Баркін продовжив : — Отож комсомольці почали у вас агітацію за вступ до військових шкіл. Ну, не хочеш іти, не йди, це справа бажання і громадської свідомості... Хоча я щасливий був би, коли б Яша скоріше пішов у Червону Армію. Там з нього зробили б людину. Так ото він у відповідь на мої поради раптом начепив пенсне. Ви думаєте, йому очі болять? Ні, скельця в пенсне звичайні, отакі скельця.— Баркін підійшов до вікна і постукотів пальцем у шибку.— Спеціально замовляв. Як дикун! А спробуйте з ним поговорити. Для нього немає батьківського авторитету. Звичайно, катастрофічного нічого немає, але треба щось терміново робити. Через те я і прийшов. Школу Яша скінчить, це для нього ясно, але що робити далі? Немає в юнака бойової цілеспрямованості, цікавості не виявляє ні до чого...
Баркін довго розповідав про сина, загрожував йому, обіцяв узяти в руки і уважно слухав поради Кужеля.
Аркадію не сподобався цей вертлявий чоловічок і його квітчасті промови, закінчені, закруглені, пригладжені.
Аркадій не схотів дослухувати скарг і нарікань Баркіна, вклонився і пішов до дверей. Директор стомлено попросив його покликати Яшу, щоб батько з сином при ньому могли поговорити віч-на-віч. Аркадій не бачив користі від такої розмови. Однаково дома батько не наважиться активно перечити синові, а мати буде потайки давати гроші на гулянки, на новенькі костюми...
11
Зранку оголосили розклад і порядок іспитів. Тепер це було так конкретно, що ставало мимохіть страшнувато. З двадцятого травня починаючи, що день-два треба буде складати нову дисципліну. Перевіряючи себе, кожен відкривав у підручнику щось нове: або закон вилетів з голови, або теорема забулася... Гуртувалися по кілька чоловік, щоб працювати вкупі, повторювати, перевіряти один одного. Дівчата шукали захисту й друзів серед кращих учнів. На кожному уроці радилися з викладачами, засипали запитаннями, дівчата кокетливо прохали не дуже суворо ставитись на іспитах. Учителі дружньо посміхалися, але потурати нікому не обіцяли.
Розмов і тривог вистачило на весь день, доки не витіснили їх інші справи.
Двері в клас різко відчинилися, і очі всіх звернулися до них. Всі думали, що прийшла Ольга Карлівна. Але замість неї на порозі став Мартин Іванович, посміхаючись, показуючи зуби з-під своїх гострих вусів. Його зустріли сміхом;
— Привіт Мартину Івановичу! Товариші, починаймо історію,— кинув Калістрат Тростяниця і відсунув стільця, запрошуючи Мартина Івановича до стола.
Мартин Іванович справді одступив од дверей, і з-за його спини вийшов незнайомий юнак, високий, білявий, у сірому військовому вбранні. В петлицях — золоті значки танкової частини і якісь букви.
На секунду учні здивовано замовкли, і тоді Мартин Іванович сказав, показуючи рукою:
— Оце десятий клас, впізнаєте?
За вікном заскиглила оглушливо сирена, з будинку напроти хтось крикнув, а юнак обвів поглядом клас, спинив очі на Аркадієві і неголосно відповів:
— Впізнаю, дякую, Мартине Івановичу. Здоров, Аркадію! Марку, здоров!..
— Сашко!
— Мостовий!..
Аркадію пошерхло в роті, він не міг вимовити й слова. Разом зі всіма кинувся до Сашка Мостового і міцно, довго тиснув простягнену йому руку. Вони дивилися один одному в очі, намагаючись прочитати те, що не могли висловити в цю хвилину... Потім Сашка шарпали, обіймали, розглядали зі всіх боків, закидали запитаннями. Він не встигав на все відповідати, бо ще почував себе ніяково, ніби зв'язаний. Нарешті просто сказав Аркадієві:
— Ти мені пробач за те, що тоді, давно, вийшло. Я не хотів цього, щоб так тяжко ти вдарився головою... Мені було так шкода...
