Це прекрасно розуміли в російській армії не тільки спеціалісти, але й солдати. Розуміли це, звичайно, і в таборі ворога. Незважаючи на це, турки поспішали вжити додаткових заходів обережності, укріплюючи майже непідступні підходи до Ізмаїла, уважно стежачи за діями росіян.
Турецькі лазутчики одного разу донесли ізмаїльському паші, що в росіян раптом захворів генерал Міхельсон, причому, як відзначалося в донесеннях, серйозно. І хоч командування Задунайською армією поки що в руках Міхельсо-на, але добувати Ізмаїл доручено Мейєндорфу, який більшу частину свого життя провів на цивільній службі. І це тішило Гасан-пашу. Як-не-як доведеться мати справу з людиною, яка, на його погляд, в воєнному ділі досвіду майже ніякого не має, в усякому разі, порівнювати його з Міхельсоном ніяк не можна, той відзначився ще в Семилітній війні, воював разом з Суворовим.
Враховував Гасан-паша ще одну немаловажну обставину. Шлях до Ізмаїла лежав через Буджацькі степи, їх не обійти, не об'їхати.
Порівняно невеликі, вони б таку армію, як російська, не спинили. Але в степах жили буджацькі татари. Першої-ліпшої години вони мали виставити не менше тридцяти тисяч вершників — воїнів досвідчених і відважних, це серйозна сила, на неї росіянам доведеться зважити, хочуть вони цього чи ні.
Паша був людина діяльна й енергійна. Не барячись, він послав у татарські селища своїх людей, суворо наказавши передати тамтешнім старшинам високу волю султана: гострити ятагани, готуватися до війни з гяурами, слуг своїх султан милостями не обійде, а на випадок непокори — кожного, до десятого коліна, жде сувора кара, і ніхто, навіть сам аллах, від неї не врятує.
Командування корпусу теж не дрімало, тут швидко стали відомі хитромудрі наміри ізмаїльського паші. У штабі розуміли: погрозами, залякуванням спільної мови з буджаками не знайти.
Що ж робити? Яка ж дорога буде найкоротшою до серця невеликого, але войовничого народу? Не ждав і час. У таких умовах кожний прогаяний день дорівнював по значенню програній битві.
7
У приймальній командуючого, крім ординарця, Котляревський застав і бригадира Катаржі. Той стояв біля вікна й, почувши кроки, повернувся і швидко пішов назустріч:
— Нарешті!..
Котляревський потиснув простягнуту руку.
— Чому така поспішність? Що сталося?
— Не знаю... А ти був у новому полку? Як там?
— Не був. Не встиг... А тобі що відомо?
— Нічого поки що. Але, я думаю, тут інше. Викликав нас, звичайно, не випадково. — І заглянув у вічі: — Мабуть, і не лягав? Корпиш?
Котляревський зніяковів: звідки знає? Догадується? Та і як не здогадатися: зовнішній вигляд багато про віщо скаже кожному, а Катаржі — поготів. Відповів стримано:
— Та, правду кажучи, корплю.
— Цікава ти, Іване Петровичу, людина. Ніщо — ні походи, ні війна — тобі ніби й не перешкода.
— Ти помиляєшся, друже мій... Якби не війна, ми б оце з тобою де-небудь вино пили. Між іншим, чи не час?..
— Так-так, підемо.
Ординарець одчинив перед офіцерами двері, і вони один за одним — Катаржі, як старший, попереду — увійшли в кімнату, яку займав Мейєндорф. Виструнчившись, офіцери козирнули і по черзі доповіли: вони прибули й готові до послуг його превосходительства.
— Довго збираєтесь, панове, — пробурмотів барон більше для годиться, ніж сердито, і вказав на крісла перед столом.
У кімнаті було душно, грубка — невелика залізна бочка — розчервонілась, а генерал сидів у накинутім на гладкі плечі камзолі з зеленого штофу. Перед ним — жбан квасу і велика наполовину порожня кварта.
