Чудасій

— У нас не можна подорож заплатити через рі-і-і-ік, хоч би це й була пошлю-ю-юбна по-о-одорож! Лові-і-і-ть! Будемо так гнатися до самої ста-а-анції, а Ліда тимчасом чека-а-а-тиме! Лові-і-іть! Ц-ц-ц!..

Він біг, граючись, а в мене вже дух забивало, і я пе­реконався ще раз, що Олекси мені не впіймати: "ноги за­короткі", як сказав він колись у лісі. Я зупинився, глянув на годинника й мерщій побіг назад: була вже половина четвертої, а я ще й не голився сьогодні.

Вскочивши до мешкання, я почав усе робити з таким поспіхом, ніби у мене земля під ногами загорілася, але від того виходило ще гірше. Все довкола, здавалося, змо­вилося проти мене, щоб лише мене затримувати й драту­вати: бритва була тупа, кращі мої дві сорочки лежали брудні, а чисті валялися непоцеровані* й невипрасувані; краватка ніяк не хотіла зав'язуватися по-людськи, кудись поділася паста до черевиків, а на кінець порвалися мені шнурки.

Але, коли вже по довгих муках і сердитих побажан­нях, адресованих до мертвих і ні в чому не винних речей, я зібрався, — мене опанував страх і вагання. Як я насмілю­ся подивитися Ліді в очі? Адже пів години тому я тяжко й незаслужено образив її! Образив не так на словах, як у думках, але чи це міняло справу?

І, пригадавши собі всі епітети, всі порівняння й усі обвинувачення, що їх я інкримінував своїй Білочці, на хвилину навіть постановив собі нікуди не йти. Але потім подумав, що так може поступити лише малодушний бо­ягуз, і таки пішов.

Спішив і ніс на собі прикрий тягар почуття своєї гли­бокої вини і докорів сумління. По-перше, винен був у то­му, що спізнився на добрих двадцять хвилин. По-друге, винен був у вчорашньому "посередництві". По-третє, — і це було найгірше! — винен, був у тому, що сьогодні вірив у можливість її вирахованого шлюбу з Олексою і намірах подвійної шлюбної ставки. За це лаяв себе й допікав собі безжально, не розуміючи, як мені бодай на хвилину— щось таке могло прийти в голову. Таж навіть найбільшому дур­неві повинно було бути зрозуміло, що дівчина з таким обличчям, з такими очима і з такими милими ноженятами органічно не могла зробити нічого поганого, нечес­ного, понижаючого власну гідність! Занадто вже вона чиста, занадто горда, занадто розумна, щоб пускатися на легковажні авантюри й бавитися в недостойну гру. І це все тепер я мусів, ударившись у груди, Ліді сказати. Мусів признатися до великої вини перед нею! Не смів затаювати цих гріхів, бо інакше ні наша зустріч, ні все те, що могло наступити пізніше, не мали б тієї чистоти й іцирости, якої заслуговувала Ліда. У своїх поглядах на шлюб я був дуже суворий і педантичний і нізащо не одружився б, знаючи наперед, що між мною і моєю майбутньою дружиною може лягти найменша тінь таємниці, недоговорености, чи недовір'я.

Тож годі було щось починати з Лідою, не усунувши відразу тих темних плям, що лягли на наші взаємини вже перед початком самого тільки знайомства. Це треба було конечно зробити, навіть коли б за одвертість довелося заплатити ціною безповоротного розриву.

І я йшов з покірністю розкаяного грішника в серці, готовий прийняти за свої провини яку завгодно кару, щоб тільки позбутися тягару докорів совісти, які гнітили мене до землі, й вкликали почуття палкого сорому.

