому бог на небі тоді не розгнівався на того німецького льотчика? Може, був десь далеко й не бачив?
У світлі блискавок за вікном видно, як під вітром дерева киплять-бунтують зеленим шумливим листям, як молодий осокір гнеться низько, вигинаючись луком, ось-ось зірветься з землі — й полетить у безвість бурі.
Я засинаю під грізні вигуки нічної грози, і вві сні мені мариться, що я лечу на тому вигнутому луком осокорі, лечу понад землею, а в мене за плечима спалахують блискавки, мов крила.
Вранці виходжу надвір — жито й коноплі на городі потолочено, картоплю вирвано з корінням, обламане гілля лежить на землі під деревами. А мій осокор, що
вигинався луком і на якому я вві сні летів,— стоїть і сріблиться листям!
А що там коїться на обійсті в Срулихи?
Хата її — в акаціях та вишнях, та ще в кленах, та ще в блекоті. І там потолочено грозою, і там повиривано бурею. Іду через бабин садок ближче до сусідчиного обійстя, цікаво розглядаю —; й раптом влипаю поглядом у причілкове вікно на жовтій стіні.
Чиї це чорні очі дивляться на мене з темної сутінкової шибки? Обличчя нічийого не видно, самі лише очі некліпливі — наче зі старої, дуже давньої ікони, яка зчорніла й струхлявіла від своєї вєтхості.
Мимоволі кліпаю, а коли розплющуюся ——очей нема
А-а, привиділося, бо то ж не Срулишині очі, а більше в сусідки нема нікого, хто б ото виглядав з вікна. Та й сама Срулиха зараз поставила драбину біля порога, здерлася на драбину — й вшиває сніпок, видертий бурею зі стріхи.
Тут — кущі смородини, і я скубаю ягоди, кладучи до рота ягоду за ягодою. А також посмикую по листочку квасець, що росте поміж кущів смородини. Зовсім забув про те видиво в шибці, а через якийсь час глянув на вікно причілкове...
Знову двоє очей чорних дивиться звідти!
Вже не до смородини, аж у п'ятах дивний холодок лоскоче. Боюся глянути на Срулиху, що стоїть на драбині, бо тоді видиво в шибці пропаде. Якась мана-при-мара, але чому в цієї мани-примари людські чорні очі?
І — тануть раптом, линуть у морок комірчини, бо там у сусідки комірчина.
Хочеться крикнути:
— Тітко Срулихо, та чи ви знаєте!..
Але боюся крикнути, бо язик не повертається.
І я вже чомусь не можу стояти близько біля сусідчиної хати, рвучи смородину та квасець. Поволеньки відступаю задки, а погляду не зводжу з чужого причілкового вікна. Може, знову?.. Може, знову несподівано морок комірчини зацвіте чорними очима, які начебто й не на обличчі, а в повітрі плавають? Але темне скло не проросте чорними очима, хоч і як пильно я вглядаюся.
Може, це нічна передранкова буря: натрощила, наламала, та ще й оті чорні очі занесла в Срулишину хату? Бо де ж вони інакше взялися?
Відтепер я уже хоч би й де кручуся на обійсті, а мимоволі зір мій летить і на сусідчине подвір'я, і до її вікон, особливо ж — до причілкового. Срулиха давно вже вшила сніпок, вештається по хазяйству то з сіней, то в сіни. І, либонь, нічогісінько не знає. То, може, сказати? Може, сказати бабі Ликорі?
Але чомусь мовчу, не кажу. Може, то нічна буря навіяла мені таке видиво? Може, це тому, що вві сні я летів понад землею на молодому осокорі?
Підходжу до цього білокорого шелесткого осокора, погладжую шорсткий стовбур. Еге ж, стоїть у землі, не зривався з неї, отже, не міг нести мене в польоті понад землею.
Політ примарився — й чорні очі в сусідчиному вікні маряться...
Наступного ранку поглядаю на Срулишину хату зод-далеки — і в причілковому вікні знову бачу, як у шибці чорніють примарні людські очі. І я більше не можу терпіти свою таємницю. Таємниця пече мене зсередини, таємниця веде мене до баби Ликори. Й сама таємниця ота озивається моїми устами:
— Бабо, ви тільки погляньте в Срулишине вікно!
— Таж дивлюся, дивлюся,— каже баба Ликора, щось там латаючи на призьбі, длубаючись голкою.
А воно там... з вікна... все дивиться й дивиться.
— Може, й дивиться,— загадково каже баба Ликора.
— Що то?
— Чи я знаю? Може, щось і дивиться.
Та й вмовкає, длубаючись голкою в своїх латках. А з мене дідьком так і рветься нетерпіння:
— Так скажіть, бабо!
— Дитинка знайшлася у Срулихи,— нарешті каже баба Ликора.
— Знайшлася дитинка? — торопію.— І вже дивиться у вікно? А де ж вона знайшлася? Від бурі?
— Ага, від бурі... І зразу величенька...
— Але ж у Срулихи нема чоловіка. На фронті!
— А, не тямиш ти, помовч.