Котляревський побачив дерев'яні корячок і табакерку, що їх зробив сам барон. На спинці стільця висів новенький генеральський мундир, і зірки на нім грали. Огрядний, з червоною шиєю і майже не видними під навислими бровами очима, барон, здавалось, тільки-но вийшов із парної. Він тяжко відсапував — йому бракувало повітря, хоч вікно позад нього було напіввідчинене. "Знову задуха мучила", —подумав Котляревський. Так і є, пив валер'янку — запах ще не вивітрився, різко забивав дух. Полежати б оце старому слід, хай би начальник штабу зайнявся справами, але генерал не довіряє, намагається, як і Міхельсон, входити в усе сам, і йому, ад'ютантові, теж ні хвилини спокою не дає.
На столі перед Мейєндорфом — карта, кінчик її зліва притиснутий важкою попільницею, праворуч — з червоного дерева ваза для олівців, теж роботи барона.
Якось одного разу Мейєндорф хвалився Котляревському, що колись, будучи комендантом Риги, мав нахил вирізувати такі речі, й непогано виходило. За таким заняттям легко думається. Генерал жалкував, що нині умови не дозволяють, та й часу немає, а то б він що-небудь змайстрував, інструмент завжди з ним. Котляревський, знаючи марнославство барона, підтакував, дивуючись, однак, його майстерності. Мейєндорф попивав квас, усміхаючись, слухав і не впустив нагоди зауважити:
— Дипломат ти, штабс-капітане, знаєш, як догодити начальству... Завжди такий?
Іван Петрович теж усміхався і, невинно дивлячись на барона, відповів:
— Де нам у дипломати, ваше превосходительство. У нас що на умі, те й на язиці.
— Не кажи, не кажи, я теж не дурний і людей чимало бачив... Подобаєшся ти мені, штабс-капітане. Думаю, якби знав гер Міхельсон, що в мене такий ад'ютант, уже він знайшов би нагоду забрати до свого штабу...
Мейєндорф витер спітніле чоло великою в клітинку хусткою, яку витяг із внутрішньої кишені камзола, і тільки тоді глянув на офіцерів:
— Викликав вас у дуже нагальній справі. Далі відкладати не можна. — Дістав ківшик з понюшкою, пучкою запхнув у ніс трохи, засопів і оглушливо чхнув. Офіцери чекали, дивуючись: якщо викликав, як каже, "в дуже нагальній справі", то чи ж можна тягнути? А Мейєндорф не поспішав, налив квасу, випив:
— Тільки цим і рятуюсь... Не бажаєте? Чудовий квас.
Офіцери чемно відмовилися, чекаючи, коли ж генерал зволить почати розмову, заради якої викликав.
— Справа, панове, спішна, — сказав барон і шумно видихнув. — Ах, чортова спека, дихати нічим.
— Так, душно, ваше превосходительство, — підтакнув Катаржі.
— Алегоріями висловлюєтесь? Чи не поет ви часом. бригадире? — зауважив барон, і посмішка промайнула на його червоному обличчі. Той усміхнувся теж: "Не на адресу запитання, пане генерал. Поет справжній сидить ось, мовчить". Так подумав, але жодним словом Катаржі не обізвався. Мейєндорф казав далі: — Ми напередодні, як вам відомо, великої баталії. У штабі сьогодні багато говорили про те, що далі треба робити, але поки що — це розмови. Усе ж думку одну мені вдалося вловити. Ось хочу поділитися. Знаю вас як людей розумних і ділових.
— Ми слухаємо, — підвівся Катаржі. Котляревський трохи пригнув голову на знак того, що він — увесь увага.
Генерал причинив вікно, мабуть, стало продувати або вважав, що вікно під час такої розмови краще зачинити. Хоч навколо будинку і вартові, а все ж подалі від гріха...
