На плечах у нього коц, пообтулюваний з усіх боків Ривкою. Вона стоїть на воротах і дивиться їм услід. Фотограф сидить спиною до коней і бачить, як з під-коліс розпачливо втікає примерзла земля, щоб часом її не прихопили з собою. Він думає, що у цьому краї дороги найбільше занехаяні й звикнути до них може лише той, хто ніколи не їздив по бруківці чи задбаному шосе. Така дорога, як шрам на обличчі цивілізації, так само, як і варварські палі вздовж неї, що часом випускають гнучке вербове пруття. Через гуркотіння й скрип коліс не чути благої тиші вранішнього села, що приготовляється витримати довгу облогу зими.
Лейба показує рукою на гори, і перед Юліаном відкривається нова реальність: вища гора за ніч вкрилася шапкою синюватого снігу. Фотограф посміхається, вибачливо розводить руками: мовляв, що вдієш, се не від нас залежить. І візок різко звертає убік й опиняється у полі. "Так швидко!" – лякається Юліан, котрий не встиг приготуватись до прощання з цим дивним місцем, яке стійко опирається цивілізації й вільнодумству, хоча й перетинає його дорога, що веде зі сходу на захід. Утім, якби тут відкрили нафту чи проклали залізницю, було би навіть гірше. Юліан вважав, що село має лишатись селом, покладатись на землю і сонце , а від міста брати лише те, що не зашкодить праці і не спаскудить землі. Хтозна, може, він мав селянське коріння, але в землі якого народу воно лишилось, ніхто йому не казав. І через те обрав таке ремесло, щоб міг мандрувати й шукати свою землю. Фотографи на початку усі ходили отак, від міста до міста, від села до села, аж доки суспільство не визнало сю справу корисною. Треба було фотографувати битви, краєвиди для подорожуючих, місця злочину.
Дорога текла між невисоких пагорбів, підсихаючи на вітрі, що виривався з гір, і так вони доїхали до Нагуєвич, де Лейба спинив коней і спитав, чи не бажає пан сісти коло нього, на що Юліан згодився, бо село було в западині й повітря трохи розігрілося. Та й село було дуже довге, а там думки не такі свобідні, як у полі.
— Се те село, де палили опирів? – поцікавився Юліан.
— Хто пану таке сказав?
— Коло церкви говорили.
— Не знаю, нас тоді ще не було. Але якщо казали, то мусило щось бути.
— А ви, пане Лейбо, вірите в опирів?
— Яке то має значення? Думаю, що там більше вигадок, ніж правди. Ой, кілько я наслухався про се в корчмі! Вийшла би груба книжка. І заплатили б за неї великі гроші...
— Певно, що так.
— Та я не письменник, прошу пана.
— А ваша віра допускає існування подібних істот?
— Ліпше спитайте про се в рабина. А чого пан тим так цікавиться?
— Бачите, я був усюди, але не чув, щоби в інших краях водились опирі.
— Так, не всюди, — згодився Лейба. – Але мене се не обходить. Аби жидів не чіпали, як трапиться якесь нещастя. Втім, ніхто не знає, що кому може в голову стрілити. В Америці, чув я, багато наших, однак бідному нема чого туди їхати. Жили ми спершу в Дрогобичі,але жінка захорувала, треба було грошей на ліки.Мені в Урожі незле.
— А якби ви були багаті, то поїхали б до Америки?
— Якби я був багатий, то пощо мав би туди їхати?
— І то правда.
Лейба спинився, не доїжджаючи до церкви, коло старої корчми.
— Перепрошую, але мушу ступити до Іцка. Може, він потребує привезти чогось із міста.
Після Нагуєвич були ще інші села, і всюди поштивий Лейба заходив до знайомих корчмарів. Тим часом небо спохмурніло, і Юліан втомився від монотонної дороги. Пересів знову на скриньку, замотався у коц, що не дуже рятував від зимного вітру, а вже від дощу, тим більше, не врятував би. У таку пору невелика приємність їхати у відкритому візку чи йти пішки. Подумав, що ніколи би не зостався в Урожі, якби не дощ, який лив того дня. Та й Влодко не мав такого наміру. Було ще чимало нивок, не ораних ні фотографом, ні корабельним агентом. Влодко казав, ніби дощ – добра прикмета. Де б не спинився, тебе починає затягувати це місце, зголодніле за чужими очима. Якби Юліан був містиком, то погодився би з тим, що місця обирають собі людей. Якщо ті їм не сподобаються, то можуть і покривдити. Але там, де ти народився, тебе щось хоронить . Юліан натомість почав із чистої білої дошки, на якій було написано лише ім’я його матері – А н н а. Більше йому нічого не повідомили. А про тіло, зашите в парусину і вкинене в океан, він здогадався сам.
У ті часи люди частіше, ніж будь-коли, знаходили собі могилу в океані через тяжкі умови корабельного побиту. Гинули ірландці, іспанці, німці, французи, українці, що підтверджувало тезу: смерті байдуже, якої ти нації і якої віри. Бідні частіше вмирали, ніж багаті, бо в третьому класі панувала страшна задуха і множилась усіляка інфекція. Ще й додамо до цього страх: як почуває себе людина в залізному човні? Спершу, може, як у Ноєвому ковчезі, пишаючись власною відвагою і навіть обраністю, але потім починає дуситися в тісноті й бездіяльності, слухаючи моторошні розповіді, про тих, хто не доплив до берега, і що, можливо, чужий берег виявиться не таким щасливим, як сподівались. А далі почнуться пророцтва святої Михальди про залізних птахів у небі, залізні дроти і залізні кораблі... Се дуже страшно чути людям, котрі опинились на кораблі просто із феодального, пасторального світу. Тепер він починає здаватися їм покинутим раєм. Та пізно: ті, котрі виживуть на кораблі, прилучаться до побудови нової Вавилонської вежі. І 40 днів у океані видадуться їм довшими, ніж 40 років блукання в пустелі.
