Атол Туамако

Леонід Тендюк

Сторінка 30 з 32

Русалка знадлива, що перешіптується з хвилями.

Ці довгі, як пасма морської трави, коси; густа, гаряча засмага, глибокі, зоряні очі. Вся вона ніби зіткана з сонячного прядива, виколисана хвилями й вітром. І в голосі її вчувається поклик океанського простору, квиління чайки, рокіт прибою.

Мені здається, я ще ніколи так гостро й сильно не відчував краси моря, його всевладності й манливості. І коли це почуття мене заполонило, воно ще більше підсилило, вихопивши з глибин мого серця примовкле, але незгасне… Рідні поля, стежки мої росянисті, я так скучив за вами і ніколи, ніде, навіть у помислах, ні на хвилину не забував про вас!

Тоді-то й народилися оці віршовані рядки:

Тропічні гаї приколисує вітер,

Мов ненька свою колисає дитину,

І шепчуть мрійливо щось пальмові віти,

А тільки не так, як тополя край тину.

Оманливо горнуться хвилі до серця,

І море оманою зве буйновирне,

Та серце, долаючи відстані, рветься,

Тобі, Батьківщино, і віддане, й вірне!

Поки ми з Туа ходили берегом, вождь розповідав — нам Адам Варфоломійович потім переповів його легенду. Та перш ніж її занотувати у своєму зшиткові, я хочу розповісти про все по порядку, в тій послідовності, як воно відбулося…

Ми з Туа вже збиралися залишити мис, куди забрели в пошуках черепашок, як раптом над берегом пролунав сигнал.

— Авуту! — закричали полінезійці.

Тієї ж миті дівчина схопила мене за руку; хвилюючись, почала щось говорити, показувати на хижку, і ми побігли від лагуни.

Не встигли ми наблизитись до гурту — остров'ян та моїх друзів, які сиділи, підібгавши ноги, на панданових циновках, — коли це з хижки під пальмами вибігли полінезійці. Вони вишикувались у два ряди і неквапно, повагом підійшли до ями. Вождь підвівся теж.

— Його величність Теарікі, — сказав Адам Варфоломійович, — запрошує всіх до лово, тобто — до ями.

Нічого не залишалось, як скоритися волі вождя.

Ось вона, та вирва, зблизька! В лице, як і раніше, пашить вогнем. Кимось кинута на каміння пальмова віть, підсихаючи, мов спрут, судомиться, здається, навіть повзе. Потім з-під неї звиваються змійки голубуватого диму, і вона спалахує, згорає дотла.

Чого тубільці зупинилися перед цим згаслим вогнищем, на якому лежать розпечені до червоного каменюки; і взагалі, що вони збираються робити?

— Вождь говорить, — повідомив Паганель, — зараз його люди на знак поваги до нас босоніж танцюватимуть у ямі.

— На розпеченому камінні? — здивувались ми.

— Мабуть, що так… — невпевнено відповів Адам Варфоломійович.

"Ну й номер!" — подумав я. Як у тій казці: спочатку нагодували, насмішили, а потім ще й настрашили. Чи не забагато на перший раз?

Чоловік десять кремезних, високих полінезійців, про яких Теарікі нині говорив, що вони збираються танцювати, стояли край ями. На них були довгі, різноколірні натільні пов'язки, на шиї вінки ("Віві", — пошепки мовила й показала на них пальцем Туа); голову увінчували квіти, точніше — плетена з багряного та білого різноквіття корона.

Сонце кинуло прощальний сніп огнистого проміння на воду, на кокосові гаї й" на цих дивних танцюристів, тіло яких лиснилось, виблискувало черлено.

