— Ти мастак на писанину, тобі тільки в штабі служити.
Ілько підсів до каганця, схилився над папером.
Яценко, нахмурившись, заходився міряти землянку — до печі й назад, до печі й назад. Наче виношував у собі дозрілі ваговиті мислі. Кілька пар очей стежило за ним. Рип-рип, рип-рип — маячила перед сліпаком велика Денисова постать.
— Катай! — мовив перегодя Яценко. — Так, сину, почни: Вельмишановні ревізори…
Ілько заскрипів саморобною ручкою, прискало чорнилом роздвоєне перо, то спотикалося на рудих бугорках, то скакало, як плуг, що розтинає жилаве коріння. А батько повагом кидав і кидав у тишу одвіяні слова, і вони, немовби зерно, лягали рядок за рядком на заволоченому полі.
— Так чи не так я кажу? — час від часу зупинявся Яценко.
— Так, сусіде, так, — схвально кивала бригадирка. — Прямо з душі моєї черпаєте…
Сюди й туди, сюди й туди ходив, як маятник, розміреним кроком Яценко; і трепетний вогник хитався то в один бік, то в другий, і всі присутні водили очима за тінню, що повзала по стіні. В Ілька занила шия від напруги, від незвичної роботи.
— Нум, рапортуй, що ми там посіяли, — попросив батько сина-писарчука.
Ілько розправив занімілі плечі і, немовби школяр, голосно по складах прочитав:
Вельмишановні ревізори!
Пишуть вам колгоспом громадяни села Криничуватого Бобринецького району Кіровоградської області. Серйозне діло маємо до вас. Чи не могли б ви спішно відпустити нашого земляка, який був до війни бригадиром? Звать його Троян Андрій Васильович. Він, кажуть, воювати не годен, а нам дуже треба для общої пользи. Увійдіть в наше положення. Землі в нас багато, хоч купайся, а жива сила яка? — баби та діти, і їх з половину, бо село згоріло вщент, кого вбили, кого й у Германію погнали, досі не вернувся. Така, бачте, ситуація, а тут ще біда — нема хазяїна, котрий з головою взявся б за колгосп та підняв людей.
Пойміть нас, товариші, і віддайте назад бувшого бригадира, велика надія на нього. Нащот біографії не сумнівайтесь: чоловік він партійний, заслужений. Про геройство його в газетах старих писали, портрети в районі висіли, цей факт можна перевірить. А краще пришліть комісію: тут вам кожний за Андрія скаже. А чи був коли-небудь напідпитку, а чи словом поганим обізвався до меншого — зроду за ним такого не велося. Загадає, бувало, людям: те-то й те-то треба зробити, так старе й мале виходить у поле, і він у гурті працює, і ми були в районі першими.
У зв’язку з цим поголовно просимо: пришліть на хазяйство Андрія Васильовича, ми хутенько з жнивами упораємось і фронту підсобимо хлібом.
В чім і розписуємось усі, хто живий.
…Рано вранці, до початку роботи, Вовка обійшов село з Денисовим листом. Дід Аврам, прослухавши колективну заяву, зауважив, що написано сучкувато, що він, мовляв, додав би щось живеньке — про те, як любив Андрій поспівати з жінками на косовиці. А загалом, сказав дід, бумага правильна, за таку людину поручились би головою і жона, і дочка, і обидва сини. І дід поставив за себе і за всю сім’ю п’ять підписів-закарлючок. Баба Ониська, що навпомацки вишивала полотняну сорочку (не на весілля, бува?), заохкала: хай скоріше повертається Васильович, то, може, призведе до розуму жевжика, Яшку її оглашенного, бо геть одбився від рук. "Отак, єй-богу, з Максимом було". — І баба згадала, як Андрій на віжках тримав її старшого літуна… В кожній хатині щось нове й нове чув пастушок про батька, і серце його повнилось гордістю, і він лише зараз усвідомив, що батько живе не тільки в їхній землянці, а й тут в Ониськи, і в Дині, і в Яценків. Він остався з людьми, як совість.