— Я давно забув і не думаю згадувати. Ти, брат, змінився зовсім,— поклав руку на плече Сашкові Аркадій.— В якій школі?
— В Ленінградській танковій. Переходжу на другий курс і оце приїхав у відпустку...
Сашка оточили зі всіх боків, кожен хотів стати ближче, поговорити, спитати. Він усіх упізнав, проте ще не міг отямитися після перших хвилин зустрічі. Роздався в плечах Сашко, рум'янець рівно лежав на щоках, під високим лобом світилися великі сірі очі. Крилаті брови розмахнулися від перенісся. Волосся залишилося білим, неслухняним, як і раніше. В цьому одязі Сашко здавався соліднішим за своїх колишніх співучнів, та він був на рік старший за них.
Дівчата потягли Сашка за парту і знову обступили. Дивувалися зміні, що сталася з ним, а він, дивлячись на них, теж насилу міг впізнати Кіру, Руфу, Тамару, Басю, Марусю, і всіх інших, з ким провадив запеклу боротьбу в сьомому класі. В кількох словах розповів свою історію:
— Коли я довідався, що Аркадій тяжко вдарився головою і лежить у лікарні, зразу втік, а потім гаки повернувся і пішов до Валентини Сидорівни, пам'ятаєте природничку нашу? Ми з нею здружилися, і вона мене підтримала.
— І нічого мені тоді не сказала про тебе! Ну, гаразд, я їй покажу,— якось по-дитячому погрозився Вова. Учні засміялися і присунулися ще ближче.
— Я її просив, щоб не говорила. Вона влаштувала мене в іншу школу, подалі від вашої. А тут і батько переїхав на іншу квартиру, от я й не зустрічався з вами. Страшенно боявся зустрічі... А товаришів своїх покинув і вчився непогано. Перейшов у десятий клас, вступив у комсомол і витримав іспити в танкову школу. Тепер приїхав і вирішив прийти миритися з вами. Кіро, не сердишся?
— На тебе?..— здивувалася Кіра.
— Навпаки, вона вже тебе любить,— сказав Марко.
— Ясно, що люблю, а ти мовчи, бо сьогодні ти в моїх руках.
— Чому сьогодні? Як ти живеш, Марку, блідолиций мій брат? — засміявся Сашко.— Пам'ятаєш "Чорну руку"? От дурні!
— Марка сьогодні будемо приймати в комсомол,— повідомила Бася.
— Пізнувато, Марочку, ти в комсомол ідеш, давно пора. Я прийду теж на збори, можна? — спитав Сашко.
— Обов'язково приходь...
До класу тихо ввійшла Ольга Карлівна, і учні нехотя розходилися на місця, озираючись на Сашка, ніби востаннє бачили його. Ольга Карлівна сутулилася, хоч і намагалась триматися рівно, як колись. На скронях з кожним днем з'являлися нові смуги димчастої сивини, під очима залягали зморшки, і добрі бліді губи немов зсихалися. Але була вона спокійна, як завжди, ніхто не міг прочитати на її обличчі неспокою і втоми.
У нас сьогодні гість, Ольго Карлівно,— сказала Руфа.
Учителька швидко оглянула клас. Сашко, помітно хвилюючись, стояв струнко в проході біля Аркадія, не блимаючи очима, ніби чекав наказу. Ольга Карлівна довго вдивлялася, і, нарешті, радісна, материнська посмішка освітила її обличчя.
— Не гість, а справжній сюрприз! Мостовий, якщо я не помиляюся? — промовила нарешті Ольга Карлівна і, кинувши журнал, пішла до Сашка.
— Так, Мостовий Олександр, курсант першого курсу Ленінградської бронетанкової школи,— одним подихом випалив Сашко і пішов назустріч.