Від однієї лиш думки, що люди зараз зайдуть у спечну яму, ставало моторошно. І полінезійці не загаялись. Почувши, цього разу сказане вождем, "авуту!", один із танцюристів, що стояв першим над вирвою, присів, обіперся рукою на край ями і скочив униз. Мені здалося, ніби до моїх підошов хтось дотикнувся розпеченим залізом — так я переживав за того полінезійця. А йому хоч би що! Він спокійно, неначе це було не розжарене каміння, а звичайнісінька стежка, заходився кружеляти, переступаючи з ноги на ногу.

— Боляче ж, до кісток спалить підошви! — вирвалось розпачливе в Наталки.

— Помовчала б! — знервовано відповів я, не менш, ніж вона, схвильований цим лицедійством.

Слідом за першим танцюристом у яму спустилася й решта, так само, як і він, обходячи каміння по колу.

Я стояв біля самого краю. Мені було видно, як спідниці, чи то ба — натільні пов'язки, торкнувшись каміння ворсистою торочкою, почали тліти. А підошви витримували!

Може, до них приклеєно якийсь захисний матеріал — устілки? Так ні ж: заходячи в яму, кожен танцюрист піднімав ноги, показував, що підошви як підошви — голі, правда, мозолисті й шкарубкі. Отже, обману тут не могло бути. Перед нами справді виступали вогнехідці, про існування яких у наших краях, мабуть, і не чули.

Коли кожен із них по кілька разів обійшов яму, вождь знову щось крикнув, і танцюристи, сплівши руки, тісним колом зійшлися всередину і гуртом заходилися кружляти. Такий собі звичайний, уповільнений танок, якщо, правда, не брати до уваги, що він — на розпеченому вогнем камінні.

Так вони кружляли добру чверть години. Потім хтось із них затягнув пісню. Солоний і Журавка мене запевняли, що таку саму вони чули того незабутнього вечора, коли полінезійці припливали на Акулячий острів. Не знаю, якою була та пісня, але ця мені сподобалась. Вона і весела, й сумовита, — приміром, така, як наша "Розпрягайте, хлопці, коні!". Мотив її ще й понині згадується і не перестає звучати. Ну, а слова в тій пісні були такі: матані, нгару, хаї, рані, що означає, як я довідався: вітер, хвиля, огонь, небо. Тобто полінезійці прославляли те, з чим вони зжилися змалку, співали гімн Життю, яке для них минає в постійній боротьбі з природою.

Пісня гучнішала, розправляла крила, злітала над островом, линула понад лагуною. Її підхопили і ті, що стояли над ямою. Ми підспівували теж.

— Тіарі, матіа, лехуа! — багатоголосо пролунало над ямою, і полінезійці заходилися кидати вниз, під ноги танцюристів квіти, пучечки трави, зелені галузки.

Усі ті квіти й клечання, впавши на каміння, стали парувати. Яму сповило імлистою габою, потім заклубочило димом та парою. Танцюристи то з'являлися на повен зріст, то знову зникали в голубуватому тумані, ніби поринали серед хвиль.

Танок скінчився. Яму лово засипали піском. Але перш ніж зрівняти її із землею, Мотовило і собі попробував потанцювати на камінні. Та вогнехідця з нього не вийшло — він обпік підошви! Тепер у нас двоє калік: Солоний, що поранив ногу об траву опунцію, і ось Мотовило. Ну, а полінезійці, які не менше години витанцьовували босоніж, живі-здорові.

От після цього й кажіть, що в світі немає чудес!

Розділ дев'ятнадцятий

ДАВНО І СЬОГОДНІ

(Легенда атола Туамако, яку розповів вождь Теарікі)

— Оповідачів, хто знає різні пригоди, — здалеку почав Теарікі, — в моєму краї звуть повеко. На інших островах, де мені колись довелося жити, їх ще називають тузітала.

З роду в рід передаються перекази про те, як наші відважні предки, залишивши свою правітчизну — Гаваїки, на великих човнах-катамаранах вирушили назустріч сонцю, шукаючи нових земель.

Он і Мата, себто Всевидюще Око, — мій вірний прибічник, вождь-оратор, який вітав вас у хижці для гостей, — він теж розповідав про наших попередників, які з Гаваїки припливли на Туамако.

