– Сьогодні я візьму твоє дівство. А завтра я покличу Єсала, і буду дивитись, як він тебе братиме. Як жеребець покриває кобилу.
Лєна задихнулась від жаху. В цей час Віткор Львоич перехопив її руку, і теж затягнув на зап'ясті шкіряну петлю. Дівчина пізно зрозуміла, що поміщик навмисно її залякує, щоб вона перестала опиратись, розгубилась і він без проблем розп'яв її на ліжку.
— Ви не гідний носити звання дворянина! – прошипіла вона Страшинському. За що заробила чергового ляпасу.
Покінчивши з її прив'язуванням, Віктор Львович випростався, задоволено споглядаючи результати своє роботи.
— Ну ось так набагато краще, — вирішив він, позбуваючись шовкового халату, яки йому тільки заважав весь час. І потягнувся до Лєнинх панталон, які тільки і залишись на ній із одягу. Тканина затріщала і розповзлась під його грубими пальцями.
Страшинський почав огладжувати Лєнине тіло, м'яти груди, живіт, поступово пересуваючись до місця між ногами. Його пальці залишали червоні сліди по собі, які обіцяли перетворитись на синці. Дівчина кричала, кликала на допомогу, сипала прокляттями, але її мучителя це тільки забавляло. Його дихання ставало все частішим. і переривчатим. Дівчина міцно заплющила очі, щоб не бачити перекошене від хіті обличчя ґвалтівника. Нарешті його гладкі, як шовк, пальці ковзнули в теплу вологу між її ніг, і Лєна зжалась, марно намагаючись звести ноги і уникнути огидного дотику.
Від подальших дій її врятував гучний стукіт в двері. Мерзенні пальці миттю прибрались з її тіла, Лєна відчула полегшення, а Віктор Льович розчаровано вилаявся крізь зуби побажавши непроханому слузі страждати нетриманням до самої смерті.
— Хто посмів?! – раненим ведмедем заревів поміщик, скочуючись з ліжка, і дивлячись в бік дверей.
— Прошу мене пробачити, ваша-с світлість, — з будуару пролунав голос Омелька. – Але там внизу сотник, солдати і князь Оболенський, який стверджує, що ви викрали його наречену!
Глава 28
Віктор Страшинський тримався з гордістю. Наче не якийсь дрібний поміщик, а мінімум граф. Поважно розвалився в кріслі за полірованим темним письмовим столом, тримав випещеними долонями пузатий келих з коричневою, як чай, рідиною, і дивився на князя як на рівню. Олександр ледь стримувався, щоб не вхопити негідника за грудки, і добряче струснути. Як гнилу перезрілу грушу.
— Коли Ви встигли заручитись? – з холодною посмішкою питав поміщик. – Не пригадую, щоб про це писали в газетах. І хто ця щасливиця, якій вдалось отримати найбажанішого холостяка Петербургу?
— Я не маю давати вам звіт про моє особисте життя, — Оболенський стримував роздратування, яке так і перло з нього.
Пошуки Олени Долинської в Білгороді, уколи звалось він втрачає розум від тривоги і розпачу, потім тягучі дні в пошуках Самуїла Картал, який торгував кріпосними і контрабандою. Шалена погоня за обозом Страшинського, страх, що він не встигне, що з Оленою може трапитись щось погане. І ось, коли він тут, коли його ціль так близько, і долоні вже печуть від бажання притиснути до себе найжаданішу жінку на світі, переконатись, що з нею все гаразд, якийсь поміщик відверто морочить йому голову, стверджуючи, що у нього немає ніяких благородних дівиць.
— Я розумію вашу обережність, — співчутливо похитав головою Страшинський. – Якщо в світі стане відомо, що вашу наречену хтось купив, це згубить її репутацію! Ви уявіть тільки який сором для бідної дівчини. Тому не буду вимагати від вас, щоб ви відкрили її прізвище, буду тільки молитись, щоб ви знайшли бідолашну якнайшвидше. Ви ж сподіваюсь повірите мені як дворянину, що у мене вашої нареченої немає.
Вони сиділи в кабінеті поміщика, сотник Мшанської сотні залишився з трьома солдатами у вітальні. В той час, як Віктор Львович запросив князя для ділової розмови. Олександр мав зізнатись, що в усій цій шалені гонитві він менше всього задумувався про репутацію мадемуазелі Долинсьої. Дав би Бог, щоб живою знайшлась, а все інше видавалось князеві неважливим. Коли він одружиться на Олені, навряд чи знайдуться охочі злословити в її бік.
— Я насмілюсь не вірити. Самуїл Картал вказав на вас, а тому я маю перевірити цю інформацію, — до превеликого незадоволення Страшинсьокого холодно відповів князь.
Олександр не став додавати, що Самуїл Картал з поспіхом покинув Одесу, попередньо віддавши свій будинок і все майно на благоустрій міста. І то ще можна вважати йому зійшли з рук його брудні справи, бо граф Воронцов вирішив що для всіх так буде краще. А от Олександр Оболенський щиро шкодував, що торгаш не поїхав на каторгу освоювати землі Сибіру.
Зараз князь відставив келих з ненадпитим коньяком на край столу, за яким як жаба сидів поміщик, викликаючи такі асоціації через зелений шовковий халат. Страшинський то зводив пальці дашком перед носом, то опускав руки, вагаючись, то тягнувся до свого келиха, Олександр його не підганяв. Він був майже впевнений, що у поміщика надто тонка кишка, щоб викликати Оболенського на дуель. І поміщик не розчарував князя, нарешті пробурмотівши:
— Я купив у цього негідника кілька людей, — він гидливо скривився. – Але серед них не було шляхетних пані. Невже…
— Де вони? – князь обірвав невдалий натяк на те, що він нібито збирався одружитись на мужичці.