Вона вже чекала мене, обернена обличчям у ту сторо­ну, звідки я мав прийти. Була в тій самій сукеночці і в тих самих білих черевичках, що й учора, і взагалі півсиділа, опершись руками на березу, саме в такій позі, в якій я сподівався її побачити. Тому видалася мені особливо близькою і милою, такою зрозумілою і рідною, ніби ми були вже знайомі довгі-довгі роки. Забувши відразу всі свої провини й усі попередні, наміри, я пустився бігом і на кілька кроків перед нею простягнув руки. А вона поди­вилася глибоким запитливим поглядом,, стараючись зро­зуміти моє бажання, а потім повільно відділилася від бе­рези й покірно пішла мені назустріч, зовсім так, як учора в танцях. Ще секунда — і я вже тримав її у своїх обіймах.

— Білочко, — прошептав, задихаючись від щастя, — ти моя, Білочко, правда?

Ліда хитала на знак згоди голівкою і по-дитячому тулила лице до моїх грудей.

— Я думала, що ти не прийдеш, — сказала тихенько й затремтіла.

— Пробач, Лідусю, я тобі зараз усе поясню... Маю то­бі багато-багато дечого сказати... Ходи, сядемо...

Ледве перемагаючи себе, я почав плутано й неясно сповідатися. Але Ліда незабаром урвала мене і, положив­ши пальчики на, мої уста, сказала:

— Тс! Не треба! Сьогодні занадто щасливий день, щоб згадувати неприємні речі...

— Білочко, але я мушу тобі все сказати, все!

— Не треба! Я вже знаю, я вже догадуюсь...

— І не гніваєшся на мене?

— Я сьогодні не можу гніватися.

— Прощаєш мені?

— Не знаю... Поговоримо колись на цю тему, коли я буду сердита й матиму охоту сваритися.

— А ти вмієш сваритися?

— Звичайно, вмію. Думаєш, що я свята?

— А ти не свята? О, як це добре, Білочко! — вигукнув я щиро. — Коли б ти справді була святою, то я був би ду­же нещасливим! Бачиш, за свої провини я заслуговую ка­ри і хочу її відпокутувати. Я був дуже несправедливим до тебе, Білочко...

Ліда поклала голову мені на плече і серйозно заго­ворила:

— Ах, Перелеснику, несправедливість — це прокляття людства. Пригадай собі оце "Распни його!"... Коли вже Син Божий упав жертвою несправедливости, то що гово­рити про звичайних смертних? І мені здається, що саме з того моменту, коли натовп виніс свій вирок над Христом, над людством повисла кара Божа, і, доки ми її не відкупимо великими жертвами, доти нестимемо на собі тягар умової сліпоти. Ми все несправедливі: один раз ми у своєму засліпленні приписуємо людям чесноти й заслуги, яких нема, а другий раз — схильні приписувати нечесні наміри й злочини, яких також нема. І в першому і в дру­гому випадках ми буваємо несправедливі, а від того походить багато зла на землі.

— Коли ж то моя Білочка вспіла навчитися такої мудрости? — спитав я жартівливо, цілуючи її маленьку долоню.

— А, це ще з дому. Тато мій завжди мене вчить, щоб я не вірила людям з першого погляду. "До кожної незна­йомої людини, — каже він, — треба ставитися з недові­р'ям і упередженням. Коли виявиться, що людина недоб­ра — матимеш приємність, що не помилилася. Коли ж виявиться, що людина добра, — знову матимеш приємність від радісного розчарування".

— О, то твій тато дуже розчарований у людях!

— Він має багато підстав, щоб бути розчарованим, — усміхнулася Ліда, — але залишився непоправним. У тата на цьому пункті теорія зовсім розходиться з прак­тикою: він першій-ліпшій незнайомій людині готов остан­ню сорочку віддати. І я також вірю кожній людині так довго, поки не переконаюся, що не варто вірити.

— А-а, то це я власне тій рисі характеру завдячую своє сьогоднішнє щастя?

— До деякої міри... І це можна було б назвати навіть легковажністю, коли б не Олекса. Він мене переконав, що я ніколи не пожалую за своїм сьогоднішнім, побаченням з тобою.

— І ти йому повірила?

