І не тільки на старших матронах, але й на зовсім молодих замужніх жінках.
Прозорих, вишиваних золотом чи протканих сріблом тканин, таких улюблених на Сході, а також і в Римі, тут взагалі не було.
Таррагона, як і вся Іберія[299], трималась достойних стародавніх звичаїв, що їх у Римі та у східних провінціях вже забували.
Спізнившись на початок обряду, юнаки приєдналися до весільних гостей саме в той мент, коли жрець сипав кадило acerr-ою, кадильною ложкою — перед великою бронзовою статуєю таррагонського Алоллона, якого іберійці називали Абеліоном.
Клей Емілій подав своїй нареченій посвятне печиво на знак, що не здобуває собі жінки купівлею, але подає їй руку як товаришці й дружині, з якою ділитиме все: хліб, вино, воду й вогонь.
Тільки ця форма подружжя давала нареченій право на титул "матрони", а не лише назву mater familias, "матері роду". Крім того, давали ще й привілей називатися найменням свого чоловіка.
Наречена злегка розгорнула фалди свого вогненно-червоного шлюбного покривала — flammeum. Лише єдиний раз у житті, при першому шлюбі, могла його носити.
Вимовила поважно, достойно і ясно формулу:
— "Ubi tu Aemilius, et ego Aemilia"[300].
Її обличчя крізь легенький серпанок фламеуму спалахнуло гарячим рум’янцем, майже наближаючись до відтінку самого фламеуму.
З цього менту молоденька Марція приймала наймення чоловіка та ставала "Емілією".
Очі всіх були звернені на наречену.
Але Каїв погляд лише сковзнув по її золотистій голові й полинув поміж дівчат.
Ураз найшов чорноволосу Руфілу, неначе озвалася та покликала його! Усміхнулася з першого ряду дівочого хору. Її усміх був радісний і ясний, як згадка про дитячі роки…
Божественним нектаром здавалися сьогодні Каєві ті солодкі ягоди чорного тутовника, що їх їли тоді, в дитинстві, скроплюючи темно-пурпуровим соком свої туніки, розмазуючи червоно-сині плями по обличчі…
Як було весело підхоплювати потім чорно-синіми устами холодний струмочок, що дзюрчав із пащ мармурових дельфінів. У широкому басейні тієї "фонтани дельфінів" вони пускали човни із замкненими в очеретяних кліточках цикадами…
Надимали щоки, дмухаючи на шовкові плахти[301] своїх "трирем", і слідкували з цікавістю за колисанням корабликів у "хуртовину"…
Скільки було сміху й верещання, коли котрась із "депортованих на Делос" цикад не витримувала довгого плавання, і з "триреми" вибухало сюрчання протесту!
Тоді "крилата" Руфіла була така щаслива! Чи не з того часу полюбив Кай усе "крилате"?..
На хвилину отямився від мрій-згадок серед глибокої тиші, що налягла на присутніх. Наречена пила обрядове вино, подане їй нареченим.
Думки, розколисані згадками, знов підхопили та хвилями прибою понесли Кая…
Передучора оглядав він поля дозріваючого на олійок укропу[302]. Міцний аромат розігрітих удень пахучих ланів аж п’янив.
Кай не помітив, як у задумі підсвідомим рухом погладив запашні зела.
З-під його руки вилетіло кілька невеличких метеликів, блакитних ліцен[303]… За мить, немов на наказ, піднялися й зароїлися над полем сотки ліцен.
Немовби хтось, граючись, сипнув пригорщі сріблясто-блакитних пелюсток. А вони легенько крутилися та пливли в позолоченому сонцем повітрі.
Сестри крилатої Руфіли! їх посилає до сонця повна життєвої сили родюча Мати-Земля… Це її сни, її мрії!..
Ґея арозімос! — виплив сам собою вираз, яким елліни називають однаково Землю й Наречену.
Хто ж може бути тією "Нареченою"… як не Руфіла?