— Я рада за вас, товаришу Мостовий. Така рада... Подумати тільки...— тиснула руку Ольга Карлівна. Здавалося, в її очах заблищали сльози, але вона зусиллям волі вгамувала свої почуття. Останній час Ольга Карлівна стала трохи сентиментальною — це вже ясна ознака старості.
— А ви, Ольго Карлівно, майже не змінилися, ніби зроблені з нержавіючої сталі,— всміхнувся Сашко, стоячи вільно.
— Еге, вас там у танковій школі навчають говорити жінкам компліменти? Ну, і це згодиться.— Учні засміялися, а Сашко ледве помітно почервонів.— Сідайте, послухайте урок, а потім поговоримо.
Сашко сів з Аркадієм і Вовою. Доки Ольга Карлівна записувала відсутніх учнів, він шепотів Аркадію про свою школу і розпитував, куди Аркадій думає подавати заяву. Аркадій розповів про успіх агітації за військові школи і про те, хто куди йде з товаришів. Йому було приємно, що Сашко сів біля нього і що так чудово вияснилася Сашкова доля.
— Виходить, мені не треба й виступати? — спитав Сашко.
— Сьогодні на зборах візьми слово і скажи. Ми тебе так не випустимо,— прошепотів Аркадій.
Треба було б ще багато сказати, розповісти один одному, але Ольга Карлівна вже стояла біля вікна, дивилася на другий бік вулиці, де під теплим сонцем, під наметом молодого листя, що тремтіло від подиху вітру, легкою ходою поспішали пішоходи...
— Сьогодні ми поговоримо з вами про першу п'ятирічку в нашій країні,— повернулася до класу Ольга
Карлівна.— Скажіть мені, Мартинов, про економічний стан...
Віктор устав і чекав, поки Ольга Карлівна докінчила запитання. Потім докладно відповів. Учителька продовжувала трохи сама і викликала нового учня.
Сашко слухав, згадуючи свої шкільні роки, особливо в сьомому класі. Як він тоді боявся, що його викличуть, і найбільше боявся зауважень Ольги Карлівни. Ніяк не можна було від неї сховатися! Все бачила і не любила, коли їй заважають. Здається, єдиний педагог, що вмів тоді тримати в руках його, непосидющого.
— От молодчина Ольга Карлівна! Всі учні знають історію, дивися,— прошепотів Сашко. Аркадій кивнув головою, стежачи за відповіддю.
Коли учень кінчив відповідати, Ольга Карлівна сказала строго:
— Мостовий Олександр, не заважайте працювати.— Сашко схопився і застиг на місці, не зводячи зляканих очей з учительки.— Ага, злякався вояка,— засміялася раптом Ольга Карлівна, а за нею весь клас.— Запишу порушення дисципліни... Сідайте, сідайте,— посміхаючись, махнула рукою Ольга Карлівна, і Сашко опустився на місце, нітрохи не образившись на неї.
Після уроку учні не хотіли відпускати Сашка і всі гуртом пішли до директора, котрий запросив його до себе. Там була Ольга Карлівна і, звичайно, Мартин Іванович. Погомоніли, посміялися. Пилип Данилович не приховував свого задоволення з появи Сашка, а Мартин Іванович усе наводив розмову на спогади про ті часи, коли Сашко був "грозою" школи.
На вулиці юрба десятикласників поволі танула, умовилися через кілька, годин зустрітися на комсомольських зборах. Весь клас хотів бути на зборах. Навіть Яша Баркін і Маруся вирішили прийти!
Аркадій і Вова останніми покинули Сашка, провівши його мало не додому. Вони повинні були прийти на годину раніше в школу, щоб гуртом перевірити заяви товаришів до військових шкіл. Тут у пригоді міг стати Сашко, і Аркадій пообіцяв забігти до нього.
— А може, ходім до мене пообідаємо, Сашко? — запропонував Аркадій.
— Ніяк не можна. Ще батька не бачив, незручно і скучив за ним.
1— Ну, гаразд, я до тебе забіжу через три години, і підемо разом.