— Він належить до людей, яким не можна не вірити. Говорить так щиро, так розумно і переконливо, ніби ви­водить хемічну формулу, в якій нема місця для сумнівів.

— Аж ти його поцілувала...

— Він заслужив того, Перелеснику мій недобрий! Ко­ли б не він... Ти знаєш, що я цілу ніч не могла спати і на­віть... плакала... Це ганьба, коли така стара дівка плаче, правда? Покійна бабуня, завжди з мене сміялася: "Фе, така велика дівка, що під вінець може йти, а плаче!..." А мені, коли бабуня померла, було одинадцять років...

Я засміявся і обняв Ліду міцніше.

— Правда? — спитав. — Інженер з дипломом — і плакав?! Ай-ай-ай! Це дійсно ганебно й негідне інженера! І чого ж то інженер плакав?

— З досади. Інженер послухав Перелесника, забув про науку, про диплом і взагалі про все на світі, уявив себе біл­кою і закохався. А Перелесник, як виявилось, зовсім не був Перелесником, лише звичайним ботаніком, який хотів ви­сватати Білку за "Того, що в лябораторії сидить"...

— Не завжди. Інколи бігає на станцію компостери на квитках перебивати. Ц-ц-ц!..

За нами стояв Олекса й радісно сміявся, вдоволений, що так несподівано нас наполохав.

— Ось, прошу, — подав він квиток Ліді: — Продов­жено на три дні. Завтра йдемо до ЗАГСу, а післязавтра ра­ненько я вас поведу до священика звінчати. Щойно бачив­ся з ним і договорився.

Почувши це, я відложив свій намір — вилаяти Олексу за нове підслуховування, а натомість накинувся на нього за несподіваний плян:

— Та ви з дуба впали, Олексо, чи що? Який ЗАГС, яке вінчання?! Хто про це говорив?!

— От маєш! — розвів Олекса руками. — То ви не ма­єте наміру женитися?

— Коли в нас такий намір буде, то ми вас, Олексо, неодмінно повідомимо. В цьому можете бути певні!

— Чи бач, який хитрий! — глумливо сплеснув руками Олекса. — Я для нього молоду знайшов, я його висватав, я за нього на станцію бігав, до ЗАГСу по інформації звер­тався, зі священиком договорився, а він тепер мені харак­тер показує! Лідо, чому ви мовчите?

— Та бо мене ніхто нічого не питає, — усміхаючись відповіла Ліда.

— А ви як думаєте робити?

— Думаю, що така поспішність непотрібна. Ми ж з Павлом знайомі менше, як одну добу.

Олекса засопів, затупцював і замахав руками, ніби збирався зірватися й полетіти.

— Ну, от! Ну, от! — заговорив плаксиво. — Я стільки говорив, стільки пояснював, а ви ще вагаєтеся: "Ми ж з Павлом знайомі менше, як одну добу"! Єрунда! Зате я знаю Павла п'ять років, а за вами шпіонував — два. І то­му кажу вам точно: женіться без надуми! Ручу своєю го­ловою, що будете щасливі й дякуватимете мені щодня! Павле, та ви мужчина, чи якесь непорозуміння?! Сватайте вже свою наречену — раз-два! Скоро!

— Готов! — рішився я. — Лідо, хочеш завтра одру­житися?

Ліда дивилася на нас з усмішкою й хитала запереч­ливо головою.

— Ох, які ж ви діти обидва! — сказала наостанку. — Сі­дайте, я вам зараз скажу свою думну. Так... Отже, слухай­те: я залишусь тут іще два дні, а тоді поїду додому.

— І привезете батькам зятя... — докинув Олекса.

— Ні, Олексуню, так не буде...

— Чуєте, чуєте? — обернувся до мене з щасливою усмішкою Олекса. — Вона сказала мені "Олексуню"!

А Ліда продовжувала:

— Я поїду сама. Поговорю з батьками, а потім напи­шу вам.