Якими вітрами божи-ми, якими навалами чужинницькими, якими потребами мирським та шляхами несповідимими привела їх доля у ці краї? Звідки, і чому-саме ці? Хто були перші вожді цих пле-мен, і хто були першими ворогами їхніми? Хто засіяв у душі їхні зерна язичництва, навіяв віру в неправедне сузір'я богів, напоумив на поклоніння поганським ідолам? І чому Госпо-дом Богом насіяні племена ці так незбагненно довго йшли до пізнання єдиного і всюдисутнього, якому тепер, нарешті, мо-ляться; що примушувало їх так довго і вперто противитися слову Божому, яке насправді повинно було оживати в душах, помислах і діяннях їхніх разом із першим подихом життя?
"По довгих временах", – буквицю по буквиці нанизував він святі помисли свої на словеса бренні… А сам же не мав спокою, бо ж не знав, а відтак і нащадки не знатимуть, що то були за "довгі времена", що в них діялося на берегах Дніпра, Росі, Сули; копита чиїх коней збивали пил у степах за дніпровими порогами, і кістки чиїх воїнів покояться в розси-паних по межиріччю Дністра і Дунаю курганах? Але що вдієш: писати міг лише те, що знав сам, що дійшло до нього з писань скупих на слово, а часом і недалеких на мисль попередників його. Так ото по тих "довгих временах"… – сіли словени по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Від тих словен розійшлися по землі і прозвалися іменами своїми, де хто сів, на якому місці. Хто прийшов і сів на річці Мораві, то й прозвалися морава…
"Почекай, – сказав він собі, – але ж у такому разі ті, що осіли по Дніпру, мали б назватися "дніпрою", чи "дніпрами" або "дніпрянами". Але вони так не назвалися. А може, то на-впаки, – закрався сумнів, – річка почала називатися Мора-вою, тому що по ній осіло плем'я моравів? Може, й так, але ж…" …а інші нареклися чехами. А се ті словени: хорвати білії, серп і хутани. Коли на дунайських словен найшли во-лохи, і сіли на їхніх землях, і чинили над ними насильство, словени ж ті прийшли і сіли на Віслі, і стали називатися… ляхами…"
"А чому не "віслою", чи "віслянами"?
"… а від тих ляхів, – намагався вловити думку, вже напо-ловину стерту підступним сумнівом, – пішли інші назви – поляни, ляхи; другії – лютичі, інші – мазовшани, ще інші – поморяни. Також і ті словени, що прийшли і сіли по Дніпру, нареклися поляни, а другії – древляни, оскільки сиділи в лісах; а інші сиділи межи Прип'яттю і Двиною, і називалися дреговичі; ще інші жили на Двині і називалися полочани від назви річки Полота, що впадає в Двину. Від неї і прозвалися полочани.
Словіни ж сиділи побіля озера Ілмера, називалися своїм іменем, і збудували город, і нарекли його Новгород; другії ж сиділи на Десні, по Семі, і по Сулі, і називалися сівера. І так розійшовся словенський народ, його іменем і грамота названа словенською".
За стінами скромної келії, за полицями книгозбирні, за банями соборів та вежами монастирськими, у кресалах мечів і копит вирувало буремне мирське життя.
"В літо 6618 (1110). Ходили весною на половців Свято-полк, Володимир і Давид. І, дійшовши до Воїня, повернули-ся. Того ж літа прийшли половці до Воїня, повернулися на-зад. Того ж літа приходили половці, воювали по селах навко-ло Переяслава. Того ж літа, ідучи назад, взяли половці багато сіл.
У теж літо було знамення в Печерському монастирі люто-го в ІІ-й день: з'явився вогненний стовп від землі до неба, а блискавка освітила всю землю, і на небесах прогриміло о першій годині ночі, весь мир бачив.
…Це знамення показувало, що мало бути і що було: на друге літо чи не цей ангел був вождем на чужинців і супостатів, як сказано "Ангел тобі передує", і ще "Ангел твій буде з тобою".
Цими словами завершувалася "Повість минулих літ" за найдавнішим Лаврентіївським списком. Річ у тому, що перша редакція "Повісті…" до нас не дійшла. Тобто ми не маємо і, напевне, вже ніколи не матимемо того твору, якого написано та укладено самим Нестором. До наших часів дійшла друга редакція цього писання, котра становить собою дещо відредагований, перероблений варіант "Повісті", не такої, якою хотів залишити її нащадкам диякон Нестор. Здійснив це реда-гування, за яке, можливо, й не повинні бути аж дуже вдячни-ми йому, ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. Він виявився значно обачнішим і передбачливішим за Нестора, а тому подбав про те, щоб ми знали автора другої редакції. По-ставивши останню крапку на упорядкованому та відредагованому ним тексті: а сталося це аж у ХІV столітті, точніше 1377 року, Сильвестр дописав:
"Я, Сильвестр, ігумен монастиря Святого Михайла, напи-сав книги ці, сподіваючись від Бога милість мати, при князеві Володимирові, коли він княжив у Києві, а я в той час ігуменом був у Святого Михайла, літа 1116 (6624), індикта 9 літа. А хто читає книги ці – помолися за мене".
