Тут уже і Добровольська, дружина Гір-някова (гай-гай! Черкаси 1920 р. і театр ім. Ів. Франка, Харків 1925—30 рр. і наш "Шільйонський замок" на Жатківському проїзді, час біжить, час наклав на цю жінку, що зовсім постаріла, свій невблаганний знак...). Потім приходить високий, худорлявий з довгими руками і якимись неспокійними, хоч і стомленими очима, — Юрій Косач. Він ніби ховає од мене свій зір, але я почуваю, що потайки він увесь час пильно стежить за мною, ловить кожний рух, кожне слово. іут же знайомлять мене із якимсь величезним дядьком — це Петренко з Полтавщини, старий емігрант, а тепер директор і-ту народної творчости. Знайомлять із др-м Лужницьким, довгим та сухим, як кістяк, на черепі якого дивно ще збереглися хворобливо-синяві запалі щоки. Він — голова Спілки. Він каже мені здивовано:
— То це ви майже помирали? Ви? Ну, коли б я помирав — інша річ. А ви... та у вас же, дай вам Боже, здоровезний який вигляд!
І справді, я погладшав за останній час, ще й ці останні п’ять днів на степовому повітрі дуже мене освіжили. Гірняк теж дивується, згадує, який я був нужденний у Харкові, і розповідає, як ми з ним, страшенно зголоднілі й виснажені, уминали житні галушки в харківській укр. поліції, що зглянулась якось над нами та запросила пообідати.
Поспішаємо додому, бо ходити у Львові дозволено до 9-ї год. вечора. Вдома ще довга розмова, жадібно розпитують мене про Україну. Лягаю в чисту теплу постіль, вперше по багатьох днях сплю як слід.
Цікава, гарна ця родина. Живуть усі разом, живуть злагідно, підбадьорують одне одного. Батько, що помер два роки тому, — відомий літературознавець, дослідник якраз підсовєтської укр. літератури. В своїх працях, як тепер мені стало відомо, не раз і про мене прихильно згадував. Старший брат Богдан — досвідчений, досить уже знаний у Львові лікар-терапевт. Другий син Святослав — здібний маляр і поет. Третій Володимир —так само здібний діловитий інженер, директор кількох львівських підприємств. Нарешті дочка — талановита піаністка у Відні. Молодець батько, дбайливо виховав дітей. Більше б нам отаких батьків, отаких українських родин. Ставлення до мене було сердечне. З першого ж дня створено таку атмосферу, що почуваю себе, як у давніх знайомих, навіть приятелів.
27Дії — 43 р.
Вчора о 5 1/2 год. одвідав митр. Шептицького. Були ще харків’яни Шевельов, Гільов і проф. Зайцев з Охтирки. Крім того, Багрянівська (ну, й балакуча дама!) та голова жін. комітету у Львові, дуже симпатична людина. Я сказав митрополитові привітальне слово від усіх і найбільше з ним розмовляв. Митрополит сидів за невеличким столиком, весь у чорному, підперезаний старим шкіряним поясом. Столик спереду задрапований теж чорною тканиною, що закриває його спаралізовані ноги. Великий палець на правій руці теж спаралізовано стирчить убік, весь п’ястук трохи скарлючений. Але ота велика гордовита голова, отой лоб широкий і вигорблений ніс, ота буйна сива грива на голові і така ж буйна, срібляста, як потік, борода — справді це дуже яскрава постать, імпозантна, велична. І могутнім духом віє від неї. А в поведінці дуже простий, без найменшого напруження. Щось привабливе є в ньому, і говорити з ним легко. Знає він дуже багато, пам’ять дивовижна. Говорили спочатку про боль-шевиків, про наддніпр. Україну. Каже:
— Знаєте, історія ще не довела, що марксизм цілком безпідставний, що він зовсім не виправдується життям. Ні! Але боль-шевизм — це рішуча компромітація марксизму. Маю, між іншим, відомості, що большевики хотять втягти китайців для боротьби в їхніх лавах проти Європи. Якщо Англія й Америка допоможуть збройним матеріалом, то розумієте ж, китайці не потребують особливих зусиль, щоб виставити одразу проти німців якихось 50 мільйонів людей. Це буде страшне! Бог тільки знає, чим взагалі це все може скінчитися.
