Коли Усеїн-оджа переступив поріг школи, навіть колеги відразу помітили, що він чимось дуже схвильований, і поцікавилися, чим. Після роботи він запросив усіх до себе додому, зізнався, що завершив роман "Острів блаженства", і вважає його найвизначнішим своїм твором. Коротко переказав, про що роман, і прочитав із нього кілька розділів.
Герої роману, Дилявер і Диляра, народилися й виросли в селі Кучюк-Ламбат. Вони залишають релігійну школу і їдуть у Росію. Там вони вивчають світські науки. По завершенню навчання повертаються до свого села. За час їхньої відсутності в селі нічого не змінилося. Народ такий же темний, пригноблений, а багатії в палацах на Південному узбережжі Криму влаштовують собі райське життя. У розпачі Дилявер і Диляра знову залишають Крим. Цього разу вони їдуть на острів Крит. Беруть із собою сільського хлопця Сулеймана. Сім років провів Сулейман на острові Крит, одержав там освіту. А Диляверу й Дилярі він дорікає, що вони, злякавшись труднощів, покинула батьківщину. "Хто здатний відчути чужий біль, не повинен відвертатися, а мусить хоч якось допомогти полегшити цей біль..." – говорить Сулейман Диляверу й Дилярі. Йому не вдається умовити їх, і він повертається на рідну землю сам.
Усеїном-оджею написані три п'єси і багато віршів. Настав час, щоб ці твори побачили світ. Хто зможе йому допомогти? Знову поїхати до Абдурешида-ефенді й попросити його? Ні, це вже занадто. Хоча... Хто ж, окрім нього, йому допоможе?..
Сонце вже сіло, коли Усеїн-оджа повернувся додому. У кімнатах панував напівморок. Аджире з дітьми ще в батьків. Занедужала її мати, усі ці дні вона проводить біля її ліжка. Але в цей час вона завжди приходила додому. Чому ж затрималася сьогодні? Чи не погіршало тещі?..
Оджа сів на міндер. За сьогодні він натомив ноги. Довго ходив по степу. Наче відчував, що Аджире ще немає вдома. Але ця втома була приємною, розливалася по тілу солодкою знемогою. Здавалося, все навколо й досі пахне степовими квітами... Було лінь встати і запалювати каганця. Та й не варто: налетять нічні метелики, мошки.
Усеїн-оджа сидів і розмірковував про свою книжку. Засіла в голові думка, що немає в нього іншого виходу, крім звернутися до Абдурешида-ефенді, ніхто інший йому в цьому не допоможе. Коли відпустять учнів на канікули, Усеїн-оджа поїде в Карасубазар, щоб зустрітися з Абдурешидом-ефенді, порадитися. "У нього, правда, зараз немає друкарні, щоб видати книжку. Але він завжди вміє знайти вихід із будь-якого становища. Може, порадить мені щось розумне.. – подумав Усеїн-оджа. – Якщо Абдурешид-ефенді й справді не зможе нічого зробити, тоді поїду в Бахчисарай, спробую поговорити з Фемі-ефенді. Людина він впливова, може влаштувати справу за допомогою Ільяса Мурзи Бораганського. А якщо буде така потреба, сам поїду в Петербург, зустрінуся з Бораганським ..."
Прийнявши таке рішення, Усеїн-оджа заспокоївся, ліг на міндері, підклав під голову подушку і заснув. Хтозна, скільки він проспав. Прокинувся від стукоту у вікно. Підняв голову, прислухався. Стукіт повторився, цього разу сильніший. Подумав, що це Аджире повернулася так пізно, і невдоволено вигукнув:
– Двері відчинені! Хіба не знаєш?..
Він опустив голову на подушку і знову заплющив очі. Та стукала, мабуть, не Аджире-ханум. Сильна чоловіча рука забарабанила по склу. Усеїн Шаміль встав і вийшов у двір. Перед будинком стояв візок. При місячному сяйві лисніли пітні спини коней. Від вікна відокремилася тінь. Усеїн-оджа побачив високого кремезного хлопця років дев'ятнадцяти.
– Ви Усеїн-оджа? – запитав незнайомець.
– Я...
Хлопець був дуже заклопотаний. Він вийняв із нагрудної кишені складеного вчетверо аркуша й простягнув учителю. Усеїн узяв папір, повернувся в дім, запалив каганця і тремтячими руками розгорнув листа.
"Вельмишановний Усеїне-ефенді! Прошу не нарікати на мене за мого сумного листа. Я лише виконую прохання вашого друга. Посилаю до вас свого швагра Сеїта Нафе, подавця цієї записки, щоб він терміново відвіз вас у Карасубазар. Сам я щойно звідти повернувся. Оскільки в тому місті немає близьких знайомих, учора я заночував у кав'ярні. Уранці, після сніданку, збираючись вирушити в місто, у дворі я побачив власника ханазбари[75] Базиргяна Мамута, що розмовляв із паном у бежевому шовковому костюмі, та й привітався, оскільки з Базиргяном Мамутом я трохи знайомий. Мамут-ефенді відрекомендував мене своєму співрозмовнику , а той, потискуючи мені руку, не назвав свого імені. А може, забув, бо, я помітив, обоє були чимось сильно схвильовані...
"Сьогодні вранці померла в дорозі дорога нам людина – Абдурешид Медієв-огли, – сказав мені чоловік у шовковому костюмі. У нього не було сил продовжувати розмову. Він вийняв із кишені хустинку і витер очі. А я стояв і чекав, бо відчував, що він хоче мені сказати ще щось. Нарешті він продовжив:
– Прошу, знайдіть можливість і передайте цю звістку Усеїну Шамілю-ефенді!"
Потім пан сів у фаетон, що стояв на узбіччі дороги, і поїхав до Вартового майдану.
