Їх патріот був розчулений "обиватель", який "і боявся своєї ніжности", бо ця ніжність і "любов до того, що дало йому життя вважалось і смішною, і некорисною, і шкідливою, і небезпечною" (в очах інших), і тому він її трошки соромився, і не був певний свого права до неї[209-1]. Це "ніжне" прекраснодушне відношення до своєї батьківщини було основою ще драгоманівського патріотизму, і його "народництва". "Я вважав потрібним (пише він) защепити (і) в Галичині той російськоукраїнський "народницький" рух, – тільки з боку його гарячої любови до простого люду, – а не з боку його (політичних – Д. Д.) ідей, замість котрих я вважав більш відповідним... ідеї... європейського радикальнопоступового руху..."
Такий був цей патріотизм, як і це народництво, не аґресивний, однобокий, що обмежувався тільки на "любові" до свого, але не на ненависти до агресивного чужого, – примітивний патріотизм, що знає лиш відірвану від волі, найневиннішу сторону виявлення цього почуття; який ще не піднісся понад "чисте утвердження волі до життя", і що нічого не знає про конечність "заперечення тієї самої волі в інших одиницях" (Шопенгавер); патріотизм, що – поки що – є тільки почуття, але ще не свідома колективна ідея[210-1]. Це була любов до рідної стріхи, до всього "наського", до "земляків", нехіть до всього, що може їх вирвати з стану провінціяльного "благоденствія", що знає якусь силу понад їх щастя в ріднім запічку, понад їх "добробут" нехіть до держави, нації, як примусового зв'язку, до війни, боротьби, що нарушує його рожевосяйну "гармонію", нехіть до всього відважного (він звав його "брутальним"), ідеалістичного (він звав його "фантомами")...
Коли йому тісно було в тім зачарованім колі провінціялізму, він ставав перевертнем, приліплюючись цілком до нації (очевидно чужої), і тоді й "рідний край" тієї чужої нації ставав його рідним краєм. Або затикав порожнечу парою звульгаризованих ідейок: нібито універсальних, як "людськість", "поступ", "пролетаріят", але які випливали з тієї самої туги до помадкового спокою, до перекинення на кого іншого функції нації, функцій керування, влади, які були йому чужі й непотрібні. Коли має рацію Масарик, що "малий нарід тільки той, в якого малі думки", то, судячи по думках нашого провансальства, ми були, в очах провансальця, малим народом, або попросту – плем'ям.
Провінціялізм, світогляд провінціяльних верств, ще не втягнутих у вир широкого національного політичного життя, був якраз матеріяльним підложжям їх ідеології. Це була ідеологія соціялістів та демократів, що вийшли з ідилістичного окруження "панотців" наддніпрянських або галицьких "єґомосьців", з затишних хуторів "крепких" хліборобів, або з розвалених замків шляхти, що вже хилилася до занепаду, з окруження перейнятого чутливістю старосвітською, трохи від давна вкоріненою льояльністю, забарвленою російськодрагоманівським народолюбством і "поступовістю", позбавленою її аґресивного вістря, а головне – звичкою глядіти на цілий світ з точки погляду "числа", плебса, провінції, рідного Прованса, як частини якоїсь вищої цілости. Їх ідеологія (як говорив Франко до Драгоманова) була "наївним міркуванням мужика, що не бачив світа і не потребував піднестися думками до зрозуміння вищої суспільної організації, понад світ громади або повіту"[211-1]. Ставлення інтересів одиниці, числа, провінції, кляси понад інтереси вищого національного колективу, держави, засаднича компромісовість, теорія "мінімальнішої" програми, пристосування до обставин і "народу", ідеологічна хиткість, брак фанатизму й віри, страх накинути свою волю, свою ідеологію, – масі, противникові, одиниці, ворожій нації; страх поставити справу на вістрі меча, трусливе мімікрі, що хотіло перевести свій націоналізм під модним плащем якоїсь загально прийнятої ідеї – "людськости", "поступу", "децентралізації", "прав людини", "пролетаріяту", тощо, наголос на матеріяльний "добробут", прекраснодушний "добробут", прекраснодушний утопізм – все це були риси трусливого провінціялізму, нездібного ні до віри глибокої, ні до її оборони, слизнякувата "ідеологія", яка мусіла викликати відразу у здоровій людині.
Цей світогляд допровадив нашу громадську думку до повної прострації, яка є тим страшніша, що рідко хто її спостерігає. Одна з немногих, що нищила в нас цей кволий світогляд (і за те лишилася так незрозумілою), Леся Українка, ставила справу відношення суб'єкта до об'єктивного просто відважно і сильно. Окруження, це був для неї світ боротьби, боротьба вогню з іншими, пожираними тим вогнем, елементами. "Коли я крицею зроблюсь на цім вогні (писала вона), скажіть тоді – нова людина народилась! Коли ж зломлюсь, не плачте по мені: пожалуйте, чому раніше не зломилась"! Це було ніцшівське – "що падає, те треба штовхнути"! Все негідне й нездарне до життя мусіло щезнути з нього, коли силою своєю духовою не могло довести свого права на нього.
Якою інакшою була філософія провансальства! Цілою своєю симпатією було воно з тими, що "заломлювалися", з підбитими, з знікчемнілими через свою терпеливість, чи терпеливими через свою нікчемність. Законом, етикою світа мав для них стати закон слабих, тілом і духом. Не набрати твердости криці мали вони, лише це, що було крицяне на світі, розплавити в своїй слізній розчуленості, відібрати йому право на життя, право приписувати закони оточенню.
