Пригоди молодого лицаря

Ну, та нічого: втік наших рук, то повисне та султанському шнурі — падишах не подарує йому нашої звитяги.

— А не подарує, нехай мені сам люципер межи очі начхає! — реготав Граб.

— Омелян! Далебі, Омелян! — радісно загукав із сусідньої ка­торги якийсь старий невольник, простягаючи до Граба руки. — Побратим Омелян Граб — щоб я сказився, коли не впізнав!.. Тільки ж він на Січі лаявся такою довгою лайкою…

Павло ніби збудився зі спання й глянув на нещасного обідра­ного, з тілом, укритим ранами й струпами, старого діда-невольни­ка.

"Десь наче бачив його? — подумав собі. — Але де ж би?.."

Граб підійшов до облавків, пильно вдивляючись у страховище в людській подобі.

— Не впізнаю, — говорив, не спускаючи очей, — хоч у пику начхай, не впізнаю.

— Ще б пак пізнав, — засміявся старий невольник, — коли бусурмени чорта в болоті зробили а Василя Сокири!

"Василь?! — тьохнула Павлове серце. — Але ж… Сокира…"

— Василь?! — аж підскочив Граб. — То це ти, братіку?!.. Пе­ребирайся сюди!..

Старий отаман обернувся.

— Де б його очепи взяти, щоб підтягнути каторгу?.. Стривай, братіку, зараз… Хлопці! Ану той…

Але кожен був коло свого діла. Тоді Павло взяв з-під облавків очепу, перекинув з своєї галери на другу, зачепив гаком на обла­вок і, наче рибальського легкого човна, підтягнув чужу каторгу до своєї.

Старий невольник мимохіть задивився й на вроду Павлову ко­зацьку, й на його силу.

— Оце козак! — аж гмукнув, перелазячи через облавки. — І на волі був, і в неволі півдруга десятка літ, а такого не бачив. Спасибі тобі, сину, що поміг старому…

— Йо-о-лопе! — вдарив себе по лобі долонею Граб. Та це ж, брате, не тільки син, а твій рідний син.

Павло затрусився й сполотнів.

— Як мій рідний? — зсунув кострубаті жовтаво-сиві брови старий невольник.

— Та нехай мені сам сатанаїл очі захаркай, коли не син! — радісно гукав старий козарлюга, обнімаючись і чоломкаючись з ді­дом.

— Ти ж, либонь, Похилом звався, поки тебе не продражнили в Січі Сокирою?

— Таж Похилом, не яким дідьком…

— Ну, а це Павло Похиленко з Канева, старої Василихи син…

— Батько… — прошепотів побілілими устами Павло, світ йому померхнув ув очах, і він як стій поточився назад, але вдержався, вхопившись за облавок.

— Бач, як зворушили молодця! — ласкаво промовив Сагай­дачний до старого Сокири, що стояв як зачарований, не спускаю­чи очей з сина, й тільки скупі сльози капали одна за одною на брудні, зарослі сивим волоссям груди. — Гарного лицаря подару­вав неньці Січі Запорозькій ти, старий козарлюго, спасибі тобі. Ще не раз побачиш, як б'ється молодий Павло Жбурляй!..

— Жбурляй?.. Мій син?.. Б'ється?.. — Сам не знав, що гово­рив, тремтячи ввесь, Сокира; врешті очуняв і обняв сина. — Та… за цю хвильку… одну… хвильку… дарую проклятій долі… всі пів­друга десятка каторжної неволі. Дякую тобі, Господи милосерд­ний…

Павло взяв батька під руку й відвів набік. Старий Граб стояв, моргаючи довгим усом і всім обличчям, щоб і собі не розплакатись.

Із зібраних довкола гетьманської галери каторг, чайок, сан­далів бачили, що на ній діється щось цікаве, але що саме — ніхто не міг догадатись. На чардаку гетьман махнув булавою, все стих­ло, й усі очі обернулися на нього.

XVI

Кригу не впізнати. Ходить як тума. Де ділася й звичайна за­порозька самовпевненість та його крижана рівновага, що за неї ото й прізвище дістав на Січі!.. Дратується від кожної найменшої дурнички й навіть на звичайне ласкаве до нього слово відповідає так, немовби відгризається.

