Вони разом у депутатському корпусі роблять багато корисних справ.
Старший лейтенант криво усміхнувся, і це збісило майора:
— Залиши його в спокої, а ні – то пиши рапорт на звільнення. Тим більше, що ти відсторонений від цієї справи!
— Я не Бог.
А коли майор не зрозумів, розтлумачив йому:
— Це до Бога в молитвах ми звертаємося на Ти. Я скромна людина. Так що прошу казати мені Ви.
Забрав свою папку зі столу і вийшов із кабінету.
21
Вона би впізнала того хлопця із тисяч і тисяч, а тут він вигулькнув один віч-на-віч і теж заворожено дивився на неї, немов усе життя чекав цієї зустрічі.
— Мені донька сказала, що ти маєш щось мені розповісти, — приречено сказала вона, ніби всі на світі були посвячені в її сни. І він знав, що має відповісти їй, ніби носив цю відповідь у собі, але мав викласти лише їй одній – вибраній особі.
— Вона була вагітна від мене. Після школи ми думали одружитись. Ми тоді посварились, їй хтось зателефонував, і вона побігла. На мої дзвінки вона не відповідала. Я розумів, що вона в сауні, але не йшов туди, бо мене там вже одного разу побили.
Це вже був не він – не той хлопець, що наснився їй. Ніби хтось чужий промовляв до неї ці слова, і вона вмить збайдужіла до цього творіння.
Коли отямилася, хлопця вже не було. Здавалося, весь світ обезлюднів, а вона залишилась одна, щоби спокутувати чужі гріхи.
22
Старший лейтенант добряче вимордувався на роботі, бігав увесь день, як навіжений, а тому заснув раніше. Прокинувся вночі від тривожного передчуття. Декілька хвилин полежав, прислухаючись до внутрішнього голосу, але нічого не почув. Відтак підвівся з ліжка і заглянув до сусідньої кімнати. Сина не було.
Взяв мобілку. Показувало пів на третю. Щось стиснуло біля серця. Вийшов на балкон. Десь далеко гавкали собаки, але навкруги було тихо.
Не витримав, зателефонував малому. Довгі гудки йшли в безкінечність, розриваючи нерви в дрантя, аж поки на тому кінці всесвіту пробилося кволе: "Алло…".
Він ледве стримався, аби не виплеснути все, що думав з цього приводу. Ніколи син так довго вночі не гуляв. Випереджаючи його питання, малий сказав, що скоре буде.
І справді прийшов десь через пів години. Він лежав з розплющеними очима і чув, як той, пововтузившись у своїй кімнаті, затих.
Сон прийшов десь о п'ятій ранку, а в сьомій вже треба було вставати. Щось снилось, але він забув що саме.
23
Поза очі всі його називали Святенником. Мабуть, не кожний міг би пояснити, що насправді означає це слово, але внутрішньо багато хто відчував справжній його сенс. Це було щось масненьке, фальшиве – і відповідним тоном говорили: "О, наш Святенник пішов!".
Лише він знав, з чиєї легкої руки до нього прилипло це прізвисько. Той учитель уже років п'ятнадцять не працював у їхній школі, але сказане раз, здавалося, віч-на-віч, слово причепилося до нього на все життя.
Йому здавалося, що вже всі давно змирилися з думкою, що це саме він переїхав ту нещасну дівчину, але – з ким не буває? Якби кожний відповідав по закону за всі свої проступки, то й так переповнені в'язниці взагалі б луснули від арештантів.
Найбільше йому зараз хотілося відомстити тому вчителю, через якого до нього приклеїлося це слово. Свого часу він домігся, щоб того вигнали з роботи. Де він зараз, директор школи не знав. Але саме цей придурок був винен у всіх його нинішніх бідах! Це переконання міцніло з кожним днем і, не виливаючись назовні, заганялося вглиб мозку.
24
Якщо сказати, що ним заволоділо почуття провини перед дружиною, яка гарувала в Італії, то це значить нічого не сказати. Ця провина десь глибоко в душі завжди з ним жила, і при зустрічах з коханкою як загострення хвороби випливала назовні, але в принципі не могла змінити сенсу його життя. Здавалося, він рухається за інерцією: робота – коханка – провина перед дружиною, яка змушена була поїхати до Італії, бо його зарплати не вистачило би на навчання сина. І він, мов сліпий кінь, ходив по колу, помпуючи воду, не маючи змоги вирватися з цього зачарованого кола.
Мабуть, син так не думав, але він сам утовкмачив собі в голову, що лише завдяки грошам дружини малий може навчатися в університеті. Його зарплати вистачало на те, щоби заплатити за комунальні послуги, прохарчуватись їм двом і ще на дрібниці для коханки. Але головним було те, що саме на гроші дружини вчиться син, а все інше не має жодного значення в цім світі. Звісно, це його гнітило, а поговорити відверто з сином не дозволяла гординя. Та й дружина мала незабаром приїхати.
25
Усе частіше йому до голови йшла думка, що треба йти геть з тієї клятої роботи. До якоїсь пристойної посади він навряд чи дослужиться, тим паче за нинішнього виконувача обов'язків начальника міліції, та ще й коли той справді стане начальником. Той наче казився, коли бачив його. Єдине, що стримувало, — вбита дівчинка, якій він дав слово знайти її вбивцю. Втім, убивця був відомий, але запроторити його за ґрати було важкою справою. Від цього розслідування його відсторонили, прокуратура давала окремі доручення іншим, але він ще сподівався на дивовижне розв'язання цієї проблеми, тому й не поспішав писати рапорт на звільнення. Та й не штука, якщо йому підпишуть цей папірець і задовольнять його прохання. А в тому, що задовольнять – і навіть з радістю, — він не сумнівався.