– Хто цей пан? – запитав я Мамута-ефенді.
– Це Сулейман Алі Молаєв, зять покійного! – відповів той. – Благаю вас, неодмінно повідомите про це Усеїна-ефенді!
Базиргян Мамут зайшов у кав'ярню. А я відмовився від своїх справ у
Карасубазарі, сів на гарбу, негайно поїхав у Кирлеут, де перемінив коней і відправив підводу за вами.
Прошу не гаяти часу. Сеїт-Нафе знає дорогу. До полудня він доставить вас у дім Сулеймана Алі-ефенді. Прийміть моє глибоке співчуття з приводу смерті вашого друга!
Асан Кара. Кірлеут. 16 травня 1912 року".
Оджа сховав листа. Але знову вийняв і пробіг очима, ніби не вірив у його реальність. Потім запхав листа в кишеню, зірвав із цвяха піджака, шапку, вискочив у двір і, залишивши двері будинку відчиненими навстіж, побіг до візка. Коли вони проїжджали повз дім Хатипа Мамбета, він попросив Сеїта-Нафе зупинити підводу і гукнув Аджире. Дружина вийшла з батьківського будинку з Ебабілем на руках.
– Що, мамі погано?.. – запитав Усеїн-оджа.
– Так, – кивнула Аджире-ханум, – я мушу бути біля неї. – А ви куди?
– У Карасубазар. Терміново викликають. Щось серйозне, – сказав оджа, сподіваючись, що сталося якесь непорозуміння, і все, що написано в листі, виявиться неправдою.
– Чому так спішно? – засвітилося радістю обличчя Аджире. – Може, вирішили видати вашу другу книжку? О Аллах!..
Оджа відвів очі й торкнув долонею плече Сеїта-Нафе. Той підібрав віжки і потягнув батогом коней. Вони рвонули з місця, і коли Усеїн-оджа озирнувся, Аджире вже не було видно через пилюку, що клубочилась над дорогою.
Вулицю заповнили люди різних національностей. Коли Усеїн Шаміль Токтаргази в'їхав підводою у місто, величезна юрба людей вже проводжала Медієва на цвинтар. Жалобна процесія розтяглася від Грецького маале до центру міста. Оджа попросив Сеїта-Нафе зупинити підводу біля тротуару. Бічні завулки були переповнені людьми. Одягнені по-європейськи чоловіки несли на плечах табут[76] із тілом Медієва. Слідом за ними повільно рухалися тисячі людей з опущеними головами. Коли хтось брався за край оббитого чорним оксамитом табута, щоб пронести хоч трохи, віддаючи останню шану покійному, як відразу підходив хтось наступний, аби його замінити, і підставляв під табут плече.
Усеїн-оджа зійшов з підводи, насилу протиснувся до табута і, підставивши під нього плече, взявся за ручку. Його очі заволокли сльози, і він нічого не бачив і не чув, крім гулу голосів і плачу. Він повільно крокував, намагаючись не спіткнутися об ноги того, хто йшов попереду. Хтось підійшов, щоб його змінити. Оджа хитнув головою і не відпустив ручки табуту. Він не відчував, як по щоках течуть сльози. Серце його стиснув біль і не відпускав, обличчя сполотніло. Йому було важко йти. Але ніхто не наважувався підійти і заступити його. Люди, що крокували поруч, знали: умовляти його марно. Абляміт Шейх-заде, що був від нього за два кроки, шепнув щось на вухо Нусрету Ільмію. Той обережно підійшов до Токтаргази, прямо перед ним підставив своє плече під табут, а хтось із учителів підхопив Токтаргази під руку і відвів його вбік. Тепер Токтаргази і Шейх-заде повільно крокували поруч.
Людський потік усе збільшувався і все повільніше просувався вперед. З одного краю вулиці йшли шеренгою учні чоловічої гімназії, з другого боку – жіночої. Слідом за табутом, змішавшись із дорослими, йшли учні рушдіє.
Похід, наче величезна ріка в повінь, розливався в ширину, заповнював вулиці, вузький струмок поховальної процесії тік мостом через Сари-Сув, за яким розкинувся мусульманський цвинтар. Тут рух зупинився. Абдурешида Меді-огли поховали на зеленій височині.
Люди почали поступово розходитися, а Токтаргази стояв і стояв, не зводячи погляду з горбика землі, під яким залишився лежати Медієв, що закликав усіх до високих ідеалів. Над могилою лунали промови, але Токтаргази нічого не чув. Він був упевнений, що сум, який заповнив його серце, ніколи не зникне, а свого улюбленого друга він ніколи не забуде.
Усеїн-оджа повернувся з цвинтаря разом із Сулейманом Алі. Друзі покійного не поспішали розходитися з його дому, вони не спали всю ніч.
Наступного дня після обіду Усеїн Шаміль побажав вдові покійного всього найкращого, попрощавшись із Сулейманом Алі-ефенді й повернувся до Харджибіє.
Ввійшовши у дім, Усеїн-оджа роззувся у вітальні, повісив піджака на вішалку, заляпану вапном, напевно, Аджире, поки його не було, білила стіни. Аджире насилу впізнала свого чоловіка. Він схуд, очі глибоко запали.
– Що з вами, оджа? – з тривогою запитала Аджире. – На вас немає лиця! Що трапилось?
– Помер Абдурешид... – здушено вимовив і опустився на міндер.
Дружина сіла поруч на коліна, не знаючи, що сказати. Лише ласкаво гладила його плечі.
Чотири дні Аджире не чула голосу чоловіка. Удосвіта він вставав, довго сидів на міндері, курив цигарку за цигаркою, мовчав і про щось думав... Двічі заходили його колеги, щоб провідати і якось заспокоїти.