Це була мораль усіх розтоптаних не лиш фізично, але й – що найважніше – духово, які вже не були здібні на протест. Запанування механічного "поступу", знищення суверенности, що приказує, неґація держави, дискредитація ідей, що стоять над ідеалом плебейського "благоденствія", поборювання "хижацьких" інстинктів, бажання піднести веґетаріянську етику безсилих до значіння реґулятора суспільного життя й відносин між націями, – така була програма нашого імпотентного провансальства.
Воно не мало відваги визнати суворий закон життя, закон боротьби – "і нині, і присно, і во віки віків", визнати правду конкуренції, боротьби й панування дужчого. Не признавали вони безграничности інстинкту житгя, волі до розширення – їх вони плямували погірдливою назвою "насильства" і "фанатизму". Тому ширили вони етику, яка не перейняла тверду virtu сильних рас, лиш стреміла зробити її нешкідливою для мирного народу гречкосіїв. "Милосердя до всього живого", до хирлявого й миршавого, це була суть їх світогляду. Не вміючі здобутися на ніяке сильне почуття, вони, ці роздвоєні душі, проклинали всякий відруховий протест, поставили на його місце "любов (навіть) до скорпіона" і шукання якогось симбіозу з ним.
Природа дбає щоб все меншвартне згинуло, а все здібне лишилося. Вони воліли б перекинути до гори ногами закони природи. Всі чесноти здібних, якими ті утримувалися при житті, – проголосили вони пороками. Всі нікчемні прикмети слабих – чеснотами, що претендували на універсальність. Чеснотою стало "значити в них те, що чинить скромним і лагідним: нею перемінили вони вовка в пса, а чоловіка в найліпшого домашнього звіря – чоловіка"[212-1]. Охорона меншвартного – ось до чого приводила їх мораль.
РОЗДІЛ VIII
ДЕГЕНЕРАЦІЯ ПРОВАНСАЛЬСТВА
Нічого не було дивного, що, розвиваючи послідовно цей свій світогляд, наше провансальство логічно прийшло до заперечення самого інстинкту життя, до заперечення не лиш його "аґресивної" сторони, а й усіх прикмет людської вдачі, які забезпечують перемогу в життєвій борні. Неґуючи насильників, вони прийшли – до неґації насильства, як такого, як чинника шкідливого, на їх думку, життю та його розвоєві. Неґуючи аґресію, вони прийшли до заперечення й оборони. Володар думок ряду поколінь у Галичині, І.Франко, ось які бажання засилає тому, кого виряжае в жорстокий бій життя: – він бажає йому "душевного спокою, того м'якого, ніжного, щирого спокою"... Щоб запала йому в душу "хоч крапля доброти, лагідности, толеранції" до "відмінних поглядів і вірувань"... Бажає визбутися "жорстокости", "недовір'я", "ненависти", і перестерігає його проти засвоєння "догматів ненависти" та "(клясової) боротьби". Він радить узброїтися наукою "щиро людського соціялізму", без злоби, "опертого на етичнім, широко гуманнім вихованні народних мас, на поступі й загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики... і людської та національної свободи"[213-1].
Замість боротьби – виховання; замість догматизму віри – розслаблюючий критицизм; замість моралі сильних – етика лагідних; замість твердости – м'якість; замість нації – людськість; замість накинення своєї правди – толеранція до ворожої... В цім "вірую" провансальської Галичини, яке є чудове pendant до щойно вгорі згаданого "вірую" наддніпрянського провансальства, є катехизис цього дивовижного "світогляду". Плебейськопростацька філософія вихолощеного, загалюканого, виколієного, опльованого, і не свідомого того, кокетуючого своєю імпотенцією і прекраснодушієм українофільства, яке не тількищо не шанує вічного, зачіпного і сильного інстинкту життя, але ще й звеличує ідеал волевої кастрації. (Пізніше І. Франко, вступив на зовсім інший шлях, гостро критикуючи М. Драгоманова, геніяльно передбачаючи, що соціялізм веде до тиранії і рабства, – нарешті дав нам геніяльного свого "Мойсея".)
Це була, повторяю, програма провансальства. Воно ж по обох боках кордонної лінії, уникало тих "оман" та "ілюзій", що підносили species понад "я" та його вигоди, що проклямували одиноким змістом життя "rastloses Streben", вічне змагання до розширення обсягу влади своєї волі, яким жили Пізарро і Колюмб і тисячі інших, котрим людськість завдячує так багато. Ці стремління, – це для провансальства "дивні вогні"; це – "водження за ніс", "метафізичні радощі"[214-1]. Велике горіння великих душ за віддалені ідеали – це для нього передусім "фантоми", гідні осуду, бо за них "горіли стоси, скрипіли колеса тортур" і "мільйони, мільйони серць безмежно шарпала розпука"; бо ж "людське життя то найвищий клейнод", а не ті "фантоми", задля яких переступалося через нього... Коли б хтось з такою філософією життя, був сучасником Васка да Ґами, то був би напевно – з "ідеалізмом" Санча Панса, – прокляв його виправу, бо поїхав він до неї з 165 людьми, а вернув лиш з 55...
Ці всі підприємства відкидає він, бо ця дорога не "веде до серця до щирої любови".