А тепер з допомогою звичайної арифметики спробуємо уточнити всі дати. Виходить, що Роксолана народилася 1506 року? Викрадена була за три роки до початку свого життя в гаремі, тобто 1517-го, коли було їй 11 років? А свого першого сина народила в 15 років?
Де ж була в Рогатині хата Лісовських? Науковий співробітник музею пані Мар'яна Пізьо показує макет, який моделює місто часів XVI століття на підставі досліджень істориків та археологів. Є припущення, що місто засноване 1184 року, а 1415-го йому було надано магдебурзьке право. Гарне поселення, розбудоване за європейським зразком: в центрі — квадратна ринкова площа, ратуша, будинки знаті. До речі, ратуша простояла до 1915 року і була зруйнована лише під час запеклих боїв у Першу світову війну. Церква Святого Духа — на околиці, на березі річки Гнила Липа. Мабуть, десь неподалік і стояла оселя отця Луки, батька Роксолани, бо зазвичай православні священики селилися поряд із церквами, в яких правили. Церква ця православна, бо нинішня територія Івано-Франківщини потрапила під духовну владу Унії лише після 1700 року, наголосила працівниця музею. Місцина таки далеченько від тодішнього міста, тож була беззахисною. Кричи — не докричишся. Отож цілком можливо, що на околицю Рогатина досить часто нападали малочисельні загони степовиків або ж просто розбійників, які полювали за людьми для продажу їх у рабство. Може, цим і пояснюється те, що в історичних хроніках згадується лише про великі напади 1498, 1509, 1520 років, а 1517-го серед них немає.
Підходимо до церкви Святого Духа. "Зараз ви відчуєте подих XVI століття, бо тут усе справжнє", — налаштовує нас молода провідниця пані Мар'яна. Стиль, в якому побудована церква, зветься "вовчий зуб", розповідає вона. У дубових брусах були зазубні, які вкладалися на замок. Дуб брали сирий, а щоб дерево не кривилося і не тріскалося, свердлили в ньому діри, в які після появи перших тріщин заливали воду. Робилося це кілька років підряд. Потім у ті діри заливали олію. Ця технологія звалася "морення дуба". Дах тут замінено 2008 року, але він точно такий, яким був первісний. Підмурівок церкви кам'яний. Викладено його у формі ковчега. Такими були всі перші православні храми. Цей, до речі, входить до трійки найстаріших в Україні. Його має намір взяти під свою опіку ЮНЕСКО. До 1675 року церква мала дещо інший вигляд: дзвіниця стояла окремо. Але через те, що цю споруду дуже часто зносило під час повеней, парафіяни вирішили перенести її під один дах із церквою. Ще одна особливість тодішньої церковної архітектури: вхід до храму та його вікна — лише з півдня.
Пані Мар'яна вставляє у замкову шпарину кованих залізом дверей величезний середньовічний ключ. Клац — і ми в XVI столітті. Почуття, що огортають, важко передати словами. Здається, що тут повно людей, вбраних у старовинні українські строї. Повітря сповнене шепоту молитви, яка ніби вилітає з десятків уст. До вівтаря, біля якого править отець Лука, не протовпитися. Мабуть, це уявне дійство відбувається ще до того, як викрали Настю. Бо кажуть, що під час того нападу отець Лука боронив свою родину і за це поплатився життям, а мати виїхала до свого рідного Стратина... Молимося. Це настільки намолене місце, що молитва парафіян одразу ж безперешкодно потрапляє на небеса, пояснює хранителька пані Мар'яна. Вона також згадує, що 1987 року церква Святого Духа була об'єктом паломництва християн із Західної України, бо у її вікнах проявлявся образ Божої Матері. "Я сама його бачила в дитинстві, коли приїздила сюди зі своєю матір'ю" — запевняє Мар'яна.
"1598" — ледве вдається розібрати напис на стіні храму. Це нас збиває з пантелику. Виходить, це не зовсім та сама церква, адже отець Лука міг правити у ній лише на початку 1500-х? Перша літописна згадка про цю церкву зустрічається 1481 року. Отже, вона точно була. Ймовірно, що під час татарського нападу згоріла, а 1598 року її було відновлено на тому ж підмурівку. Не виключено й те, що це та сама церква, а напис на її стіні означає якусь дуже важливу подію, пояснює працівниця музею. Але справжній вік цієї духовної споруди можна було б визначити з допомогою радіовуглецевого аналізу. Можливо, цю дорогу процедуру буде виконано після того, як церква перейде під опіку ЮНЕСКО.
На жаль, майже нічого не відомо про наступників отця Луки — священиків, котрі служили тут упродовж кількох віків. Останнього з них, отця Дениса Теліщука, 1945 року заарештували енкаведисти і відправили до Сибіру, де він і загинув. Всі церковні документи були спалені, а саму церкву закрито. 27 років тому її відкрили як музей. У цій ролі вона й досі. Про створення музею Роксолани ведуться балачки ще з 1990 року, проте ця справа ніяк не може зрушитися з місця. Місцева влада не знаходить для нього підходящого приміщення, а обласна — грошей, не розуміючи, що і місто, і область від цього дуже багато втрачають. Сюди їхали б люди з усього світу...
Рогатин.
Березень 2010 року.