І бачить її Кай уже не дитиною з крильцями, що грається з метеликами, але дівчиною-Психе, оточеною безліччю сестер, блакитних, як небо, метеликів.
Коли б хтось у ту мить глянув на Кая й Руфілу, може б, побачив світляні струни, що споювали іскристі погляди обох…
Але всі дивилися тепер, як жрець ллє вино на вогонь вівтаря. Полум’я скрутилось, як сухий лист, і разом витяглось угору. Потім слухняно впало, щоб далі горіти ясним рівним вогником.
— Будуть щасливі!
Цими невимовленими словами осяяло ввесь дім, як теплим промінням. А в Каєвій душі стало так затишно-спокійно… Вбачав у цій ознаці обітницю… собі! Як же ясно відчував він себе вдома! Не в тій байдужій чужині, що її життя не знаходило відгуку в Каєвій душі ні в серці.
Тут! Тільки тут запущене його коріння!
Тим часом молода пара подала собі руки над заспокоєним, тихим вогнем вівтаря. Жрець закінчував обряд благословінням.
— Бог Світла й Злету чув ваші присяги та прийняв ваші обітниці, що їх ви добровільно склали.
Барвисті воскові маски предків з обох боків вівтаря немов оживилися від радості, що стали свідками присяг, які принесуть родові можливість розростатися новими паростками.
І знов цілою істотою відчув Кай, що всі ці обряди, слова Абеліонового жерця для нього, Кая, не лише формула. Вони не тільки зовнішній прояв, але необхідні частини єдиного цілого, тісно зв’язаного з внутрішньою Каєвою істотою. Все це частина його самого. І відділити їх від себе не зможе ніколи він сам, ніколи й ніщо…
Довкола лунали весільні пісні:
Хай всі тішаться з нами!
Гімен! Гіменей!
Пісні відзиваються в Каєвому серці, немов то не Кай Емілій з Марцією, але Кай Понтій з землею Іберійською бере шлюб.
Правда, мали рацію стародавні елліни, перші вчителі іберійців, з’єднавши в один вираз "Наречену і Землю".
І так потягло його до цієї землі, що ледве дочекався кінця весільних обрядів.
Відіслав додому рабів із лектикою, присланою дбайливим домоправителем, і подався сам пішки. Ішов ланами, потім піскуватими пустелями між кам’яні скелі, аж до моря.
Бути на самоті! Тільки удвох із "Нареченою-Землею"!
Не був так зворушений навіть у хвилину свого приїзду до Таррагони. Тож хотів привести до порядку свої думки й почуття, як то кажуть: "Sub Jove frigido!"[304]
На мить майнула думка: вернутися додому, звеліти приладити човен із веслярами й виплисти в широке море, щоб здалека обняти зором якнайбільший шматок цієї землі.
Але затримався.
Ні! Ні! Не треба жодної людської істоти! Кай хоче слухати, про що в нічній тиші говорить Іберійська земля. Хай на ній, твердій і певній, устоїться вино екстази, сколихнуте сильним рухом душі. А серце хай роз’ясниться, чисте та прозоре.
— Слухай голосу землі! — згадав батькове слово при прощанні.
Ішов повільним кроком по м’якому піску понад берегом сонного моря. Від часу, як ходив за Назаретським Раббі, звик до повільної ходи в роздумуванні. Одночасно вправлялись і дух, і тіло.
Як далеко від нього нині й Учитель Галилейський, і Галилея! Але ясно міг уявити собі його на весіллі в Кані… Прецінь він не цурався людей, мав їх усіх за братів.
Кай викликав у своїй уяві обличчя весільних гостей, тих у Галилеї! Навіть і ту кратеру[305] з червоного порфіру, з двома бородатими головами, що служили їй за держално[306]…
Тоді Кай прийшов уже по чуді з вином… спізнився.
Тут Раббі не навчав, не проповідував, не карав нікого. Не згадував про ту "вічну відплату", як це чинили юдейські пророки. Разом із своєю Матір’ю був тут і він лише весільним гостем між весільними гістьми: слухав пісень, жартів, пив вино, їв смачну їжу, приготовлену на врочисте святкування весілля. І благословив щастя юного кохання. Щоб збільшити приємність гостини, перетворив на прекрасне вино призначену на омовіння воду!..