Мені, великому вождю Теарікі, говорити не личить — для цього є, як я вже казав, вожді-оратори. Та сьогодні, на честь вашого прибуття, я тимчасово стану повеко і розповім, чого на моєму острові люди босоніж ходять по вогню. Розповім так, як чув од діда й прадіда.

Було це давно… Повернувшись із моря, де вони ловили рибу й шукали перли, остров'яни приходили до хижки-фаре. І коли спускалась нічна темрява, слухали, як слухаєте зараз і ви, розповідь свого повеко.

Він говорив довго й багато. Слова, як черепашки пауа, з яких жінки виготовляють вінки віві, в'язалися одне до одного.

Іншому остров'янину легше, мабуть, дістати з глибин коштовну перлину, ніж так складно розповісти про те, чого нема і, можливо, ніколи й не трапиться.

Тому-то оповідача люди шанували, і кожен намагався хоч чим-небудь йому віддячити. Одні приносили кокосові горіхи або банани, інші — рибу, а то й перли, а хто вів на шворці і порося.

Якось старий повеко розповідав про подвиги відважного рибалки Мауї. Про того сміливця та про те, як він з океану виловлював острови, люди мого краю знали й раніше. Але цього разу оповідь схвилювала, як ніколи. Всі довідались, що Мауї не лише подарував їм острови, а й видобув життєдайний огонь, розсунув колись вузький, що нависав над самісіньким морем, небосхил; випустив з темряви сонце.

Скажіть мені: хто не схоче бути схожим на такого героя?! Певне, що не знайдеться такого.

От і син тутешнього вождя. Він слухав тоді про Мауї і вирішив віддячити повеко за його цікаву розповідь. Він пішов до струмка, в якому іноді ловились вугрі. Та, наблизившись, побачив: де раніше з-під землі, пробившись, дзюркотіла вода, тепер лежали голі, потріскані од спеки коралові брили. Де-не-де ще віддзеркалювали, виблискуючи проти сонця, вцілілі калюжі.

Тоді хлопець, знаючи, що вугрі полюбляють вологість і мул, заходився копати землю.

Незабаром натрапив на те, що шукав. Під рукою ворухнувся вугор і людським голосом жалібно заволав:

— Не вбивай мене, юначе! За це я навчу тебе так добре плавати, що на всьому світі не буде тобі рівні!

Але хлопця ті слова лише розсмішили. Навіщо йому вчитись плавати, якщо він і так неперевершений серед нирців і веслувальників!

— Ти станеш спритним, як Мауї, і прекрасним, як бог Лоно, — не вгавав вугор. — Кинутий тобою спис полетить найдалі, несхибно влучить у ціль. А врода твоя причарує найкрасивішу дівчину — ваїну.

І на це юнак теж відказав, що йому не позичати ні спритності, ані вроди.

— Гаразд, — відповів вугор. — Якщо не хочеш того, що я пропоную, тоді навчу тебе босоніж ходити по розпеченому камінню.

Бути вогнехідцем, кружляти по вогню й не обпікати підошов — такого ще син вождя не чув! І він зглянувся на благання вугра.

Хлопець знав, що ці створіння, буває, володіють чудодійними чарами. Он і повеко розповідав якось про це. Може, й цей, жалібноголосий, теж якийсь чародій?

Виявилось: так воно й є! То був не вугор, а невеличкий, схожий на казкових карликів-менехуне чоловічок.

Юнак та той вугор-чоловічок залишили болото і подалися до лагуни.

Там, на береговому піску, карлик швидко викопав велику круглу яму — лово. Накидав у неї каміння, зверху поклав дров. Розвів багаття.

Коли дрова згоріли, розпікши каміння, карлик схопив за руку юнака, і вони удвох кілька разів босоніж пройшлися всередині ями.

26 27 28 29 30 31 32