Ментальність орди

Ось така дипломатія традиційно­го російського ощасливлення "диких" племен, які самі себе, на погляд росіян, чомусь ніяк не здатні ощасливити, а їхнє, росіян, щастя чомусь неодмінно полягає в тому, щоб ощасливити ін­ших, — і в цьому традиційно знаходити своє, росіян, щастя. За­чароване коло незбагненної ментальності, з якого вичаруватися назад не вдалось і не вдається! Але ж неспроста історик С. Соловйов назвав Петра І "великим воспитателем своего народа" та ще й "величайшим трудолюбцем Русской земли". А таки був і вихователем, і трудолюбцем, коли споряджав ось такі "мирю" експедиції на всі мислимі сторони імперії, та й залишився в вихователем свого народу й сьогодні — хіба не вивищується тінь порфироносного трудолюбия на фоні чеченських подій? Отже, Петро сподівався, що хівинський хан, а то й бухарський емір навіть попросять у нього гвардію з російських військ для захисту своєї ханської гідності. А ще ж мало вистачить військ для побу­дови укріплень, для охорони купецького каравану. (Як то колись і тепер інспірована росіянами опозиція — в Угорщині, в Аф­ганістані, в Чечні і т. д. — "просила" й "просить" збройної допомо­ги від Росії для захисту своєї опозиційної гідності!)

Тоді, в 1717 році, не так сталось, як гадалось. У похід на Хіву рушив великий експедиційний корпус, хоча дещо й інший, ніж планувалося. Здолавши бурхливе море, заклали на піщаній тюп-караганській косі фортецю, пойменовану фортецею Св. Петра. Бекович-Черкаський послав до хівинського хана гінців із вісткою про своє посольство з мирними цілями, а сам із двома полками морем відправився до Червоних Вод, де полки й висадилися з мирними цілями будувати ще одну фортецю, бо, як відомо з іс­торії, мирних цілей можна домогтися тільки з допомогою озброєних до зубів полків та насадивши на чужій землі свої форпости.

Але хівинці чомусь не повірили в ці мирні цілі. Відбулася одна сутичка хівинців з козаками, відбувся напад хівинців на російський укріплений табір, і тут Бекович-Черкаський наказав стріляти з гармат, щоб залякати хівинців і змусити їх до перего­ворів, але гарматна стрілянина не привела до переговорів, і тоді почався важкий бій, що тривав дві доби. (Треба думати, з тією самою метою, аби хоч у такий спосіб переконати нерозумних хівинців у мирних цілях російського війська.) Хівинці відступи­ли. Хитрощами вони зуміли виманити росіян з їхнього табору, хитрощами зуміли поділити їхній загін на частини, хитрощами зуміли обеззброїти — частину перебили, частину взяли у полон, а самого Бековича-Черкаського схопили і відтяли голову перед ханським шатром 29 серпня 1717 року. А яка доля фортеці Свя­того Петра і фортеці в Червоних Водах, збудованих "з мирними цілями"? Опинившись у ворожому оточенні, зазнавши нападів, потерпаючи від нестачі води і від хвороб, обидва гарнізони були змушені ретируватись в Астрахань.

Але ж дорога на Схід — в Індію і Китай — не давала спокою великодержавному самолюбству, і перший невдалий похід ніяк не міг стати пересторогою і засторогою, бо не з тим самолюб­ством сталася невдача. Царський улюбленець Волинський писав: "По замыслам Царского Величества не до одной Персии было ему дело. Если бы посчастливилось нам в Персии и продолжил бы Всевышний живот его, конечно бы покусился достигнуть до Индии, и имел в себе намерение и до Китайского государства, что я сподобился от Его Величества сам слышать". А в Індію, як відомо, намагалися проникнути двічі — вперше в 1801 році, й тільки смерть імператора Павла зупинила експедицію, а вдруге в 1881 році, коли генерал Скобелев, узявши Геок-Тепе, вирішив дійти до Герата, все було підготовлено, та експедицію зупинили. А в разі б не зупинили, а в разі б успіху — тоді б і Персія, і Індія стали б, можливо, заштатними російськими провінціями, окраїна­ми, й таки б підтвердилося знамените "Россия — родина слонов".

Про поворот річок у зворотному напрямку додумалися не більшовики, поворот річок — у російській ментальності, від пос­тійного прагнення насильства в будь-яких сферах. Ще Петрові І хотілося води Амудар'ї повернути в Каспій, щоб вони стали час­тиною торговельного шляху неодмінно ж через Росію! — зі Схо­ду на Захід. "Я планов наших люблю громадье", як значно пізні­ше сказав поет-трубадур жовтневого перевороту. І петровські плани не вивітрилися з великодержавної свідомості. Другий похід на Хіву — восени 1839 року. Як завжди, не обійшлося без конф­лікту. Полковник Ф. Лобисевич писав: "Хотя все приготовления к экспедиции должны были производиться без огласки и под ви­дом предполагавшегося ученого исследования приаральских сте­пей, тем не менее известие о них скоро дошло до Хивы". Склад цілої раті ломоносових для "ученого исследования" — це загін у 4250 солдатів при 18 гарматах та 2090 киргизьких візничих і верблюдовожатих. Проти "науковців" виступили не тільки хівинські "шайки", як пише полковник, а й жорстока зима і хвороби, рать ломоносових страждала від цинги, лихоманки, хвороби очей, і керівник походу генерал-ад'ютант Перовський, наступивши, як то вже писав поет-трубадур, "на горло собственной песне", наказав повертатися назад на лінію. За вісім місяців у степу екс­педиційний загін втратив 1054 озброєних наукових світила, до 10000 верблюдів, понад 8000 коней, і це, звісно, був серйозний удар по вітчизняній науці і прищепило декому думки, що до Хіви взагалі неможливо дістатися.

