Невідомий друг співчуває, хоча нічим допомогти не може. Ясно. Він тут лише один. І обіцяє йому тільки передати лист батькам та друзям. Лист після смерті… Значить, він має вмерти…
Що ж робити? Мабуть, треба поспішати з листом, адже щохвилини сюди може зайти Анч або хтось інший і тоді загине можливість послати свого останнього листа.
Але Марко не знав, скільки часу він зможе писати, тому мусив поспішати. Ось його лист:
"Мої любі і найдорожчі! Я повинен умерти. Власне, ми повинні вмерти. Нас захопили вороги, що підійшли до Лебединого острова на підводному човні. Ми вмираємо з думками про вас, про Лебединий острів, про "Колумба", про нашу Батьківщину. Цього листа, крім мене, підписує Яся Знайда. Ваш Марко".
Він скоренько сунув в Ясину руку олівець і, водячи нею, підписав також її ім'я. Дівчинка слухняно корилась. Потім написав адрес, скрутив листа в тоненьку трубочку і разом з олівцем поклав назад під серветку. Записку матроса він ще раз пробіг очима, зібгав і проковтнув.
Тільки кінчив, як двері раптом відчинилися. Увійшов Анч, а з-за його спини показалося похмуре й напружене обличчя матроса. Здавалося, матросові полегшало, коли ні він, ні Анч нічого особливого в полонених не помітили. Матрос забрав тарілки та підставку з хлібом і пішов, виносячи захований під серветкою лист.
Анч подивився на полонених і сказав;
— Командир човна дає вам ще дві години подумати. Якщо ви не погодитеся дати точних відомостей, яких від вас вимагається, то можете вважати своє життя закінченим. — Потім помовчав і продовжував: — Марко Завірюха, може, ви зараз згодні говорити?
— Мені нічого відповідати.
— А ти, Знайдо?
Дівчинка мовчки обернулась до стінки.
— Ну що ж, рахуйте тоді секунди останніх двох годин. — Анч зачинив за собою двері.
Марко обняв Ясю, і вона схилила йому на плече голову. Юнга думав про Люду: де вона. Чи залишиться живою? Навряд! Бо вона не сказала їм і слова правди.
— Марку, — прошепотіла Яся йому на вухо, — що робити?
— Головне, Ясю, не лякайся, — так само тихо відповів їй Марко. — Ми покажемо, що ми смерті не боїмось. Що б вони не робили, не будемо говорити жодного слова.
— А Люда?
Губи Марка ледве заворушилися, і Яся швидше догадалася, ніж почула: "Вона… але так треба… Її жде те саме".
XIV. ЛЮДА ПРОСИТЬ ПРОБАЧЕННЯ
Кінець дня Люда провела в малесенькій каюті з однією койкою. Туди її привів Анч. Він обурювався з Маркової поведінки, обіцяв його жорстоко покарати, заспокоював дівчину і запевняв, що він і командир корабля зроблять усе, аби вона як слід відпочила і взагалі почувала себе якнайкраще. Він навіть нагадав їй, як гарно вони танцювали під час свята на Лебединому острові.
Дівчина просила Анча не робити нічого злого Маркові і обіцяла розповідати про все, що вона знає, тільки хай їх усіх залишать живими. Особливо просила, щоб до неї провели Знайду і не розлучали їх. Анч обіцяв побалакати про це з командиром і висловив сподіванку, що той дозволить, якщо Люда буде слухняною. Він засвітив електрику і вийшов, залишивши дівчину саму.
Оглянувши каюту, дівчина вирішила, що тут, очевидно, жив хтось із командного складу підводного корабля, а може й сам Анч. Відкидна пружинна койка, біля неї спеціальна скринька з білизною, плюшевою ковдрою, одною звичайною та кількома гумовими надувними подушками. Розглядаючи їх, Люда догадалась, що вони одночасно призначені служити рятівними поплавками. Крім того, в каюті було: дзеркало, відкидний умивальник, електричний вентилятор, столик, поличка для книжок і речей. В кутку стояла маленька замкнена шафа. Шухляда в столику теж була замкнена. Люда одразу оглянула все, не знайшла нічого цікавого, одкинула койку, надула гумову подушку і лягла на неї.
.
Їй не спалось. Нило все тіло, боліли ноги, голова, і здавалося, ніби вона відчувала втому принаймні після тижня якоїсь надмірної фізичної праці. Люда думала, що буде далі. Уявити найближче майбутнє, хоча б через годину чи дві, не могла. Вона загине, бо не вірить, щоб її випустили відціля живою. Коли ж гинути, то чи не можна пустити заразом на дно цей піратський корабель? О, коли б тут пробути ще якийсь час разом з Марком! Удвох вони, безперечно, вигадали б щось. А може, їм ще вдасться врятуватися. Вона хотіла б знати, як їх убиватимуть… Пригадала розповідь Ясі про смерть рибного інспектора і Тимоша Бойчука. Їх, мабуть, теж захопили ці самі пірати. Напевне, допитували, а потім убили. Яся розповідала, що на них не знайшли жодних слідів насильницької смерті. Вони потонули. Тобто їх потопили. Мабуть, пірати взагалі топлять своїх полонених. Тільки навряд, щоб вони просто викидали їх з човна, не вживаючи ніяких інших заходів, бо в такому разі Тиміш Бойчук, безперечно, доплив би до берега. Коли ж Тимоша так швидко викинуло море, значить, його втопили близько біля острова. Мабуть, там-таки в бухті, де його захопили. Люда уявила собі, як її занурять головою в воду і так триматимуть доти, поки вона не задихнеться… Перед тим вона ще мусить наковтатися води… Від цих думок ставало моторошно.