Навіть полковник звернув увагу.

— Що за лиха мати! Що з тобою, Денисе? — запитав якось.

Крига й на нього, на старшого свого, поглянув, як золотого подарував, і тільки рукою махнув.

— Е, ні, — спалахнув Петро Гудима, — ти, голубе, на свого дурного батька махай, що тебе на світ пустив, а мені відказуй по-людському, по-чеськи, а не по-песьки. То тільки пес махає хвос­том, як забалакаєш до нього, а ти козак, а я твій старший.

— Та що ж відказувати, батьку? — розв'язав урешті язика Крига. — Все одно не порадите нічого. Таке діло… не військове…

— А звідки ти знаєш, хрін тобі в ніс, що не пораджу? Та хіба мій уряд тільки про військові справи?..

— Пробачте, батьку, але… Справа не козацька… Вона тільки моя, та й годі…

— Баба?! — визвірився полковник.

Крига завагався зніяковівши.

— Та… скажено… хоч би й баба…

— Я так і знав!.. Ну, то що ж тая баба — зрадила тебе, чи що?

— Де там!.. Вона ще не була моєю…

— А ти хочеш, щоб була, — так чи ні?

— Ну… та коли ви вже той…

— А вона кирпу гне — так чи ні?

— Та не те, щоб гнула, а…

— А має до мислі якогось другого любчика — так чи ні?

— Та ніби так.

— Ну от, а ти кажеш, що старий полковник дурень…

— Коли ж я казав?

— Не казав, то на думці мав, — знаю я вас, молодих!.. Отже, що там? Сповідайся: може, що й обрадимо вдвох, а то гидко диви­тись на тебе — не козак, а мокрий віхоть. Щоб у мене в полку не було цього, — чуєш?!..

— Чую, батьку… Але…

Крига не сподівався такої атаки й не знав, що чинити, — ка­зати чи ні? Негарно якось виходило. Добре ще, що хоч у канцеля­рії якраз нікого не було, навіть писарчуків, а то ж сорому не обіб­ратись би. Ну, та, мабуть, нічого не вдієш, коли причепився й лізе з ножем до горла: не скажи нічого — живцем із'їсть. Повагавшись ще трохи, він коротко розповів старому про свої наміри ще з Січі осістися десь хутірцем і загосподарювати, про намір оженитися з гарною, чесною, впадливою до господарства дівчиною…

— Ну? То що ж на перешкоді? — не розумів полковник. — На­глядів молоду?

— Та наглядіти наглядів, але… не туди вона дивиться, — від­повів Крига.

— Шукай другу! Чи мало того зілля? По семеро за цибулину!..

— Хм… це правда, та жодна друга не припала до мислі так, як…

— Як хто?

— Як Обеременківна Ярина.

— Обеременківна?.. Що воно за краля?

— Вдови Обеременчихи дочка.

— Та що тая вдова — гетьманиха, старостиха, полковниця чи якась ішла вельможна пані?

— Ні, проста тутешня міщанка.

— Що?! — скипів полковник. — Якась задрипана міщанка та не хоче віддати дочку за козака з мого полку, та ще за такого, як ти?! Е, ні, в моїм полку я не дозволю такої зневаги до себе!..

— Та стара, батьку, може, й віддала б…

— А хто ж — молода кирпу гне?

— Та виходить так.

— Іншого, чи що, має на думці?

— В тім, батьку, й усе лихо.

— Кого ж? Князенка? Гетьманенка?..

— Ні… Парубка тут одного… Він тепер на Січі… Похиленка Па­вла.

— Похиленка?! Це не того, що видер вікно в старости?

— Того самого.

— Таж я не дозволю, щоб і нога його тут була!.. Е, ні, так не буде!.. Я не дозволю!.. Не бути йому більш у Каневі, так і скажи своїй отій Явдосі, чи як її…

— Я вже казав, що він не вернеться.

— Ну?

— То ще, каже, побачимо.

— Ач, яка запекла!.. Ну, та постривай, я за це діло візьмусь: побачимо, що відповідатиме вона такому сватові, як я! Чи посміє пхекати… Гей, хто там! — гукнув старий у сіни.