Кай розкрив обійми і простяг руки. Хотів би обняти і землю, і море, і небо… Небо! Яким же йнакшим бачить він його тут, ніж у Юдеї!
Правда, нині земля привертає Каєву увагу.
Але чи ж, думаючи про землю, можливо цілком відділити від неї небо? Небо, що з’єднане з нею на обрії, що накриває її безоднею свого склепіння?..
Каїв погляд затримався на двох найясніших зорях "Небесного мисливця", Оріона.
— Які ж вони сяйливі! Як… Магдалинині очі!.. — майнуло думкою. А з-поза неї немов відчув відлунок Магдалининого співу.
Прекрасна ти, сестро моя, наречена[307]…
Так, Маріам — Мрія, Маріам — те недосяжне небо…
Руфіла — дійсність, Земля… "Ґея арозімос!"
Обидві — прекрасні, радісні.
Але ж хто живе на землі, не може обминати земного! Він потребує товаришки земного життя, щоб іти з нею рука в руку поземним своїм шляхом… Потребує тієї сестри-нареченої, доньки одної з ним Матері-Землі.
А мрія?.. Вона — як надземна муза, одягнена веселками й сяйвами… Вона зв’язує земне з небесним. І вона відлетить… разом з юністю, добою мрій цих квітів життя, відчиняючи двері невблаганній дійсності, добі, що по квіті повинна дати овочі…
Весілля в Кані Галилейській!..
Весілля в Таррагоні…
Думки колисали Кая, як морські тихі пружні хвилі…
— Занадто багато у Кая фантазії, почуття, серця! Як у справжнього іберійця! — часто з зітханням констатувала Прокула.
"Так. Може, тому саме Кай і є цілою людиною", — тихо в думці відповідав Пилат. І закінчував уголос:
— Бо в Каєві повним голосом промовляє його батьківщина, Іберійська земля!
— Якщо занадто піддаєшся чарам поезії та абстрактним ідеалам, не запримітиш повсякденної прози, з якої складається реальне життя! А римлянин, пан світу, ніколи не повинен забувати про життя! — остерігала мати Кая.
Ах, мати! Як їй було тяжко зрозуміти поезію, мрії, злети душі!
Її життям керували впорядкованість, спокій, незломна воля, а передусім обов’язок. Аж дивно; як могла вона дорозумітись із Магдалиною?..
Кай відчув утому. Не знесиленість, але здорову фізичну втому, яка нагадувала: слід відпочити, бо не зможеш працювати.
Внутрішня душевна боротьба вщухала.
Юнак сів на прибережний камінь. Обрій затягла опалева мла. Зір уже не було видно. Море й небо злилися в одно…
Що ж то замайоріло на обрії?
Занурив погляд у далечінь, де з’явилася легенька світляна мряковина. Із неї виступало швидко наростаюче світло. Воно наближалося до берега, немов пливло над морем.
Каєвим тілом перебіг холодок і сховався під темні кучері. М’язи напружилися, підсвідомо приготовані до оборони.
Був без зброї. Хто ж бо, йдучи в місті на весілля, візьме зброю?
Але ж пірати не причалюють до берега з світлом, ще й з гострим світлом! Так само не причалюють так близько від міста!
І хто ж бачив на кораблі біле світло? Просмолене дерево смолоскипів дає червонявий вогонь…
Думка наганяла одна одну, й почали вони підсувати образи уяви, про які звичайно кажуть: цього не буває, бо ж не може бути!
А в душі хочеться вірити, що воно таки є!
До берега, саме до місця, де був Кай, гналася силуета великої барки… Її контури ледве зарисовуються у розпливчастому світлі…
Парусів немає… Не видко руху від весел…
Хто ж то може бути? Люди, що врятувалися з потонулої триреми, чи Нептун, сам володар моря?..