Але капітан пообіцяв прислати за Миколою другого дня на світанні шлюпку...
Надходила ніч, остання ніч перебування Миколи на острові. Завтра у цей самий час його вже тут не буде!.. І якийсь сум мимохіть обгорнув козакові душу...
Тисячі тяжких болючих переживань витворили незримий зв'язок межи ним і кожною околицею, кожною річчю на острові. Все: і скелі, і ліс, і струмок, і побережжя — несли вже печать творчого духу Миколи, одбившись у свою чергу в його власній істоті. Тепер надійшов давно жаданий час від'їзду, але мусив був рвати чотирнадцятилітні зв'язки, і сум налягав козакові на душу.
І вже Микола скінчив листа до іспанця, вже давно виготував для Чінкадавіна особливу грамоту, в якій на підставі документа про відкриття острова двома текстами — українським та латинським — оповіщав до загального відома, що острів Нова Україна належить Українській Державі, а його тимчасовим отаманом призначено Чінкадавіна. Але він усе ще не наважувався оповістити про свою постанову нового отамана.
Тим часом, побачивши, що Микола вже увільнився, підійшов до нього Чінкадавін. Безліч сьогоднішніх вражень збили його з пантелику, але він серцем відчув, що коїться для нього щось недобре. Проте, поки Микола писав, він тактовно держався осторонь, але тепер зі щирістю первісної натури прагнув пояснень свого пана.
Звістка про завтрашній від'їзд Миколи вразила його, мов громом. Бідолаха не міг навіть і уявити можливості розлуки зі своїм рятівником. На всі доводи, на всі умовлення він одказував зі сльозами на очах:
"Чінкадавін їде зі своїм отаманом! Чінкадавін воюватиме його ворогів! Чінкадавін умре без отамана!"
Микола був до сліз зворушений, але непохитний. Він вивів Чінкадавіна на прибережну скелю, звідки здалека при місячнім сяйві виднілося море.
"Друже Чінкадавіне! Мій вірний, любий джуро! — промовив він зворушено, взявши індіянина за руку і вказуючи йому в далечінь, де лежав його рідний острів. — Там твій народ! Там твоя батьківщина! Там усі твої! Ти відчуваєш оце?" І Микола дійсно відчув, як непереможне тремтіння пройшло по всьому тілу джури. Тоді він продовжував далі:
"Ох, ти ще не знаєш, що то таке туга за рідним краєм! Це гірше за смерть!.. Гірше за муки!.. І я, вірний мій друже, врятувавши тебе од смерті, не хочу, щоб ти повільно конав на моїх очах на далекій для тебе чужині!"
Кілька хвилин панувала тиша. І серед отієї тиші кожна з цих благородних натур вела глибоку, внутрішню боротьбу з собою, одна і друга готові на самопожертву.
Микола озвався перший.
"О, як би ти знав, як мені тяжко розлучатися з тобою, мій друже і брате!" — промовив він через силу, а голос йому тремтів од зворушення.
А Чінкадавін, цей колишній дикун-людоїд, давно вже захлинався од ридань. І зненацька в якімсь несвідомім пориві вони кинулись одно одному в обійми...
Довго-довго розмовляли тієї ночі в своїй печері Микола та його джура. Микола сидів на стільці, а біля його ніг, обнявши йому коліна, втопивши у його очах журливий погляд, у німім одчаю перебував Чінкадавін.
Микола давно вже передав новому отаманові і папери, і всі справи, і 8 000. фунтів стерлінгів грошей, та проте ніхто з них не думав тої ночі про відпочинок. І перші досвітні вогні застали їх у тім самім положенні: біля ніг Миколи сидів тяжко засмучений джура, ще міцніше обійнявши йому коліна.
Зненацька почулися вдалині людські голоси: це прийшли за Миколою послані капітаном матроси. Надійшла хвилина від'їзду. Микола вирвався з обіймів, востаннє окинув оком печеру, подвір'я, лам і, вхопивши клунок з речами, у супроводі Чінкадавіна вибіг посланцям назустріч...
Уже розвиднялося, коли Микола і його невтішний джура поспішили разом з матросами до затоки. При березі стояла шлюпка, готова до відплиття. Микола передав туди свої речі. Офіцер з шлюпки прохав поспішати, бо саме починався відплив.
Надходила найтяжча хвилина. Огорнуті тяжким жалем, ні Микола, ні Чінкадавін не могли говорити й лише стискали один одного в обіймах. Нарешті Микола одірвався й ускочив до судна. Шлюпка відпливала. А на березі, затуливши руками лице, непорушно стояв Чінкадавін, мов гранітова статуя відчаю...
Пливучи за відпливом, шлюпка летіла мов стріла. А коли вже була вона гонів за двоє від берега, щось наче здригнулося в закаменілім Чінкадавінові.
"Прощай, мій любий пане! Прощай, мій рятівниче! — гукав він крізь ридання, простягаючи до Миколи руки. — Я навчу дітей своїх молитися за тебе! І перші слова, яких вони вмітимуть, це будуть солодкі імена: твоє та нашої спільної тепер Вітчизни!"...
Ці останні слова були вже ледве чутні: їх уловив тільки Микола. Ранковий вітер збив хвилю. Низьке судно, хитаючись раз у раз та поринаючи межи хвиль, було вже сливе коло самого корабля, берег зник із очей...
На кораблі чекали лише Миколу. А коли він прибув, з наказу капітана матроси напнули вітрила, зараз же підняли якір і корабель од плив...
