Дорошенко перевернула м'ясо — воно зашкварчало ще дужче.
— Махова нема, — сказав, повернувшись, Ігор.
Ліля подивилася на Ігоря. Дзенькнула тарілочка: Баландін зачепив її ліктем. Дорошенко озирнулась. Ігор стояв на порозі.
— Його нема. Я обшукав усю лабораторію. Він пішов.
XVII
Злива вщухла. Лише подеколи рвучкий вітер, що шумів у деревах, народжував краплепад. Очі Махова звикли до темряви — він піднімався по схилу гори, обминаючи дерева, стовбури яких, наче колонада з чорного граніту, вимальовувались на тлі нічного неба. Ноги промокли — ось уже з годину Махов безцільно блукав по території інституту, продирався крізь чагарник, підходив до віварію, сараїв, майстерень, ховався в глухих, порослих бур'яном ярках біля самого паркана. Зазирнув Махов і на стайню — в густій темряві чулося зітхання сонних коней, уривчасте іржання. Ходити біля віварію було небезпечно: можна наскочити на собак — безпородні, добродушні, з настанням ночі вони лютішали, стаючи господарями верхнього двору. Махов чув, як його кликали. Ігор, вийшовши на ґанок, кілька разів крикнув щосили: "Сергію! Сергію!"
Махов слухав, зацьковано причаївшись, потім знову починав своє кружляння. Зійшовши на гору, найвище місце інститутської території, Махов зупинився. Він замерз — був без плаща — і намагався засунути руки під пахви. Звідси, з гори, видно було все місто — чорний уламок антрациту, — яке де-не-де блимало вогнями в вікнах. Десь унизу працював гучномовець. Грали бравурний марш. Вишикувались над містом в перпендикулярну лінію червоні світуни на невидимій телевізійній вежі. Перевівши подих, Махов попрямував до паркана. Подався вздовж мокрих, колючих дощок, спотикаючись і ковзаючись. Нарешті знайшов те, що шукав. Це був лаз у паркані — ним користувались робітники, що мешкали ген там, у полі, в маленьких дерев'яних будиночках; лаз був зручний — він скорочував шлях додому, а декому — хто ніс дошки, відрізки труб або запчастини від холодильника — діра в паркані дозволяла уникати неприємних зустрічей з інститутськими вартовими. Махов зігнувся й шугнув у лаз.
— Це чортзна-що! — кричав Баландін, бігаючи по кабінету. — За такі речі треба вбивати.
Ігор, Дорошенко та Ліля сиділи на дивані. Ігор хотів закласти, як звичайно, ногу на ногу, але не міг, тому що Баландін безперервно сновигав по кабінету, ледве не наступаючи їм на ноги.
— Ось справжнє обличчя цієї людини, — казав Баландін. — Як на долоні. Він зірвав карантин у найвідповідальніший момент. Всі наші зусилля затримати вірус Джосера в межах лабораторії втрачають сенс. Я розцінюю це як зраду. І боягузтво. Якими б не були стосунки в лабораторії — це наша внутрішня справа. Але піти з лабораторії... Що тепер накажете робити?
— Може, подзвонити? — запропонувала Дорошенко.
— Кому? Кому дзвонити? Додому? У нього нема телефону. В міліцію?.. Оголосити всесоюзний розшук?.. У військову комендатуру? Щоб оточили район інституту? Куди?
— Не треба нікуди дзвонити, — сказав Ігор. — Провітриться і прийде. Йому, мабуть, погано стало. Ми трошки випили з ним...
— Ах, випили? — ще більш розлютувався Баландін. — П'янку влаштували? Свято, чи що? Шмаркачі. Лілю! Ви спирт дали?
— Я.
— Як ви сміли? — горлав Баландін, трясучи кулаками. — Ви мене спитали?
— Ліля не винувата, — втрутився Ігор. — Спирт я взяв. У сейфі.
— Помовчте всі, — сказала Дорошенко. — Давайте спокійно все обміркуємо. Не думаю, щоб він втік... Тут щось не те. Нерви не витримали.