Того ж дня Ольга понесла на пошту цупкий пакет, в якому лежав усіяний підписами лист і орден Червоного Прапора.
17
Під церквою, де бур’яном поросли німецькі окопи, Вовка загледів трофей. Щось кругле, немов кавунець, чорніло на бруствері. "Ти ба! — зупинився Вовка. — Причаїлось у гніздечку й гріє на сонці своє черевце…"
Спершу подумав: фляга. Ні, не фляга, більше скидається на маслянку.
Розігнавшись, Вовка стрибнув через окоп ("Зараз побачимо, що за штуковина!"), та наче вітром штовхнуло його в сторону: граната!
Уткнувся в гарячий пісок, завмер. "Дурний… Я ж не чіпав її — не бахне". Відкрив одне око, бликнув: так і є… німецька "лимонка". Лежить перед самим носом. Пахне нагрітим залізом. Синя фарба де-не-де облущилась, на оголених латках — іржа. А чому вона подзьобана? Ох, і подзьобана! Може, Яшка ціляв по ній? Тут, коло церкви, Яшка не раз влаштовував стрільбища… "Лимонка" вся в дірочках, рваних зазубринах, з нутра висипається мучний порошок.
"Негодяща", — вирішив Вовка.
Раз негодяща, зважив її на долоні: важкенька. Далеко можна пошпудить. Але не кинув "лимонку", жаль. Хто з хлопчаків не знає, що ця граната знаменита своїм шнурком? Якщо відкрутить металеву бурульку (ось вона, кришечка), то із запалу висунеться дуже симпатичний шнурок — блискучий, зсуканий із шовковистих ниток. На кінці його білий гудзик. Такого добра ніде в селі не знайдеш.
Вовка щосили рвонув за гудзик.
Так і стояв він: "лимонка" в одній руці, шнурок від запалу — в другій. Пломінке червневе сонце хилилось до обрію, дихали жаром кам’яні стіни церкви, у затінку під лопухами дрімали напашені кози.
Коли б граната ціла, треба одразу кидати, бо вибухне.
Вовка покрутив шнурком — куди його — і пхнув за пазуху. А що з "лимонкою"? Гепнуть об камінь?
Пошукав очима зручну мішень.
"То ціла вона чи спорчена?" — на всяк випадок притулив гранату до вуха. "Тс-с-ш-ш", — почулося глухе сичання, немов з гадючої пащі.
"Горить! — стрельнуло Вовці у вухо. — Запал!"
Граната — плесь! — впала до ніг. "Близько!" — підгилив її, вона дзигою крутнулась на бруствері. "Ще раз! Далі!" — копирснув ногою землю, дзига мелькнула в окоп і…
— Гггах!! — сипонула піском у вічі.
Вихором рвонуло пилюгу, кіз як мітлою вимело геть із бур’яну. Деякі з лопухами на рогах неслись ошелешено в степ.
А Вовка лежав під церквою, розкинувши руки. Од страху звалився. Ні дихнуть, ні крикнуть не міг — душа скочила в п’яти. Та й не диво: тільки-но смерть заглядала у вухо. То вона сичала гадюкою. То вона своїм жалом проколола йому перетинки: дзвенить-дзвенить у голові.
Мало-помалу верталась душа на місце. "Тень-тень", — озвалося серце в порожніх грудях.
"Проклята балка, — сплюнув Вовка пісок з язика. — Це ж тут Мишка весною вбило".
І спомин, як холодний камінь, причавив малого. Зринула з пітьми жахна картина. Яшка: "Стріляєм на виграш…" Здибилась земля, чорним крилом заступила сонце… Свіжа воронка… Мишко… Засипаний репаним груддям. В погаслих очах — попіл. Неначе з мурашника висунув кулачок, і в ньому — контужені проліски. "Збережіть їх, люди…"
"Мишо… Я йду до тебе", — Вовка обминув заплетений берізкою окоп, в котрий скотилась "лимонка" ("Ого! Обвалило стіну!"), подався вгору до плескатого каменя, за яким вони, Яшка, Лесь і Вовка, залягли тоді.