А Микола, зворушений до сліз, нерухомо стояв на помості, навіки прощаючись із такою чужою колись і такою рідною тепер землею. А коли пропливали затоку Порятунку, раптом розкинулася перед мореплавцями така картина на крутобережжі: з жовто-блакитним прапором у руках прибіг саме туди Чінкадавін, а біля нього були всі лами й пес, немов теж прощалися з Миколою.
На щоглі корабля у відповідь підняли також прапор: Англія віталася з Новою Україною. А острів зникав із очей. Тільки на крутобережжі маячив іще Чінкадавін; так само непорушний, так само посилаючи в далечінь останнє мовчазне прощання...
Глава десята. На рідній землі
Через океан та Європу. Думки про визволення
Закарпатської України. Верховина та Галичина.
'Наддніпрянські Українці не забудуть Українців
наддністрянських! Кров'ю своєю з'єднаємо
пошматовану ворогами Вкраїну!"
Вже тиждень плив Микола Атлантичним океаном, і могутня його краса захопила запорожця. У вічній боротьбі за прожиток він не мав на острові часу вгору глянути, та й пишна тропічна природа хоч і вражала чутливу вкраїнську душу, проте не давала повної насолоди, бо туга, мов крига, сковувала всі почуття. Тепер же, під подихом волі, мов квітка від леготу весняного, розпустилася, прокинулась уразлива душа козака.
І цілими годинами стояв Микола на помості, дивлячись у німім захопленні на повсякчасну мінливість океанського плеса.
Траплялося, що пропливав повз них корабель. І тоді підніманням прапорів віталися судна, немов чумаки, що зустрілися на битій дорозі серед безкрайого степу. І яка ж це радість була для екіпажу, коли стрічали англійський корабель! Днів два потім тільки й балачок було, що про стрічних земляків: висловлювали здогадки про те, звідки вони й куди пливуть, який мають вантаж і таке інше.
Мимохіть завидки брали Миколу, коли слухав веселу гутірку англійців про своїх співгромадян. І він мріяв про ті недалекі вже часи, коли флот Великої Української Держави велично розпанахуватиме плесо могутнього океану.
Іноді зривалися з глибини моря цілі зграї летючих риб, тріпочучи в повітрі крильцями-плавцями. Часто проводжали корабель страшні акули-людоїди, чигаючи на здобич. І горе бідоласі, що потрапив би їм у пащу!
А Микола все стояв на помості і не міг тепер намилуватися цим колись таким ненависним водяним простором.
Надходив вечір. Сонце вогнистою кулею велично спинялося на крайнебі, й усі краплини плеса ставали тоді барвисто-променистими, немов посилаючи сонцю останній погляд — прощання.
А коли споночіло й південне небо мерехтіло беліччю зір, Микола милувався і пишним зоряним сяйвом внизу, і сліпучим полум'ям моря: океан горів! Усюди, де корабель прорізував плесо, вода спалахувала сліпучим смарагдово-червонястим світлом. Це було щось чарівне й незрозуміле: корабель торкавсь океану, а той прискав полум'ям!
Отак цілісіньких півтора місяці плив Микола. І екіпаж давно вже звик до високої постаті запорожця на помості, що в жадібнім очікуванні посилає вдалечінь свій тужливий зір. Суворі мореплавці зі співчуттям дивилися на задуманого українця, тактовно лишаючи його на самоті, з його тугою та його думками.
По семи тижнях щасливого плавання Микола був у Лондоні, а 27 березня року 1656 приплив німецьким кораблем до Гамбурга.
Діставшись до Європи, Микола всюди тепер зустрічав вістки про Вкраїну то радісні, то тривожні. Але найбільше засмутила нашого козака не знана йому до цього часу новина про злуку з Московщиною. Уся Європа одностайно осуджувала цей союз культурної України з напівдиким, азіатським, фіно-татаро-слов'ян— ським царатом. У Лондоні, між іншим, пощастило Миколі здобути цілу паку англійських газет за кілька літ, і він у дорозі до Гамбурга жадібно вишукував у них вісток про Вкраїну. Оцим способом дізнався він докладно про два найбільші нещастя, які спіткали Вкраїну за останні роки: бій під Берестечком та угоду із москвинами в Переяславі. Читаючи газети, спостеріг також Микола, що наростає запекла боротьба межи Україною та зрадливими москвинами.
У Several Proceedings з 13-20 квітня 1654 року просто-таки стояло:
"...Останні вісті з Польщі доносять нам, що непорозуміння між Хмельницьким та московцями щоденно зростає й досягло такої міри, що московці, боючись повстання, покинуло вже декотрі з тих міст, які вони мали на Вкраїні. Гетьманові Хмельницькому далися вже взнаки нові пани, й він робить усе від нього залежне, щоб увільнитися від своїх обіцянок московцям".
Під час плавби до Гамбурга зазнайомився Микола з одним англійським купцем, що *не раз плавав до Архангельська, а одного разу, спокусившись на великі заробітки, зважився поїхати до самої Москви.
Англієць багато оповідав Миколі про нового спільника України; оповідав про нечувану московську неохайність, нечемність, брудну розпусну лайку та повнісінькі хати тарганів. Сумлінного європейця вразили також і вдача московського народу: Москвин, не вагаючись, дає безліч обіцянок, але, як справжній дикун, ніколи не додержує слова.
Щодо самої Москви, то тут Микола слухав неймовірне оповідання купця, наче якусь казку. Усі урядовці там були справжні грабіжники: ніхто нічого не робив задурно, вимагаючи хабаря. Сам московський цар та його міністри й найвищі достойники були неписьменні...
Щодо віри, то хоча Москвини й записані були як православні, але ж насправді кожне село в них належало до іншої, іноді найдивнішої, секти.