Але старший лейтенант навіть не уявляв, чим займатиметься після служби. Спочатку, коли проста думка про звільнення прийшла до голови, наступив час ейфорії, і йому видавалося, що будь-яка фірма матиме за честь взяти його на роботу. Але потім прийшло усвідомлення, що багатьом він потрібен лише у формі, а так – нікому й даром не знадобиться…
26
Коли одного дня старший лейтенант тинявся містом без роботи (інколи дозволяв собі таку розкіш, аби лише не потрапляти на очі клятому начальникові), зазирнув на ринок, хоча не мав наміру нічого купувати.
Йшов між рядів, коли очі вихопили знайому постать. Сумнівів бути не могло: за прилавком стояла Катерина Федорівна, його колишня вчителька математики, причому улюблена – не стільки за предмет, скільки за людське ставлення до учнів. Після закінчення школи він жодного разу її не бачив та й, здається, ніколи не згадував про неї.
Катерина Федорівна помітно постаріла й байдуже дивилася на світ Божий. Він привітався, але вона його не впізнала, лише гнівно блимнула очима. Він зрозумів: нічого доброго від працівника міліції вона не очікувала.
Йому стало соромно за своїх співробітників, які не злочинців запроторюють за ґрати, а збиткуються над бабусями на базарах. Пішов геть, забувши попередню думку про те, аби скупити все, чим торгувала Катерина Федорівна.
27
Ноги самі несли його до оселі нещасної матері, яка й досі не оговталась від смерті дитини, вбитої Святенником.
Коли вона відчинила двері, він зрозумів, що зробив хибний крок. Жінка виплеснула на нього, здається, всю ненависть, яку носила в собі, ніби саме цей старший лейтенант міліції був винен у смерті її доньки. Та він і дійсно був винен – але в тому, що не посадив Святенника.
Годинник цокав так само голосно, як і раніше, але він цього не помічав. Хотілося чим швидше звідси піти, а він усе про щось запитував і запитував, ніби від цього могло залежати, чи воскресне дівчина, чи ні. І лише коли жінка перестала йому відповідати, бо вже була знесилена своєю ненавистю, він підвівся й мовчки пішов, не прощаючись.
Старший лейтенант уже знав, що коли прийде до свого робочого кабінету, то напише рапорт на звільнення. Здавалося, нема такої сили, яка би його зупинила чи змусила передумати. Навіть дівчинка у рожевих трусиках не здатна була це зробити.
28
У серці Святенника поселився страх. Це було тим більше дивно, коли, здавалося, все вже позаду. Він знав на сто і навіть на двісті відсотків, що за смерть дівчинки його не посадять. Та навіть ніхто не посміє висунути йому подібне звинувачення!
Але тепер йому здавалося, що краще би всі в очі йому говорили, що він убивця. Можливо, йому би стало легше, бо оці змагання із самим собою остаточно знесилили його організм. А страх забирав останні сили й не допускав самої можливості опору обставинам, що склалися.
Святенник уже не лише підозрював, а й був твердо переконаний у тому, що всі проти нього. Добре, якби це були лише вчителі, учні та їхні батьки. За великим рахунком, йому начхати на них, вони завжди були лише тлом його тріумфу в цьому житті. Але дружина, донька! Що він їм зробив такого, що й вони стали його непримиренними ворогами?
Хвороблива уява снувала свої химери, і кінець світу видавався блаженством.
29
Реакція майора про його рапорт на звільнення стала несподіваною. Спочатку той два дні вдавав, що ніби нічого не трапилося, а коли старший лейтенант віч-на-віч запитав, у чому ж справа, що його рапорту не дають ходу, майор довго мовчав, дивлячись у вікно, а потім сказав:
— Нікуди ти не підеш. Твій рапорт я порвав. І нікому не зізнавайся, що ти його писав.
Дивна річ! За інших обставин він би обурився, наговорив би цьому майорчику купу арештантів, але тут сидів сумирно, ніби в нього ввели якийсь невідомий препарат, що паралізує не лише тіло, а й думку. Він сам собі не зміг би признатись, що сумнівається у правильності такого ходу – написанні рапорту на звільнення. Якби ці слова майор сказав наступного дня після написання рапорту, все було би по-іншому. А за ці два дні він перегорів чи що…
Він навіть був вдячний майору, що все так трапилося. Назовні між ними залишалося все по-старому, але всередині кожного народжувалося щось схоже на дружбу.
30
Чого він найбільше не любив – так це мелодрам. Усі ці слізні закручування сюжету видавалися йому штучними і фальшивими. Але коли мелодрама з екрану телевізора стала реальністю в його житті і він дізнався, що син зустрічається з його коханкою, — чи то вже колишньою, чи нині діючою, — хотілося вити від безсилля щось змінити.
Говорити на цю тему з сином було практично неможливо. Хоча вони жили в одній квартирі, але майже не пересікались і не розмовляли один з одним. Якщо раніше це було природним і у всьому виною була його клята робота, то тепер вони двоє намагались уникати один одного, ніби боячись, що від їхнього зіткнення може трапитися землетрус, вулкан і цунамі одночасно.
Коханка, яка була лише на три роки старшою від його сина, не мала бажання зустрічатися віч-на-віч зі старшим лейтенантом, а по телефону зухвало сказала, що нарешті знайшла те, що шукала:
— Так що, тату, готуйтеся до весілля!
Оте "тато" взбісило його, і він мало не шмаркнув мобільним телефоном об землю.
31
Святенник танув на очах.