А там дітей розібрали місцеві жителі. Як я зрозуміла, везли підлітків десяти-дванадцяти років, які могли вже чимось допомогти. Мама потрапила в одну родину і там пасла корову. Їй не подобалась господиня, яка погано до неї ставилась. Може, тому, що мама звикла до любові батьків і їй бракувало тепла. Через півтора місяця дідо приїхав і забрав її. Мій дідо був начитаним чоловіком, колишнім січовим стрільцем, і не побоявся приїхати за дочкою в такий далекий світ на окупованій території. Оце все, що я знала.
Я підвелась і пішла через луг, де розкинулись хати й городи, мені здавалось, що саме тут жила моя мама у 42-році. Тут вона пасла корови, тут ступали її босі ноги по цих химерно закручених стежках. Нехай це буде тут.
Я повернулась до міста. Мені воно здавалося спочатку дуже простим, нецікавим, але я натрапила на занедбаний парк Есперанто й посиділа там на лавці. У 70-ті роки моя сестра Марійка вчила трохи есперанто; тоді, напевно, була на нього мода, і так виник парк. Побачила я ще майже язичницьке капище з фігурою Божої Матері, де все блищало й яскріло штучними квітами, гарненьку ратушу на розі, кілька сецесійних вілл, а тоді вийшла на залізничну колію і пішла нею, сподіваючись потрапити на вокзал. Поряд тинявся якийсь неприкаяний бомж, якого та колія наче зачарувала. Взагалі, дивне місто Рава-Руська. Обжиті території межують із пустирями, хащами, наче хтось повигризав цілі шматки. І ця річка, що виникає раптово нізвідки, верболіз, тонкі самосійні дерева, які заполонюють покинуту ріллю чи обійстя після бур’янів. Такі великі втрати під час війни, потім соціалістична забудова, потім кінець режиму і двадцять років розрухи й безпорадності. Тут мало хто залишився з довоєнних мешканців. Ні поляків, ні євреїв, ні корінних галичан. Мене це не дивувало. Я втомилась від спеки, хотіла ще знайти вокзал і повертатись до Львова. Мені здавалось, ніби я кружляю по цвинтарі й не можу вийти, бо мертві не випускають, хочуть щось мені сказати. І цей бомж, наче якийсь дух, ходив по колії, потім відходив, знову повертався…
Врешті я спитала якусь молоду жінку і вона показала, куди мені йти. Я йшла в бік товарного вокзалу, а треба було йти в протилежний. І не по колії, а звернути в дірку у плоті, пройти через подвір’я школи, такої радянської, що мені аж похололо всередині. Наче мені було не…, а дванадцять років, як моїй мамі в 1942-му. Патина часу вкривала і спортмайданчик, і самі будівлі, і огорожу, здавалось, зараз посипляться піонери в червоних галстуках. Мабуть, винен у всьому офіційний сайт Рави-Руської, де все було описано так, ніби не існувало ні УПА, ні боротьби за незалежність, ні рава-руської шляхти, і основними ворогами міста були німецькі фашисти. Коли я вийшла через браму, то здивувалась: скільки тут простору, як у Радивилові чи Бродах, а не поруч з туристичною Меккою — Жовквою, де досі автобуси в’їжджають через старовинну міську браму. І на обрії, наприкінці вулиці височіла жовта будівля вокзалу з порожньою площею. Тут йшов якийсь потяг на Варшаву ввечері й електричка до Львова, яка їхала більше трьох годин, хоча маршрутка їде менше години. Здається, той самий вокзал був у 42-му році. Нехай буде так. Я пішла через площу на якийсь пустир, збоку якого стояла новісінька церква, сіла в траві й дивилась на світ очима своєї мами. Мені було страшно, я була розгублена і страшенно самотня. Різниця між мною і мамою полягала в тому, що я не звикла до війни. Я знала лише холодну війну, коли у нас в селі, налякані китайцями, люди сушили сухарі й через село їхали танки, а в небі кружляли зграї військових вертольотів. Мені й цього було забагато. А як було мамі, коли вбили її коліжанку, єврейку Реґіну, просто в селі. Вона сховалась під ліжком, але її і там знайшли.
А в Раві-Руській запах свіжої трави, коров’ячого гною, молока змішувався з запахом крові. Сюрчання коників — з пострілами і вибухами. Хоча в тих м’яких обрисах садів і лук було все-таки затишніше, а сни звільняли від реальності, переносили в інший час й інший простір. Як це буває, я знаю. Коли мені дуже погано, то сняться світлі гарні сни.
Броди
Цікавість до Бродів у мене викликали інші люди. Сама я не дуже хотіла туди їхати. Колись давно, ще в 90-ті, була напхана електричка, а після неї ще гірш напханий автобус, яким ми з приятелем їхали до Підкаменя. А потім я їздила до біженки, що жила з трьома дітьми поблизу військового містечка в бараці, і повернулась звідти дуже пригніченою. Можливо, я б і не поїхала минулого літа у Броди, якби не Михайло Брук з Ізраїлю. Познайомились ми з ним на літературному порталі й він з такою любов’ю згадував Броди, де служив офіцером у 70-ті роки, що я дала собі слово поїхати туди і подивитись ті місця, про які він згадував. А потім я читала "Марш Радецького" Йозефа Рота, теж військова тема, і в мене склалась думка про Броди як гарнізонне місто, рай для офіцерів. Колишній рай, звісно.