Із сіней вбіг до канцелярії молодий козак із канівських міщу­хів, полковників джура.

— Я тут, батьку, — промовив, уклонившись від порога.

— Осідлай коней для мене й для себе… Тобі, Денисе, не треба з нами — так краще. Але… де тая вдова живе?.. Ти, Йване, не зна­єш часом, де живе вдова Обеременчиха!?

— Чом не знаю, батьку, знаю, — відповів джура, — це ж на нашому кутку.

— На вашому?.. То ти, може, й до дочки її залицявся?

— Де пак, — засміявся джура, — там така горда та пишна, що ні приступу. Й на вулицю рідко виходила, хіба якого великого свя­та, та й то на мову не давалася.

— А, яка!.. Ну, йди ж та роби, що сказав.

Джура вклонився й вийшов.

Крига був у розпуці. Коли б знав, що так обернеться справа, ніколи не признався б. І надав же нечистий — зіпсує всю справу, старий дурень… Він думає, що це йому в уряді…

— Пане полковнику… батьку, — звернувся благуще до старо­го, — я вас дуже прошу, не робіть цього…

— Зроблю, небезпремінно зроблю! — грюкнув кулаком по столі полковник. — Щоб якась ледач міщанська в моїм полку сміла зневажити козацький стан? А не діжде!.. Побачу, як вона посміє мені відмовити!.. А ти дурень: сам же дякуватимеш потім…

— Та не дякуватиму, батьку!.. Після ваших відвідин мені вже туди й поткнутися годі…

— Мовчи!!! — визвірився Гудима. — Ти мене будеш учити?.. Йване!

— Коні готові, батьку, — вбіг на поклик джура.

— То-то ж… зараз їдемо!..

Він узяв шапку, грізно глянув на Кригу й вийшов разом із джурою.

Крига вхопився за голову.

"Пропало тепер усе, — думав, скрегочучи зубами. — Ах ці бундючні старі дундуки! Надметься з пихи на чотири міхи та й ду­має, що все може вчинити по-щучому велінню… Через те й нади­мається, що порожній, що остання крихта того розуму давно висо­хла в старечій макітрі. А я! А я! — вдарив себе по лобі кулаком. — Розчулився й усе розплескав, як баба нікчемна… Бракувало тіль­ки, щоб і про тую халепу з польним губу розпустити…"

Увійшов писар і, покмітивши незвичайний душевний стан Криги, здивувався.

— Що з тобою, Денисе? — спитав.

— А що хіба? — сердито питанням на питання відповів Крига.

— Та що ти такий… якийсь… наче збентежений чимось… Куди це старий так нагло?..

— А чом же ти не спитав його? — буркнув Крига, надів шапку й вийшов.

— Пху! — плюнув услід йому писар. — Сказився козак…

Розстеливши велике рядно посеред двору, Обеременчиха пе­ревіювала на легенькому вітрі пшеницю. Орися помагала матері.

— Ледачий вітер якийсь, — говорила стара, трусячи зерно з піднятого високого підрешітка, — от-от стихне…

— Стихає надвечір, — зауважила Орися. — Може б, ми завт­ра, мамо, довіяли, а то… Не дасть і мішка довіяти.

— А як завтра зовсім вітру не буде?.. Ні, доню, довіємо вже сьогодні якось, недарма ж кажуть: що можеш зробити сьогод… Ой, лишенько!.. Що воно?!.

Підрешіток випав у старої з рук і покотився по рядні, мішаючи непровіяне ще зерно з чистим.

— Що з вами, мамо?! — здригнулася Орися й озирнулася, а озирнувшись, ізблідла на виду, як і мати.

До воріт під'їхав полковник Гудима з джурою.

— Здоров, стара! — гукнув несподіваний гість, не злізаючи з коня. — Це ти вдова Обеременчиха?.. Чого ж мовчиш? Чуєш, про що питаю, чи ні?

Обеременчиха врешті опам'яталася.

— Я, вельможний пане полковнику, — відповіла, не рухнув­шися з місця, й голос у неї затремтів.

— Ага, от і добре, — промовив Гудима, злізаючи з коня й ки­даючи поводдя джурі.