Лежачи на койці, вона витяглася, склала руки, мов мрець, і заснула. Це був короткочасний, важкий і неспокійний сон. В сонній уяві роїлись кошмарні привиди. Їй здавалося, хтось невідомий, страшний нападає на неї, а вона не може навіть поворухнутися, щоб захиститись. Вона знала, що то лише сон, хотіла прокинутись і не могла.
Нарешті Люда прокинулася. В каюті нікого не було. Повернулась на бік і так лежала, поки не принесли їжу. Їсти не хотілося, але примусила себе, знаючи, що треба зберігати сили.
Під час обіду відчула, як човен здригнувся, легке дрижання під палубою свідчило про роботу електромоторів. Підводний човен знявся з грунту і кудись пішов, очевидно, випливаючи на поверхню, бо, коли в неї забирали тарілки, почула крізь одчинені двері, як у коридорі хтось сказав:
— Глибина тридцять сім метрів.
Пізніш човен спинявся, а потім знову рушав. Часом їй здавалося, що він піднімається, може, навіть спливає, а потім знову занурюється. Заснула вдруге і, мабуть, спала цей раз довго, бо коли її розбудили, відчула приплив свіжої сили.
Розбудив її матрос і знаками наказав іти За ним. Дівчина підійшла до дзеркала поправити розкуйовджене волосся та пом'яте плаття. В підводному човні було сухе повітря й висока температура, отже, на ній все встигло висохнути. Матрос делікатно вийшов на хвилину за двері. Дівчина, стоячи перед дзеркалом, побачила, як у ньому відбивається полиця над койкою. Там лежало кілька гумових подушок, на одній з яких вона спала. Люда скоренько повернулася, схопила одну з тих подушок, зібгала її і сховала за плаття. Матрос знову ввійшов у каюту і рухом голови наказав іти за ним — до знайомої вже каюти командира підводного човна. Їй довелося трохи зачекати в коридорі, поки покликали туди. Як дівчина й гадала, в каюті вона застала командира й Анча.
— Шановна Людмило Андріївно, — дуже ввічливо звернувся до неї перекладач, — сідайте, будь ласка.
Люда сіла.
— Командир нашого корабля, просить висловити вам подяку за вашу поведінку. Ви одразу нас зрозуміли і не стали на шлях мовчання та заперечувань. Бачите, ми теж ставимося до вас якнайкраще. Ми поки що не можемо звільнити вас. Але, мабуть, ви турбуєтесь про вашого батька, так само, треба гадати, й він про вас? Командир дозволяє вам написати батькові листа.
Люда здивовано й насторожено слухала Анча. Що криється за цією люб'язністю?
— Мені можна писати в листі все, що я захочу? — спитала вона.
— Так, за одним лише винятком — жодного слова про цей корабель і про людей на ньому.
— Дозвольте ж, про що я можу писати?
— Ви можете писати про свої почуття, питати про домашні справи, нарешті, про те, що нам загрожує небезпека, що ви потрапили в дуже скрутне становище, але нічого не пишіть про своє місцеперебування. Здається, досить.
— Так, дякую. Я подумаю.
— А про що ж, власне, думати?
— Думаю, як нелегко написати такого листа в моєму становищі… Я мушу написати гак, щоб ви його пропустили, але мені ж хочеться щось про себе сказати…
— О, я вас розумію. Коли хочете, можу допомогти вам скласти листа. До речі, ось що… Коли ви напишете батькові, щоб він негайно приїхав у Лузани побачитися з вами, то… ви тим самим врятуєте його від смертельної небезпеки, яка загрожує йому в ці дні на острові… і… не обманите його… До того часу все закінчиться, і ви з ним побачитеся.
Анч звернувся до командира, перекладаючи йому свою розмову з Людою.
Дівчина дивилася на них нерозуміючими очима. Вона дуже боялася виказати якимось рухом або поглядом, що знає їх мову. Подивившись на того й на другого, вона опустила очі і, дивлячись собі під ноги, в думці переклала те, що вони говорили.
— Здається, тут буде краще, ніж там, — сказав командир.
— Можливо, — відповів Анч. — Хоча я не сподівався від неї такої покірливості і страху перед нами.
— А з тими треба кінчати.
— Тим же способом?
— То найкращий спосіб, але в даному разі, коли хлопця принесе на берег, можуть звернути увагу на характер поранень. Я гадаю, ми ще до ранку викинемо їх у відкритому морі. Вони в такому стані, що за десять хвилин підуть на дно.
— Трупи, зрештою, може принести до берега.
— Слідів побиття на той час ніхто не розрізнить, а більше ми їм фізичних неприємностей чинити не будемо, — усміхаючись, пояснив командир.
Люда відчула, як у неї важчає голова, їй хотілося крикнути: "Розбійники, убивайте мене разом з моїми товаришами. Я розумію вас. Все одно нічого від мене не доб'єтеся". Але, напруживши всю волю, стримувала себе. Коли б Марко знав, він цілком схвалив би її поведінку.
Командир натиснув кнопку дзвінка, і на сигнал увійшов матрос. Йому наказали привести полоненого хлопця. Анч звернувся до Люди.
— Ну, ви можете йти і писати листа. Я вас проведу.
— Ви обіцяли, — сказала Люда, — перевести до мене Знайду.
— Знайду? А, так, дійсно. Командир не заперечує дати вам з нею побачення, побалакайте з дівчинкою, умовте її змінити свою поведінку. Коли вона це зробить, її помістять разом з вами.
— А коли можна її побачити?
— Це можна зараз. — Потім, повернувшись до командира, гадаючи, що Люда не розуміє його, додав: — Влаштую їй останнє побачення.
Коли вийшли з командирської каюти, в коридорі зустріли Марка.