Мені подобається освоювати нові теми, які не мають нічого спільного з літературою, але допомагають розширити свідомість. Михайло Брук, вчений-ґрунтознавець, зацікавив мене ще й своїм фахом, я була просто зачарована його книгою "Четвертий інгредієнт", популярною історією ґрунтознавства. В житті такі знання потрібні, а зародження життя — це найвища магія на Землі.
Я ще хотіла побачити знаменитий єврейський цвинтар і рештки фортеці, але головним мотивом моєї подорожі було задовольнити ностальгійні почуття Михайла Брука. Ніщо так не стимулює, як те, що ти робиш для когось іншого.
А Лана мала зустрітись у Бродах з поетесою Світланою Антонишин, яка через важку вроджену хворобу не могла їздити туди, куди їй хотілось, але була напрочуд активною особою. Я не хотіла нав’язуватися в гості, але Світлана запросила й мене. Спершу ми приїхали до Бродів як на цілком незнайому територію. Потьопали широкою дорогою від вокзалу в центр, тоді після довгих блукань звернули до замку. Був базарний день. Люди, яких ми питали про замок, сказали, що не знають, де він. Ми перепитали купу людей, різного віку, і я сказала Лані, що тут дикі люди і непривітні. Чим далі на Схід від Карпат, тим більше совковості, хоч до Збруча ще далеко. Я бурчала собі під ніс, а потім у книгарні, а книгарні у райцентрах дивовижа, знайшлася карта Бродів, і Лана, яка в цьому тямить, знайшла потрібний напрям; навіть за десять метрів до фортеці нам відповідали, що не знають, де вона. Хоч у мури бродівської цитаделі впиралися базарні ятки і наливайки. Як би там не було, але як на XVII ст., тут багато чого збереглося. Цитадель укріпив гетьман Жолкевський за проектом Ґійома де Боплана і Андреа дель Аква (ті самі, що проектували замок у Підгірцях). Цю фортецю, яка була захищена ровами і болотами, вісім тижнів не міг здобути Хмельницький, але в 1734 році її здобули московські війська. Втім, фортеці тоді вже не захищали, їхній час минув. Ми довго лазили по переходах, зазирали в казарми, що були колись перетворені на банальні склади. Фортеця втратила всю свою мілітарну сакральність. Вона не лякала мене й не викликала шанобливого захоплення після фортів Кенігсберга чи львівської Цитаделі. Всередині мурів ріс великий сад, буяли трави, а музей був зачинений.
Ми вийшли з брами і, звернувши вбік, побачили велетенську синагогу, тобто її руїни. Броди були свого часу дуже єврейським містом. Даху не було, вікна закладені цеглою і всі входи замуровані, а зсередини вже росли дерева. Храм без дверей — це, напевно, найбільший нонсенс. У принципі, в одному місці можна було перелізти через обвалений мур, у мене навіть виникла думка колись це зробити, але сьогодні я не була до цього морально готова. Потім я довідалася, що євреї хотіли відреставрувати синагогу, але не могли домовитися з міською владою. Як у нас домовляються, я знаю. Певно, сума була занадто велика.
Вікна квартири Світлани виходили на синагогу. Був це будинок 70-х років, можливо, там винаймав помешкання Брук. Я все це сфотографувала, щоб йому надіслати.
У Світлани була мама, нас прийняли дуже тепло. Світлана нам розповіла про Бродівський музей, який він чудовий, але нам треба було втрапити на єврейський цвинтар на другому кінці міста, і я зрозуміла, що мушу приїхати сюди ще раз. Задля музею.
Мені завжди соромно перед такими людьми як Світлана, бо вони мусять долати страшні перепони, щоб реалізувати себе у байдужому до інвалідів суспільстві. Втім, якби вона була здоровою, то напевно не цінувала б кожну мить життя. Я третину життя промарнувала, витратила на різні дрібниці і на людей, які крали в мене час і сили. Втім, шкодувати за цим не варто. Часом дрібна непомітна справа вартує більше, ніж подвижницька діяльність і трудоголізм. Моє літературне покоління жило за принципом: ні дня без рядка. Мене це завжди дратувало, бо праця думки устократ важливіша, ніж регулярне випорожнення словами. Я обмірковую свою майбутню книжку, вона мені сниться, і коли вже вона в моїй голові, тоді сідаю писати, хоча виходить зовсім інше, і це мене дуже тішить, бо переносити на папір вже написане страшенно нудно.
У мене склалось враження, що Світлана читає наші думки, але це було нормально. Люди, які читають наші думки, завжди дуже доброзичливі й ніколи не поставлять нас в незручне становище. Навпаки, вивільняють нашу позитивну енергію. Тому Світлана, відчувши, що ми вже відпочили і готові мандрувати далі, відпустила нас. Ми попросили її маму показати знаменитий бродівський готель, описаний Йозефом Ротом, і вона вивела нас на дорогу. Пожалілась, що колись поставили для Світлани лавку біля під’їзду, але її знищили сусіди. Талановитим людям заздрять навіть якщо вони інваліди. Ненавидять, бо їхня інтеліґентність надто контрастує з примітивною вульґарністю оточення. Таке повсюди, а в провінції, де люди тісно спілкуються між собою і пов’язані обмеженою територією, й поготів. Але Світлана як Божа пташка, щебече з ранку до вечора. Після її відвідин ми почимчикували до єврейського цвинтаря. Туди вела одна рівна дорога. Броди дуже прямолінійні, і кожен химерний сецесійний будинок виглядає тут дуже ефектно і виклично на тлі вбогих коробок епохи розвинутого соціалізму. Архітектурний простір формує природне середовище.