Минулося давнє козацьке завзяття, вперта охота до життя,— замість того у запорозьких верхах запанувало бажання спокійного життя, вигоди, спокою та багатства. Лишилося сіре поспільство, ті сіроманці, котрі без доброго проводу не вміли собі порадити.
Сотник Максим Задирака приїздив не раз на Січ, мов син до любої матері, щоби нагадати свої дитячі літа, стареньку бадьору матусю повеселити. Тепер під'їздив до тої самої Січі, як до матері, якій виходу немає. Приїхав, щоби її востаннє попрощати та вже й на похороні лишитися.
Приїздив тепер до неї як побідник, що понівечив стільки ворогів,— приїздив на чолі чотирьох сотень добірного козацтва, а одначе не міг здержати гарячої сльози, що з очей плила на вид бані Святопокровської церкви на Січі.
— Коли б стільки людей привели із кожної оселі на запорозьких землях, то, може, і ми інакше стояли би.
— Нам треба поперед усього роздивитися, який дух тепер є на Запорожжю і чи є там з ким говорити.
— Мені би вишукати Жука. Від нього довідаюся. Як лиш там прийдемо, я його відшукаю.
— Ні, Петре, ми там поки що не поїдемо з військом. Воно остане тут табором — харчів у нас доволі,— ми поїдемо лиш оба.
І зараз ціла валка припинилася; визначено місце на обоз, уставлено вози в чотирибік і порозпинано шатра. Потім сотник Задирака і Петро посідали на коні і поїхали у Січ. А як переїздили попри "новосі-ченський ретрашмент" , Задирака каже:
— Скажи мені, Петре, чи в давнину було б січове товариство дозволило, щоби Москва всадила Січі такого чиряка на шию?
— Це гніздо хотіли запорожці зараз розкинути, але тодішній кошовий Іван Малашевич уговорив козацтво, щоби того не робили та щоби з москалями поводитися обережно, бо з того може вийти для козацтва велика біда. І козацтво послухалося.
— А чи може з того вийти більша біда, як тепер є? — каже сотник.— Це була одна з тих петель, які нам Москва заселила на руки та ноги, і тепер ми зв'язані по руках і ногах. Нам лише тоді розв'язувано пута, коли треба було воювати з турками та татарами, а тепер, як нас вже не треба, можемо собі і в путах полежати...
Вони об'їхали січові вали, переїхали січове передмістя, де містилися січові базари і де жили ті, яким на Січі не можна було побувати. Та тепер було тут трохи не пусто. Через московсько-турецькі війни торгівля між Запоріжжям а Туреччиною і татарами припинилася, бо запорожці по указу мусили воювати з турком. Надто Росія в договорі з Туреччиною застерегла собі, що всяка торгівля з Туреччиною має відбуватися без посередництва запорожців на турецьких кораблях.
Сторожа перепустила їх через січові ворота у Січ-городок, де стояла Святопокровська січова церква, де була січова скарбниця, арсенал, куріні і де мешкала січова старшина.
Задирака з Петром мали обов'язок піти перш за все до кошового. Та вони нарошно приїхали пізніше, щоб раніш побачитися з Жуком і розвідати, що на Січі діється.
Жука знала кожна дитина на Січі. Це був той сотник, котрого кошовий казав був арештувати і хотів відіслати його москалям, та за ним постояло усе січове товариство, а старшину мало не потопило в річці. Зараз показали нашим подорожним, де жив сотник Жук. Він дуже зрадів, побачивши у себе свого зятя та щирого товариша, сотника Задираку. Питанням не було кінця. Петро старався розказати все по порядку. Коли розповів про смерть сотничихи, Жук заплакав і тричі перехрестився:
— От кляті москалі! Допоможи, Господи, помсти-тися!
Решту розповів Задирака — про напад на Самару і розгром москалів, аж до того часу, коли з усією своєю оселею мусив втікати, як по дорозі громив царське військо, а тепер привів сюди чотири сотні доброго козацтва.
— Бачиш, брате,— каже Жук, кладучи Задираці руку на плече,— наскільки ти мудріший за мене. Чому я не взяв з собою стільки козаків, що ти,— а були б зі мною не так рахувалися.
— Хіба ж вас, тату, прийняли тут зле? — питає Петро.
— Так мене прийняли, що кошовий казав мене зараз в'язнити, бо Москва того жадала, щоби мене піймати та їм передати. Аж товариство за мною постояло — хіба ж ти про це не чував?
— Ми всі за тебе потерпали, бо не було ніякої вістки із Січі, але чогось такого ми не сподівалися.
— От, до чого дійшло,— каже Задирака.— Старшина вольного козацького народу служить клятій Москві за гончих собак. Ми йно недавно по козацькому присуду вбили палицями запорозького сотника Гниду Никифора за те, що піймав зрадою старого полковника Кандибу і відіслав до московської станиці на муки...
— Так старий мій сват вже не живе?
— Живе і йде з нами, бо ми його в час відбили.
— Гнида, кажеш? Таж то був мій добрий товариш, у мене в гостях побував. Що йому сталося?
— Московські гроші та бляшки позолочувані з візерунком тої суки Катерини це зробили... А скільки тепер війська маєте на Запорожжю?
— Буде тепер десять тисяч — поки і ці не порозходяться по паланках робити коло хліба.
— Невже ж? — каже Задирака.— 3 такою силою можна розбити сто тисяч москалів. А є у вас гармати?
— Небагато, буде яких не цілих тридцять.
— Я привіз дві свої.
* По приказу генерал-губернатора Леонтьева, котрий не любив запорожців і їм не довіряв, побудовано побіч Січі фортецю і окопами, де містилася московська військова залога. Це назвали: "новосіченський ретрашмент".