Ось той горбик, де поклав Олесь начинений смертю снаряд.
Серед полину вовчим лігвом зяяла яма. Круг неї — дощами розмита бровка обгорілої землі. Весь ободок заглибини шкіриться зубами-осколками; на них, здається, запеклася кров.
"Одцвіли твої, Мишо, проліски".
Вовка глянув на захід, де хвилястою лінією зламувався по-вечірньому блакитний степ. Там на самому гребені стояли купками кози, сполохані вибухом, і піджидали свого пастуха. Сонце підсвічувало їх знизу, гребінь рожево палав і, здавалось, у рожевій заплаві, на мілководді, заснув табунець качок… А село! Вщерть залите променястою голубінню, немов купалось воно в тихій молочній воді.
"А він не бачить цього", — тупим осколком шпортонуло Вовку по серцю.
Мишко… Один у страшній печері.
Нараз привиділось Вовці, що він, сирота, живий, що хоче встати, хоче дихнути, а на груди, на лице, на зомлілі руки його тисне велетенська гора, чавить, чавить безжально, він упирається, він благає…
"Ху!" — аж задихнувся Вовка, бо йому — він це відчув — забило землею рот і ніздрі.
Геть, геть з проклятого місця! Не оглядаючись, він біг щодуху від церкви; спиною, отерплим тілом чув, як хтось гупотить позаду. "Ми не хотіли, Мишо! Слочесті, по глупоті…"
Затінена балка, церква з порожніми очима-вікнами, насуплений Купець, — все, що лякало Вовку, відступило, сховалось за горбом. У відкритому степу, де пурпурово згасало вечірнє багаття, Вовчина голова трохи просвіжилась, думки пульсували спокійніше. "Нарву чебрецю і загляну до Мишка. В землянку… Все-все розкажу йому. І як школу гуртом ліпили (це б і він з нами ходив на толоку). І як батькові орден послали. І як Ониська хрестила Яшку качалкою… Він там нічого-нічого не знає".
Поки Вовка розігнав кози по дворах, збігав додому за ліхтариком, — почорніли, звузились береги над Інгулом, з комишів потягло болотною опарою; гіркувата від пилу й запахів різнотрав’я, дрімотна млость оповила села. За день обважніли в хлопця ноги, все тіло налилося втомою, і він розмореною ходою, перевальцем сновигав на край Мартинівки. В думці неквапливо вимальовував, як зустрінеться з Мишею. Підійде тихцем до землянки, постука пужалном по відру: "Мишо, агов, прокидайся!" — "Одну хвильку!" — Із халупки виповзе чубатий підпасич. "Гля, що я для тебе зробив", — стулить соромливу усмішечку і покаже… Що він покаже, Вовка не міг уявити, бо Циганчук завжди вирізав щось несподіване: то коня (завбільшки з палець, а як живий: і грива, й хвіст, і навіть копитця), то малюсінький танк, то солдатика… Ясно, зустріч із Мишком — то привиддя; ніколи більше не усміхнеться він, не похвалиться своїм різьбленням. В його хатині пустка. Вже й одвірок, мабуть, заснувало павутинням.
Чим ближче Вовка підходив до Мишкової землянки, тим важчими ставали ноги. Гнітила, не давала спокою совість: "Казав, щодня забігатиму. А вже коли-то був".
Дорога петляла вниз, до Мартина; долина була вщерть затоплена вовнистою млою, лише вгадувалися обриси повнотілої скелі та зривистих круч над плесом.
Вовка зійшов з дороги, пужалном обчесав капловухого будяка, по шию забрів у темну гущину. Нарешті, пробився до землянки. На глинистому горбку, ніби корч, зіп’явся димар. Закопчене відро без дна.
Глушінь…
Так і здається: відьма, он вона — в бур’янищі. Зелені баньки. Волосата рука з кігтями… цап-цап за комір. Аж мороз пішов по спині.
І раптом — блись… іскра.