— Я відправив їх у Тхорівку, звісно, — поміщик розслабився, що не укрилось від князя, який відчував неприязнь до Страшинського, чим далі, тим більше. Він розумів що Віктор Львович намагається водити його за носа, і стримував себе з останніх сил. – Я купив кілька жінок для роботи по дому, моя дружина, Німфедора Йосипівна, давно просила. А я надто заморився сьогодні продовжувати дорогу… в моєму віці такі навантаження, та ще й ревматизм…
— Я зрозумів! – Оболенський піднявся. – Не смію вас більше відволікати, ми мусимо наздогнати і перевірити тих жінок, тому будемо вдячні, якщо дасте когось у супровід, щоб по швидше добратись у Тхорівку.
— І навіть не скористаєтесь моєю гостинністю? – радість в очах поміщик не встиг приховати, і Олександр насторожився ще дужче.
— Нажаль, нажаль, справа не терпить зволікань, — рішуче запевнив поміщика Страшинського князь, роздумуючи про себе про необхідність обшукати весь маєток. Цілком очевидно, що Віктор Львович щось ретельно приховує. – Чекаю вашу людину надворі.
Князь вийшов, а Страшинський здувся, обм'як у кріслі, витираючи мереживною хусткою піт на лобі. І задоволено посміхнувся. По переду у нього ціла ніч – поки князь доїде до Тхорівки, поки з'ясує що його нареченої там немає, поки подолає сумніви, які личать добре вихованому дворянинові, щоб ще раз потривожити шляхетного поміщика, і навідається знову в Мшанці, то його, Віктора Страшинського вже тут не буде. Як і кріпачки Лєни.
Поміщик з жалем подумав, що плакали його дві тисячі рублів – після сьогоднішньої ночі від Лєни доведеться позбавитись. Що ж не варто гаяти час, допоки князь не зрозумів, що його обвели навколо пальця, треба насолодитись новим соковитим дівочим тілом. Ну а те, що його нова сералька може виявитись шляхетного роду тільки додавало пікантності і гостроти.
Поміщик, перебуваючи у стані збудження і передчуття, потягнувся рукою до сонетки, щоб покликати лакея, най веде дівчину і відпряде з князем Оболенським когось, хто водитиме їх із сотником найдовшою дорогою.
Лєну похапцем засунули у комірчину, всучивши в руки сорочку, і залишили саму. Вона не розуміла що відбувається. Що то там за князь, від прізвища якого Віктор Львович геть розгубив всю свою прить. Але наречена від нього втекла дуже вчасно. Хоча, якщо той князь таке ж чудовисько, як Страшинський, то і не дивно, що бідна дівчина вдарилась в біга.
Дівчина перебирала варіанти як бути далі. Але опинитись знову в спальні поміщика вона не хотіла. Що завгодно тільки не це. Може попросити допомоги у того князя? Але як? Як дати йому звістку, що вона тут? Лєна відкинула від себе цю марну задумку, хіба буде діло якомусь шляхетному панові до її страждань? В розумінні цих пихатих шляхтичів такі як вона, Лєна, всього на всього худоба, товар, який можна продати. Виміняти, вбити, знищити. Розтоптати.
Від цих думок дівчину охопила лють і додалось сили. Вона ухопилась за скриню, стала перетягати її до стіни, щоб мати можливість дістатись до віконечка під стелею. Хай там як, але вона не збирається покірно сидіти і чекати допоки її знову розіпнуть на ліжкові Віктора Львовича.
Дівчина пересунула скриню, і видерлась на неї, лаючи темряву, і будівельників, які зробили такі високі стелі. Вона доставала до вікна руками, але чи вистачить у неї сили відкрити його, і тим більше підтягнутись на руках, щоб вилізти надвір, Лєна була не впевнена. Обливаючись потом і зціпивши зуби, їй нарешті вдалось намацати клямку і відчинити вікно. Але ні ухопитись за підвіконня, ні якось по іншому дістатись довгожданої свободи вона не могла.
Вона злізла на підлогу, і навпомацки спробувала відкрити скриню. Пощастило, що та була не замкнена. Дівчина знову видерлась на бортик балансуючи ногами на вузькій деревині, і стала обережно вилазити на кришку, яка тепер була притиснута до стіни, і створювала непевну опору для ніг. Під ногами все хиталось, в очах темніло від натуги, але думка, що вона не встигне втекти надавала упевненості і сили продовжувати чинити задумане.
Нарешті Лєна ухопилась за підвіконня, ноги затряслись, і тонке ребро кришки вислизнуло з-під ступні з гуркотом опустившись назад. Лєна завила між стелею і підлогою, злякано тримаючись за підвіконня, і відчуваючи що ледь не впала слідком від страху, тільки б ніхто не почув гуркоту. На її щасті навколо панувала тиша. Тільки на вулиці гавкали собаки, та в ніздрі забився запах стайні.
Дівчина заборсалась, ковзаючи босими ногами по шорсткій стіні, здираючи шкіру на пальцях, але таки підтягнулась вище, просунула голову у вікно, перевісилась через підвіконня, і кулем випала з вінка на вулицю. Навіть не глянувши куди падає. Бо мабуть якби бачила під собою землю, то їй би не вистачило кинутись вниз головою з висоти у два людські зрости.
Лєна приклалась плечима об землю. Пощастило, що тут не росли кущі, інакше б обдерла всю шкіру – з одягу на ній все так само залишалась стара спідня сорочка. А одягати сукню, яка б тільки сковувала рухи Лєна не схотіла.