Післяслово
Мрія про українську єдність
Я теж із української діаспори. Усвідомлення цього прийшло, коли 2005 року побував у Казахстані — країні, яка стала другою батьківщиною мого батька. Про першу, Україну, звідки виїхала родина Карпенків 1905 року, Федір лише чув із переказів своєї матері Тетяни. В Казахстані він народився, виріс, змужнів. Звідси пішов на фронт. Але повернувся звідти в Україну. Диво дивне: не володів рідною мовою, але не було ліку українським пісням, які знав і співав за першої нагоди. До останнього дня ходив у вишиванці, яких у нього було з півдесятка.
Ми всі, українці, є потенційними діаспорянами. Межа між тими, хто живе в Україні, й тими, хто перебуває поза її межами, дуже хистка. Переступивши її, ти ніби той самий і в той же час уже не той, ніби виноградна лоза, яку пересадили в іншу землю. Зовні вона нічим не відрізняється, але вино з її ягід має інший смак. Протягом кількох століть ту межу переступили мільйони. І це не дивно, бо живемо, наче на семи вітрах, які виривають нас із корінням і женуть від моря до моря, від континенту до континенту. Тікаємо від голоду, нестатків, ворогів і самих себе. Їдемо за кордони і моря у пошуках пригод і щастя. Ми такі не самі, всі народи ніби зірвалися з припону і помчали світами, перемішуючись один з одним, утворюючи світову спільноту. Як на мене, це погано. Бо в цьому бедламі зникають мови, занепадають унікальні культури. Але процес руху народів не спинити ні візами, ні кордонами, ні заборонами. Бо люди шукають, де ліпше. Французи вже вирахували, коли їхнім президентом стане араб. Ми їдемо на Захід, а наші місця заповнюють люди зі Сходу та Півдня: китайці, в'єтнамці, африканці. Напевне, лише до Африки ніхто не переселяється, бо там спека і голод. Мені здається, що Америка, народ якої складається з сузір'я різних діаспор, — прообраз майбутнього світу. І ця держава робить усе, аби світ був подібний до неї.
Тривожно за Україну. Судячи з того, якими були роки незалежності, важко сказати, що з нею станеться далі. А може, й навпаки, легко. У мене склалося враження, що більшість українських політиків одержує гроші з однієї московської каси за знищення України. Але якщо не буде її, то не буде й українців. Ніде, навіть у діаспорі. Бо кожен матиме право в нас запитати: "Якщо ви народ, то де ваша земля?" Всі держави, попри те, що розмиваються кордони, відчайдушно борються за збереження своїх титульних націй. До цього залучаються діаспори. Діють світові національні спільноти. Звичайно, найпотужніша, найвпливовіша і найзгуртованіша з усіх — єврейська. В одному з нарисів, вміщених у цій книжці, розповідається про те, як здобувалася незалежність Хорватії. Усі хорвати, де вони не були б: в Америці, Канаді чи Німеччині, — зробили свій внесок у цю справу: грошима, працею, кров'ю. Таких прикладів у світі багато. Чи є таке поняття, як світова українська нація? Чи свідома вона сама себе? Чи єдина?
1980 року волею випадку я потрапив на одне дивне дійство. Це було у маленькому містечку Кагарлик на Київщині. У районному будинку культури йшов відкритий суд над "ворогом" народу, відомим на той час українським письменником-фантастом Олесем Бердником. Він тримався з гідністю, не каявся у гріхах перед радянською владою. А те, що сказав, мене, переконаного комсомольця, шокувало. Він говорив про те, що Україна невільна, але українці всього світу й усіх поколінь об'єднаються і здобудуть своїй Батьківщині свободу. Олеся Бердника після оголошення вироку вивели, а мені довго не давали спокою його слова. Це був засів, сходи якого з'явилися пізніше, наприкінці 1980-х. Тоді, до речі, повернувся з таборів і Олесь Бердник — хворий, але незламний. Поселився він у крихітному будиночку над Дніпром у селі Гребені Кагарлицького району. Одного разу напросився я до нього в гості. Розпитував про його поневіряння, творчий шлях, погляди. Пригадав і те судилище, і слова, мовлені на ньому: "Що малося на увазі?" Тоді він ознайомив мене зі своєю теорією українського єднання. Згідно з нею, всі українці, незалежно від місця і часу проживання, є громадянами Української духовної республіки, які, наче бджоли, зносять у єдиний вулик духовні цінності і дбають про матку-батьківщину. Гарна, проте дещо фантастична ідея. Олесь Павлович виношував її майже все життя, а відкрив Україні 1989-го, ще до незалежності. Пригадую, ця ідея Україні сподобалася. Скрізь стали виникати осередки УДР. До неї вступали підприємства, колгоспи, навчальні заклади. На першому з'їзді Української духовної республіки її президентом було обрано Олеся Бердника. Це була перша організація українців України. Та коли Україна здобула державність, ідея Бердника відійшла на задній план, втратила актуальність. Реальна держава затьмарила віртуальну. Панувало піднесення, ейфорія. Всім думалося, що настав момент, коли навколо України-матері згуртуються всі її сини й дочки, що сама держава стане центром українського єднання, покликавши на велику раду найталановитіших представників українства з усього світу, надавши їм місця у парламенті, уряді або створивши якийсь дорадчий орган при президентові.