Чи до походів на Хіву в 1717 і в 1839 роках були інші агресії проти цього ханства?! Історія засвідчує, що були, причім обходи­лося без брехні, мовляв, ідемо з мирними цілями, а чи йдемо для наукових досліджень, а задумувалося прямо — з метою наживи й пограбування, бо, власне, всі ці мирні цілі й наукові дослідження на землях вільних (еге ж, "диких") народів завжди означали тіль­ки кривавий розбій. Яїцькі козаки, поселившись на річці Урал, грабували нещадно всіх. Прочувши про багату Хіву, в якій влітку не буває війська, яїцькі козаки на початку XVII ст. числом до тисячі кинулися в похід на казкове ханство. Заскочивши Ургенч, де справді не було війська, вони знищили місто, награбували до тисячі возів усяких скарбів, забрали до тисячі жінок. Уже в до­розі їх наздогнали й оточили хівинські воїни. Відрізані від води в пустелі, козаки захищалися хоробро, вгамовуючи спрагу кров'ю вбитих соратників. Покинувши награбовану здобич, уціліла якась сотня козаків прорвалась до Амудар'ї, де їх і знищено в густих комишах. Через якийсь час яїцькі козаки знову подалися на Хіву по здобич, поруйнували міста, набрали чимало всіляких багатств і жінок, а на зворотному шляху всіх козаків побито хівинцями. Третя спроба — ще невдаліша, зимовий буран та люта холоднеча заскочили козаків у степу, вони заблудились у дорозі, змушені були вбивати і їсти один одного, а частину хівинці захопили в рабство. Розбої — це розбої з будь-якої сторони, і вміти побачи­ти за ними мирні цілі чи видават] ов дослідження — це вже треба пройти певний мілітаристський вишкіл у такому міс­тичному ділі, як "русское дело".

Отже, можна сказати, що зазіханням на Хіву — не одне століття, що похід 1873 року — лише чергова ланка в військовій маніакальній експансії Росії на Схід, "задуманный Петром Вели­ким грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии", і хоч би як маленька "ничтожная" Хіва боронилась та не давалась, але над нею невідворотно тяжів отой у російському розумінні "Божий промысел", який, скажімо, тяжів і тяжіє, зно­ву ж таки в російському великодержавницькому розумінні, упро­довж століть над Чечнею, і для реалізації маніакальної ідеї всі способи годяться — багаторічне завоювання — різня, депорта­ція, нинішній геноцид.

Чи треба більш-менш докладно розповідати про похід 1873 ро­ку? Про переможний — нарешті! — похід? Можна б і розпо­вісти, але подробиці мало що додадуть до характеристики мен­тальності агресивного війська агресивного народу, й подробиці

Хівинського походу, здавалося б, лише підтвердять екзальтацію монархіста О, Пушкіна: "Все русскому мечу подвластно!" Історія розширення імперії — це густа пролита кров підкорених наро­дів, це уярмлена їхня воля, розтоптана державність, спаплюжені традиції, закута в ланцюги національна гідність. Хіву було окупо­вано. Ханський трон було вивезено в Москву, де він опинився в Грановитій палаті. Наступний день після зайняття Хіви було ЗО травня, роковини народження Петра І, котрий "обращал свой гениальный, пытливый взор к той самой Аму-Дарье, в городе Хиве, столице бывшего Хорезма, сосредоточены были 29 мая 1873 года русские войска, действовавшие против Хивы". Як ба­чимо, історичне коло замкнулося, геній російського царя, який уособлював геній російського народу, та ще ж із допомогою "Бо­жого промысла" реалізувався з фатальною неминучістю (Г. Дер­жавші "О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна"). Для параду й богослужіння вишикувано військо в місті, на майдані, біля хазараспських воріт. Проголошуючи "многая лета", салютаційну пальбу проведено з хівинських гармат хівинським порохом. Істо­ріограф захоплюється бойовим духом російських військ, які, зда­валося, не закінчили похід, а тільки збираються в похід: "...замет­но было оживление между офицерами и солдатами, начались те славные, обычные в этих случаях мечты и предложения о том: "достанется ли, мол, нашей роте участвовать", а каждый, кто имел мнимые причины предполагать, что ему придется остаться на месте, внутренне уже завидовал счастливому товарищу, наде­явшемуся попасть в дело".

Ось у чому, виявляється, щастя держави і щастя її вірного солдата! Російська держава — це російський солдат, і російський солдат — це російська держава. Взаємощасливі такою єдністю, яка так тяжко обертається проти інших народів.

І коли в 1717 році свої агресивні заміри старалися замаскува­ти під купецький караван, і коли в 1839 році ще намагалися вида­ти себе за рать ломоносових, то тепер, у 1873 році, коли "ничтож­ное" ханство переможено і окуповано, справжня мета, нарешті, не приховується: давай контрибуцію. А щоб туркмени і не мрія­ли ухилитися від накладеної на них контрибуції, споряджено спе­ціальний загін, який має "наглядати" за збором контрибуції: 8 рот піхоти, 10 гармат, 8 козачих сотень, ракетна батарея з 8 оди­ниць зброї.