— Нам доведеться йти на Ізмаїл, здобути його й вирішити нарешті суперечку з турками... Але дорога туди не близька. Ось він, Ізмаїл, — Мейєндорф тицьнув кудись у крайній лівий куток карти товстим пальцем.
— І не легка, — сказав Котляревський.
— Саме так... Чутка дійшла, що лазутчики Гасан-паші ведуть деяку роботу на цій дорозі. І якщо їм удасться...
— Це понад тридцять тисяч шабель, — доказав думку командуючого Котляревський. — Армія!
— І чимала. Нам з такою армією воювати зараз не вигідно. Та й не можемо. Не можемо втрачати сили.
— Що ж робити? — спитав Катаржі і сам зробив висновок: — 3 буджаками конфліктувати, ваше превосходительство, небезпечно.
— А навіщо? — спитав Котляревський, ні до кого прямо не звертаючись. Відблиск свічок падав на його бліде обличчя, і маленькі віспинки здавались темними маковими зернами, чорне волосся різко контрастувало з білістю високого чола. Під час усієї розмови він не змінив свого положення — сидів рівно. Катаржі здивовано подивився: чому ж замовк, чому не поясниш думки? — Як так? — спитав і Мейєндорф. — І що значить "навіщо", штабс-капітане?
— Будь ласка, ваше превосходительство. На мою думку, треба миром та ладом з ними, як у нас у Полтаві кажуть.
— Розумні люди у вашій Полтаві.
— Біда навчить.
— Так, батечку, так. — Генерал задумався, погладив долонею карту. — Оце і я так думаю, панове: миром та ладом трактувати з ними.
— А якщо не захочуть? — спитав Катаржі. — Тоді що?
— Можливо. Усе можливо. — Мейєндорф загорнувся у камзол, ніби йому раптом стало холодно. — Якби знати наперед, то й розуму не треба.
— Вони васали султана, — не відступав Катаржі.
— Васали бувають усякі, — озвався Котляревський. — Є, наприклад, такі, що тільки й мріють, як би перестати бути ними... І тоді...
Командуючий дістав із дерев'яної вази олівця і, позначивши щось на карті, кинув допитливий погляд на Котляревського:
— Що ж тоді, мосьпане?
Катаржі, сидячи навпроти в кріслі, навіть посунувся вперед:
— Що ж?
Штабс-капітан з відповіддю не поспішав. Мова ж не про які-небудь дрібнички. Тут треба добре помізкувати, все, як є, зважити. Порівнюючи з іншими офіцерами штабу, він буджацьких татар знав більше, при кожній можливості розпитував про них кого тільки міг. Його цікавило все: і скільки їх у кожній раї [6] , чим промишляють, як живуть, навіть які взаємини в сім'ях, особливо старшин і самого Агаси-хана. Дещо йому в цьому і вдалося. До того ж у пригоді став і випадок, який допоміг познайомитись з одним із синів володаря орди. Як це сталось? Сказати б, за дещо незвичайних обставин.
І Котляревський розповів про випадок під час останньої поїздки, щоправда, деталі, які стосувались поручика Нікітенка, він опустив, і виходило, що затримали татар якісь незнайомі драгуни, а він, отже, побачив це і наказав звільнити затриманих. Та головне не в цьому. Він, штабс-капітан, робить висновок: поскільки Махмуд-бей, молодший, як виявилося, син Агаси-хана, просто собі, не думаючи про можливі прикрощі, їздив до Бендерів торгувати, то, виходить, буджацькі татари в своїй більшості не вважають росіян, про яких вони, звичайно, чули, своїми ворогами, хоч певності в цьому він не має — хто знає, що в них на думці, він тільки вважає так, волів би надіятись, що не помиляється у своїх припущеннях, бо — він це добре розуміє — досконало знати життя й наміри всього татарського племені за такий короткий час неможливо.
— Чому ж не доповіли? — спитав Мейєндорф, уважно вислухавши штабс-капітана.
— Не встиг, ваше превосходительство.