Еміграція перетворить і вразливого, боязкого селянина, перетворить і ремісника, вчителя, романтичного втікача. Ніхто не залишиться сам собою. Але наступний Ноїв ковчег наповниться тими, що зміняться менше, бо простір для них буде вже перетворений і підготовлений. Цей безбожний світ вабив Юліана до себе, однак те, що дуже хвалять, завжди викликало у нього спротив. Найбільше він боявся, щоб мандрівка до Америки не завдала шкоди його багатолітній праці. Зараз це називають "культурним шоком". Утім, фотографи не належать до хранителів поточених часом раритетів. Вони мають справу зі світлом, яке швидко згасає в переносному і прямому значенні. Се навчає їх цінувати мить, а не вічність.
Юліан встиг забути про опирів уже в Унятичах. У його плани зовсім не входило розгадувати сільські таємниці. Він зайшов до свого помешкання, аби вмитись з дороги і переодягнутись, а не так, як вертаються додому. Господиня не чекала його приїзду, і Юліан пішов обідати до готельної ресторації . Ніхто й не подумав би, що такий пристійний пан з чужинецьким акцентом, трясся три години на возику сільського корчмаря. Причому Юліан не змінив анітрохи своєї мови і манер.
А от урізький священик тієї ночі спав зле. Не через те, що витрясся в дорозі, вистудився на вітрі: не мав миру в душі. На все життя залишився уразливим одинаком, що в ті часи знімало з родини чимало проблем. Багатодітні священики терпіли нужду й не могли себе як слід присвятити Богу. У простих людей смерть забирала дітей частіше, навіть, бувало, усіх, але панських ніби й не помічала, хоч їхнє утримання , зрештою, лягала тягарем на хлопський стан. Звісно, гріх про таке говорити, але Антонієвому батьку завиділи інші священики, особливо, ті, хто мав дочок. За дівчиною треба дати віно, а хлопець стане опорою на старість, віддасть усе сторицею, збереже парафію для родини, і зрештою, подбає про незаміжніх сестер.
Антось ріс одинокою дитиною. Буває різна самотність. Є така, що робить людину вільною і самодостатньою, а інша виглядає на покуту за гріхи. Із першої самотності виходити небезпечно, бо ні світ не знає тебе, ні ти – світу, а тому нічого доброго з того не виходить. Треба коритись долі. А яка доля у священика-вдівця, відомо. Мусить жити сам до смерті. Се, приміром, як життя в монастирі.
Про свою самотність отець Антоній думав нечасто. І ніхто про неї йому не нагадував. Не міг надовго покинути село, бо завше без нього там щось ставалось. Не міг довго хорувати , бо люди хотіли бачити у церкві свого, а не чужого, священика, навіть, якби той був молодий і мовив проповідь гладкіше. Через те єгомость, котрий за тридцять літ змирився з долею, не думав про пана вчителя як про чоловіка, доведеного самотністю до відчаю. Його смерть він уважав випадковою, що сталася через необережність. Учитель Гнат Магура ніколи не розмовляв з ним по щирості, не ходив до урізької церкви, однак священик шанував його за працю і жалував за вдівство. Обоє ніби орали одну нивку, тільки з різних кінців, проте ніколи не сходились, залишаючи кусник поля незораним. Той кусник був наукою життя, яку кожен учень мусив пройти сам. На сьому полі хіба косили, а не орали і не сіяли. І що там росло – росло відвіку. І через нього служба за померлого вчителя не вдалася, стала причиною гострої суперечки між громадою і священиком. Люди знали, що їхній єгомость буває дуже впертий у деяких випадках, які їм видаються незначними. Йшлося не про похорон і не про місце на цвинтарі, а про винних у смерті вчителя. Навіть, якщо небіжчик сам настромився на патик у плоті, то хтось мусив той патик загострити. А отже, винна була урізька громада, котра мала небезпечний звичай городити обійстя гострим кіллям. Господь прощає тим, хто сотворив зло несвідомо, але тільки в тому разі, коли вони попросять прощення. Ці слова священика викликали обурення парафіян: декотрі почали говорити про небіжчика негарні речі, а інші про опирів, які потяли пана вчителя. А дехто нагадав про давній звичай городити саме так, а не інакше. Тоді отець Антоній нагадав про інші давні звичаї. Наприклад, про те, як колись старих людей відводили далеко до лісу вмирати, аби не їли дармо хліба. Тоді се не вважалось злом, а тепер – страшний гріх, непрощений ні Богом, ні людьми. Богословську науку отець Антоній давно занедбав, і судив тепер з точки зору звичайної логіки. Він виходив із того, що Господь дав усім істотам життя, а людям ще й безсмертну душу,а , отже, бажав, щоб їм було добре. Мав єгомость у своїй книжці записані молитви, де Бог працює на полі, Мати Божа носить йому їсти, ведучи Ісуса за ручку. І не було в них ані сумління, ані страху перед гріхом. У церкві люди вірували, а вдома чинили так, як було їм легше, порушуючи Божі Заповіді. Та що урізькі люди! Люди вчені, навіть священики робили те саме, віддаючи Богові Богове, а кесарю – кесареве.