— І цього не багато, та треба тямити, що московські гармати більші і дальше несуть. Ледача старшина не подбала завчасу про більші припаси воєнні... А для мене у тому біда,— говорив Жук,— що я тут сиджу, наче в неволі. Мене остерігають товариші, щоби нікуди самому не виходити, бо на мене чатують московські шпиги, щоби мене піймати та перекинути за вал ретрашменту. Я можу виходити лише серед більшого гуртка козаків. Говорили мені, що тут, на Січі, вже таке бувало, що серед білого дня захопили людину — і поминай, як звали...
Коли так розмовляли утрійку, сидячи на приспі ку-ріня, прийшов до них старший кремезний козак, який зараз звітався з Задиракою.
— Здоров, Андрію,— каже Задирака, обнімаючи гостя.— Скільки то років ми не бачилися!.. Це — Петро Кандибенко, зять нашого Жука, а це — мій старий друзяка Андрій Лях.
То був однодумець тих, що стояли в опозиції до січової старшини.
— Що доброго приносиш, Андрію?
— Нічого доброго. Козацтво, або, як наші мостиві пани кажуть, чернь, пішло б усе за нами. Та нам того було б мало. А знову багато козаків оглядається на старшину. Якби старшина пішла, то пішли б і вони. А про старшину нічого й говорити. Тому небагато нас лишиться і не встоїмося.
— З того виходить,— каже Задирака,— що козаків перепишуть в які там пікінери і пішлють в Азію битися за сучу дочку царицю, а старшину або позабивають кнутами, або пішлють в Сибір.
— Це правда,— каже Жук,— але тим ордеровим старшинам нічого не станеться. Буде, як на Гетьманщині,— що їх позаписують у дворяни, понаставляють полковниками без полків, а нам, упірним, то вже дістанеться на горіхи за всіх...
— Не вір тому,— каже Лях.— Що нам дістанеться, то правда,— коли б нас, розуміється, піймали. Що козаків передягнуть в московські мундири, це також правда; але щоб Москва напекла колачів тутешнім січовим старшинам, то це вже неправда... Побачиш... Але щоби не сталося ні це, ні те, ось що я придумав: попробуємо боротися за нашу волю, а коли побачимо, що не устоїмося, тоді кинемо Січ і підемо у світ за очі.
Лях наблизився і сказав шепотом:
— На річці Підпольній збираємо у комишах багато байдаків; як побачимо, що немає для нас порятунку, так на човни, і москалям — дуля!
— А я шлях показуватиму під турка,— каже Петро.— Я там побував, турецьку мову вивчив і знаю, що турки приймуть нас краще, як ці наші православні хрещені.
На другий день рано пішли оба до кошового батька.
Видно було, що Калниш не був їм радий, і прийняв їх неласкаво. Краще їм було на Січі не показуватися. Вони своїм зухвальством псують в Москві козацьку справу. От сюди вже прийшло письмо із Глухова, щоб бунтаря і розбійника Задираку піймати і передати команді ретрашменту, коли на Січі з'явиться.
— Га! як віддати, то віддати. Треба послухати приказу старших, бо ще погніваються та повідбирають бляшки. Віддати мене за це, що постояв в обороні мого села і прогнав зайдів? Але, пане кошовий, не треба забувати, що козаки можуть за одну ніч розбити той ретрашмент дотла, а його оборонців потопити в річці... Мені дуже болісно, що я такі слова чую від найвищої козацької влади кошової. Та я сказав зле, бо Запорожжя тепер вже від шести літ не вибирало своєї старшини.
— Ти це до мене п'єш,— каже Калниш, побагря-нівши,— вважай, що з того може вийти, бо я ще кошовий на Січі...
— Воно так, але ти, пане Калнишевський, лише кошовий з імення, і мені здається, що ти будеш останнім кошовим, бо сенат в Петербурзі, з тим світлішим злодієм Нечосою, вирішив нашу Січ-матку знести і зруйнувати, а запорозькі землі віддати — трохи зайдам, а головно тим ненаситним московським панам.
— Звідкіля ти це все знаєш?
— А ви тут того всього не знаєте? Таж про це горобці на вербі цвірінькають, що москалі велику силу війська збирають на границях нашого нещасного Запорожжя, що князь Прозоровський має захопити всі паланки, а генерал Текелі має добувати, ограбити та зруйнувати нашу Січ.
— Я про це нічого не знаю і не вірую в таке. У Петербурзі працюють наші столичники і не допустять до того.
— Не повіриш, аж зміриш! Тоді схаменетеся, як буде пізно і як вас усіх повезуть в Сибір, що й ваші бляшки вас не заступлять. Я питаю вас, батьку, чи зроблено які підготовки до оборони, чи скликано козацтво з паланок і хуторів та зимовників, чи приспособлено воєнного матеріалу?
— Того всего не потреба,— каже Калниш.— Немає чого боятися, поки наші столичники сидять в Петербурзі. Цариця нас любить, а наш товариш Грицько Нечоса, що такі гарні листи до нас пише, не дасть нам кривди зробити.
— А хіба наші столичники не писали вже до нас, що московські пани люблять брати, а нічого не хочуть зробити?
— Ти звідки це знаєш?
— Тьфу! А то старшинаї Заховала голову під копицю сіна і благоденствують...
Калниш не знав вже, що говорити, і тому, переходячи на іншу тему, чепився Петра — чому він, вернувши з турецької неволі, не зголосився у січової старшини і аж тепер приходить.
— Бо січова старшина ні раз не турбувалася мною, коли я був в неволі.