— А вона... Срулиха...— шукаю слова й не можу знайти їх,— знає, що в неї знайшлась дитинка? І вже величенька?
Здається, баба Ликора засміється весело та безтурботно, як то вона вміє,— та несподівано супиться сердито:
— Знає... Ось тільки тобі знати про те не слід. Я тобі сказала, а ти нікому не кажи.
— Я сам побачив! Сам побачив! Чорні очі в вікні...
— Ото затям: нікому не кажи! —сердито наказує баба Ликора, аж язик у роті в неї видається за гадюку, й мені заціплює.— Нікому-нікому не кажи, що в Срулихи знайшовся хлопчик Марко.
Тепер я тільки й жду, щоб побачити хлопчика Марка. Чому не виходить з хати на подвір'я? Ми побігли б з ним гратися до річки. Або подалися б у ліс. Або гайнули б у глиняники дерти вощину диких бджіл, щоб у вощині знайти дикий мед. Але він чомусь сховався в хаті, немов його нема. Ото хіба що в темній шибці причілкового вікна цвітуть його чорні очі.
Чому він ховається, чому не хоче товаришувати зі мною, чому ні з ким не хоче товаришувати в Овечачо-му? Навіть з Тарапатим, з яким товаришують усі?
Чекаю день до вечора,— нема.
Чекаю другий день до вечора,— марно.
А на душі мені так стає, наче тепер скрізь зі мною отой хлопчик Марко. Куди я йду, туди й він зі мною йде, ось тільки я не бачу його. Обідає зі мною за одним столом, тільки незримо. І допомагає мені малювати хімічним олівцем на вирваному з Біблії листку.
— З ким це ти там балакаєш? — дивується баба Ликора.— До кого бубониш?
— Та це я до Марка.
Баба Ликора з сіней заходить у хату, здивовано розглядається по кутках.
— А де ж він?
— Де, де! — гніваюся.— Де треба!
Бо чудна ж яка вона, все їй треба розтлумачувати.
А на третій день клямцає клямка в сінях і до нашої хати заходить високий-превисокий чоловік. Це — Павло Голоха. Побачивши його, мимоволі прилипаю до стіни, мовби хочу крізь стіну видертися надвір.
— Доброго здоров'я, куріпки-вутінки!—вітається.
— Свят, свят, свят,— хреститься баба Ликора.
— Чи ви, бабо, чемериці об'їлися? — дивується Павло Голоха.— Я ж не дідько якийсь. Чи гостям не раді?
— Всі ми гості отут, на грішній землі,— бубонить баба.
Завжди усміхнений, Павло Голоха й зараз усміхається, наче несказанно радий бути в бабиній хаті і нас бачити при доброму здоров'ї.
— Ви мені, бабо, таке скажіть. Бо хто скаже, як не ви? Все бачите, все знаєте. Ну то скажете чи ні?
— Скажу, що знаю, чом не сказати,— наче торопіє вона.
— Значить, за Срулиху, за вашу сусідку. Вона перед вами — як на долоні, так?
— У людську душу не заглянеш,— ухильно відказує баба.
— Я вас за її душу не питаю... Правду кажуть, що в неї якесь жиденя крутиться в хаті?
— Яке жиденя? — тужливо в'яне очима баба Ли-кора.
— А ото як у Погребищі німці били жидів, то й не всіх вибили. Як ото просо з-під ціпа — трохи порснуло. І який світ неблизький — аж у Овечачому те просо опинилося, у Срулихи, вона дала йому притулок.
— Та що ти кажеш, Павле? — щиро не вірить баба Ликора.
— То я це вам розказав,— сміється Павло Голоха.— А ви що мені розкажете?
— Не знаю, що й казати.
— Аж ви обіцяли признатися за Срулиху?
— Обіцяла признатися за Срулиху? Що я тобі обіцяла? Я не знаю.
Я дивуюся, що баба Ликора не признається за того Марка, чиї очі й сьогодні горіли в темному причілковому вікні. Адже бачила, адже знає за нього! Але — мовчить. І мені наказувала мовчати. Отже, так треба. Павло Голоха — страшний чоловік, служить у поліції, видав німцям свою жінку вчительку Ксеню Дмитрівну.
Він підходить до мене, бере моє підборіддя двома пальцями, що тхнуть тютюном, і задирає вгору мою голову.
— Признавайся, що бачив ти в Срулихи?
Я мовчу, бо в мене від страху віднявся язик.
— І ти нічого не бачив, як і твоя баба?
В моїх очах тьмяніє від сліз, і в їхній блідій пелені розпливається— й зникає ненависний Павло Голоха, що не перестає всміхатися.
— Таж пусти дитину, мучителю,— заступається баба Ликора.
Павло Голоха дає мені міцного щигля в лоб, аж з очей скачуть іскри.
— Знайшов з кого збиткуватися — з дитини,— сьорбає носом баба Ликора.
Вилаявшись, Павло Голоха сердито гримає хатніми дверима.
Припавши лобами до шибок, ми з бабою Ликорою дивимося, як прямо через наш вишневий садок Павло Голоха йде до сусіднього обійстя.