— Нерви, — гнівно сказав Баландін.
— Він повернеться, — сказав Ігор.
— Навряд, — кинув Баландін.
— Якщо через дві години він не повернеться, — Дорошенко подивилася на годинник, — ми дзвонимо в міліцію, просимо влаштувати облаву.
— Що це за термін такий — дві години? — спитав Баландін, сідаючи верхи на стілець. — Ви можете пояснити, на чому він грунтується?
— На інтуїції. Сергій повернеться. Дві години — крайній строк. Хміль мине...
— Через дві години він може бути в Москві. Ви гарантуєте, що ця людина не наробить дурниць?
— Він прийде, — наполягала Дорошенко. — Схаменеться і прийде. Поки що нічого страшного не сталося.
— Поки що! — вигукнув Баландін. — А якщо через п'ять хвилин у нього почнуться продромальні явища? А якщо він уже виділяє віруси?
— Треба чекати, —сказала Дорошенко. — Іншого виходу нема. Не побіжимо ж за ним. Рано ще панікувати.
— Добре, —сказав Баландін. Він обхопив рукою чоло, пальцями стиснув скроні, — Будемо чекати. А з вами, Лілю, у мене буде окрема розмова.
— Завтра буде гарна погода, — відзначив Ігор. — Без опадів.
Дорошенко підійшла до вікна. Вона засунула руки в кишені халата і пильно вдивлялась у свою тінь, що виникла на висвітленому електрикою прямокутнику, який впав на чорноту землі.
— П'ятнадцятого січня Івасикові мине рік. Ходитиме вже. Вони кумедні, коли ходять... Продибає два кроки, стане і дивиться. Хотіла б я побачити... Раніше шкодувала, що не дівчинка в мене.
Вона говорила не обертаючись; вона дивилась, як повільно погойдується її велика тінь. її голос лунав рівно й безпристрасно, як на конференції, коли людині надають право викладати факти — самі лише факти.
— Тепер я не шкодую. А раніш бувало думала: дай боже, щоб дівчинка народилася. Я б їй трусики шила... з мережаною лямівкою. І ляльки мені подобаються — німецькі. Із скляними очима. Купувала б їй ляльок. Зачіски в них справжні. А народився Івасик. В перші місяці шлунок у нього поганий був. Намучилась я...
— Так, — зітхнула Ліля, — з хлопцями наберешся горя, їхала це я недавно в трамваї. Сидить переді мною жінка з хлопчиком. Голова у нього хусткою обмотана. Велика така голова. Очей не видно. Мати сидить і лупцює його. Ліктем б'є. А вія реве. А вона його лупцює. "Іроде, — каже, — так тобі й треба". Тут пасажири вже не витримали. Поруч сидів дядько. Трохи схожий на Філіпова. "Як же це так, мамашо, — каже. — Ая-яй, недобре. Ми до комунізму йдемо, можна сказати, а ви дітей лупцюєте. Дитину треба гуманно виховувати". Всі тут, ясна річ, давай заступатися за хлопця. Мовляв, так не можна. Тоді мати розв'язує хустку. "Дивіться, — каже. — Це ірод. Я йому ще не так всиплю. До слюсаря, — каже, — їдемо". Дивляться всі — у нього на голові нічний горщик. "У війну, — каже, — паразит, надумав грати. Начепити начепив, а зняти не може. Тепер треба пиляти. Тільки рот видно..."
— Піду ляжу, — сказала Дорошенко. — Нездужається мені. Втомилася.
Вона пішла до дверей.
— Стійте, — піднявся Баландін. Він витяг із склянки, що стояла на письмовому столі, термометр і струснув його. — Ось візьміть.
— Нічого, — сказала вона. — Просто я сьогодні втомилася. Спати хочеться.
— Ви все ж таки візьміть.
Вона зняла халат, акуратно склала його, просунула термометр за виріз кофточки.
— Сідайте, — сказав Баландін.
— Як перед від'їздом, — ніяково усміхнулася Дорошенко. — Всі сидять.
Баландін глянув на годинник.