6
Оскільки хроніка "Повісті" завершується 1110 роком, то це якраз і підтверджує припущення, що Нестор завершив свою працю, можливо десь на початку 1111 року. Якщо, зви-чайно, Сильвестр, який в 1116 році здійснив редагування "Повісті", користувався повним текстом першого варіанту твору. Причому не можна ігнорувати той факт, що переробку "Повісті" здійснювали ченці монастиря, який суперничав, до того ж, іноді досить гостро, з монастирем Печерським. До чого це призвело? Висновки можуть бути різними. Наприк-лад, Д. Ліхачов вважає, що з цими редакторами Нестору, як і самому його твору, дуже й дуже не пощастило:
"Судячи з усього, – пише він у примітках до "Повісті" за Лаврентіївським списком, – упорядником "Повісті врем'яних літ" став монах Печерського монастиря Нестор. Одначе пра-ця Нестора збереглася лише в переробках й доопрацюваннях його наступників, редакторі-літописців. Ці редактори, які на-лежали до іншої політичної орієнтації й іншого, ворожого печерянам, монастиря, вилучили ім'я Нестора з заголовку літопису. Проте у назві одного із списків (так званого Хлєбніковського) – ім'я Нестора все ж таки збереглося: "Не-стора черноризця Феодосієва монастиря Печерського". Можна вважати, що це не пізніша вставка, оскільки ще в ХІІІ ст. ім'я Нестора тісно пов'язували зі створенням "Повісті минулих літ. У своєму посланні до архімандрита Акиндина один із творців "Києво-Печерського патерика" – Полікарп, серед інших пострижеників Печерського монастиря, згадує Нестора, "який написав літописець".
Ось як по-різному можна витлумачувати один і той же факт. Якщо Толочко й інші противники Несторового автор-ства стверджують, що в Хлєбніковському списку літопису ім'я Нестора з'явилося тільки тому, що його вписав один із редакторів-переписувачів; то прибічники його авторства, зокрема, академік Д. Ліхачов та його послідовники, навпаки, впевнені, що то недруги Нестора повикреслювали його ім'я з інших списків, а в Хлєбніковському він залишився. Проте опоненти Д. Ліхачова можуть заперечити, що Хлєбніковський список, який дійшов до нас, з'явився значно пізніше, уже після смерті Нестора. Очевидно, тут може йтися про те, що редактор-переписувач скопіював цей список з літопису, в якому ім'я Нестора збереглося.
Дослідники вважають, що останнього такого редагування "Повість минулих літ" зазнала приблизно в 1118-1119 роках. Але до нас "Повість" дійшла в двох списках, тобто копіях, тексти яких у певних розділах, у змальовуваних подіях суттєво відрізнялися один від одного. Перший з них за часом, датований 1377 роком і названий "Лаврентіївським спи-ском", або "Лаврентіївським літописом". Другий список-літопис, названий "Іпатіївським" або "Іпатським", з'явився на світ божий, як припускають, не пізніше другого десятиліття ХV століття.
Але ще дослідник О. Шахматов зауважив, що хоча Іпатський список в перепису, в копії з'явився майже на сорок років раніше, ніж Іпатський, проте чимало місць у тексті пізнішого Іпатського списку, виявилися значно старішими, ніж у Лаврентіївському. Новітніх редакторів-переписувачів, які займалися виданням "Повісті врем'яних літ", це спонука-ло до того, що вони попереносили певні дані з Іпатського списку до Лаврентіївського.
Саме так, зокрема, було сформовано текст двотомного академічного видання "Повести временных лет по Лавренть-евской летописи 1377 г.", яке увійшло до "Полного собрания русских летописей", що побачило світ в 1950 році. А це ви-дання "Повісті" й слугує зараз взірцем для всіх, хто здійснював подальші видання цього твору, хто займається його дослідженням. При цьому з'ясовується, що до 80-х років ХХ століття в Україні, в перекладі українською, видання цьо-го літопису не здійснювалося, тобто українці мали послуго-вуватися перекладами і тлумаченнями, здійсненими російськими вченими.
Але та обставина, що в перекладі українською "Повість минулих літ" не видавалася, ще не означає, що цей твір не підлягав перекладам, дослідженню, переспівам українськими вченими й українською мовою. Навпаки, твором Нестора Літописця цікавилися всі, хто займався дослідженням давньоукраїнських літописів. Серед цих імен бачимо М. Максимовича, М. Костомарова… Поетичний переспів "Повісті" здійснив Іван Франко, який, водночас, досліджував музичність строфи цього прозового твору, вважаючи, що й переклад його сучасною українською має бути ритмізованим. Тобто перед сучасним читачем "Повість" має поставати в жанрі "поезії в прозі".
Потрапляв цей твір і в коло наукових та мистецьких інтересів О. Потебні, М. Грушевського. Значну частину своєї наукової діяльності присвятив вивченню, упорядкуванню та перекладу давньоукраїнських літописів Леонід Махновець. До його "Літописця Руського" входить не лише власне "Повість минулих літ" в обох її списках, але й "Київський літопис", "Галицько-Волинський літопис". Тобто маємо спробу поєднати ці писання в єдиний давньоукраїнський літопис, який би давав нам уявлення про історичні реалії та рівень художнього й історичного літописання тих часів.
Причому ставлення до двох списків – Лаврентіївського та Іпатського – і в царській, і в комуністичній Російській імперіях було неоднаковим. Як уже мовилося, Іпатський літопис слугував ученим здебільшого в ролі донора літопису Лаврентіївського, та ще засобом для співставлення, аналізу і полемік. Але сам Іпатський літопис востаннє видавався в Росії лише в 1871 році.
Звичайно подібне ставлення можна пояснювати тією об-ставиною, що Іпатський літопис є значно пізнішим списком.