— До речі, — сказав він. — Лілю! Вчора Твінг дзвонив. Хвалив вас. Сказав, що ви увійшли в збірну району. Поздоровляю.
— Дякую. В понеділок турнір, а ми ще жодного разу не тренувалися.
— Нічого, — сказав Ігор. — Ви всіх подачею задушите,
— Миколо Петровичу, — сказала Дорошенко. — Знаєте, де записи по вакцині?
— Знаю.
— В правій шухляді протоколи. Сьогоднішній не встигла записати.
— Завтра запишете.
— З одним тільки я не можу примиритися, — сказав Ігор. — Як швидко люди все забувають. Пішли ми на вершину. В цьому році ходили. Цікавий горбок. Безіменний. Ну, ми думали — першовідкривачі. Не ступала нога людини і все таке інше. Горбок не ого-го, але наш. Вийшли. Сонце лютує. Дивимось — тур. Розгребли ми камінці, виймаємо іржаву банку. В ній —записка. "Висходження на честь геройського польоту славних сталінських соколів — Чкалова, Бєлякова, Байдукова. Учасники Всесоюзної альпініади: Синягін, Корольков, Васютинський. 21 червня 1937 року". Хто вони такі, де зараз? Наші хлопці не знають. Я потім у всіх питав: знаєте? У старих альпіністів, у кого тільки не питав. Ніхто не знає. А хлопці ризикували. Там такі стіни — озвіріти можна.
— Жах, — сказала Дорошенко. — І навіщо це людям?
— Для кого гора, а для кого — бабка... Та, що її порішив Раскольников. Щоб переконатись — чи зможеш себе пересилити. Бабку зарубати — клопітливе діло. Зразу ж — відбитки пальців, спектральний аналіз, група крові... Строк дадуть. А гора —любе діло. Навіть заохочують. Залізеш — значить, пересилив себе, значить, ти сильна людина, — осміхнувся Ігор. — Там можна взнати — чи ти справжня людина.
— Дурниця, — кинув Баландін. — Себе пересилити хочете? Так їдьте у колгосп на просапку буряків. А то там самі баби загоряють. Але ж не їдете. Вам гори потрібні, пейзажики... Навколо цього вашого альпінізму накручено біс знає скільки міфів. Найсміливіші, найвитриваліші, най, най... Від підкорення Джомолунгми мені анітрохи легше не стало. І людству теж. Коняка на нашій стайні приносить людству більше користі, ніж всі ці ваші Тенсінги, Ханти... Одна конячка рятує до двох тисяч хворих на дифтерію. А вони?
— Уявляю, яке суспільство створили б ви, Миколо Петровичу, якби дати вам волю. Коняка-продуцент у центрі всесвіту. Людство не піднімається вище Батиєвої гори. У містах стоять пам'ятники великій і дрібній рогатій худобі, яка вславилася високими надоями... Гарненька перспектива.
Ігор ввімкнув електроопалювач, що стояв на підвіконні — тарілку з дзеркальною поверхнею; всередині тарілки на керамічному стаканчику була намотана спіраль. Поступово тарілка наповнювалась розпеченим повітрям. Ігор підніс руки до тарілки.
— Можна виймати, — сказав Баландін. — Ану, дайте.
Він одразу ж узяв термометр, подивився на поблискуючий капіляр, де схована була ртутна ниточка.
— Скільки? — спитала Дорошенко.
— Тридцять сім, — повільно сказав Баландін. — Тридцять сім і... шість.
Він струснув термометр і поклав його знову в склянку. Ігор стояв біля вікна, гріючи змерзлі руки. Дорошенко зняла з диванної подушки складений вчетверо халат, почала одягати. Ліля допомогла їй.
— Це не температура, — сказав, ні до кого, власне, не звертаючись, Баландін. — Мабуть, Євдокія Іванівна застудилась. Зараз би чаю з малиною. Щоб спітніти гарненько. Халат зніміть. І ляжте. Лілю, треба ввести окситетрациклін.
— Не треба, — втомлено сказала Дорошенко.