Говорили про теперішній внутрішній стан на Україні. Мало, зовсім мало втішного, хоч останніми днями виникають ознаки деякого покращання. Треба надіятись, треба вірити.
Я потвердив цю думку своїми спостереженнями над нашим наддніпр. селянством — був там завжди сильний спротив чужій пригнічуючій неволі, залишився він і тепер. І селянин вірить тільки в себе, вірить, що зрештою після всіх страждань чогось кращого доможеться.
Цікаво ще: нічим ця людина не виявляла специфіки свого особливого становища. Дуже проста поведінка, філософськи заглиблена думка. Непримушена житейська звичайність і стареча, набута довгим досвідом мудрість. Навіть натяк на яку-небудь церковницьку обмеженість виключений був його світськістю й шляхетністю. Хороший чолов’яга, і нагадав мені чомусь (серед навали книжок у цій його кімнаті!) — нашого мудрого українського діда... на пасіці.
28/ІІІ — 43 р.
Неділя. Сірий день. Зранку понаписував листи Руті, Костю-кові, Самчукові, Базилевському. Увечері на 5-ту год. запрошений до Єндика, де мають ще бути Стефаник, Гірняк, Добровольський.
Вчора зустрівся із старим Карманським. Пили пиво. Жалівся він, що його тепер гнітять за услужливу поведінку перед большевиками — тільки місяць тому прийняли до членів Спілки. Мовляв, інші тоді теж запобігали перед большевиками (напр., Шкру-меляк, Шиян, Цурковський), але їм якось минулося, а з нього зробили громозвід. Я хотів йому сказати, що він, порівняно з ними, — визначніша й відповідальніша постать і що він справді перед большевиками перестарався, але вирішив не завдавати старому зайвої досади, промовчав. Він каже, що написав чимало нових речей. Розповідав про останні хвилини В. Пачовсько-го, який перед смертю дуже розчарувався в своїй пронімецькій орієнтації. Пачовському поклали в труну (так він заповів) його камінчика із Золотих Воріт, що він привіз із Києва 1940 р., і найулюбленішу книжку творів. А похорон був велелюдний та імпозантний, про що небіжчик також завжди мріяв.
Учора обідав з двома кубанцями-втікачами — редактор став-ропільської газети й педагог із Краснодара. Редактор, хоч називає себе українцем, але говорить російською мовою, типовий русачок. І лає галичан за націоналістичну обмеженість, за упереджене ставлення до них обох з боку львів’ян. Я, звичайно, виправдував і захищав галичан. Смішно й приємно було постерігати, як ці два недоноски корчились. Атож, українці — це справді щось відмінне, самобутнє, яке ще покаже всім свою непоступливість і силу.
29/І1І-43р.
Вчора у Єндика кріпко випили. Сп’янів, чого давно-давно вже не бувало. Гірняк, теж п’яний, вів мене додому темнющими вулицями, поцілував наостанку, а вдома Дуньо ще поставив чарочку якогось особливого питва. Щоб краще почуватися, я перед сном зробив собі штучну "подорож до Риги" і заснув одразу блаженним сном немовлятки. Прокинувся о 5-й ранку і почуваю, що виспався. Легко мені, добре мені — краса! — і страшенно хочеться жінки. Давно вже переслідує мене це невгавуче прагнення — треба щось у цьому напрямкові розпочинати. Я напився холодної води і враз знову сп’янів, знову ліг, проспав аж до 8-ї год, вже й л. Олена іукнула під дверима: "П. Аркадій, чи ви ще спите?" А тепер почуваюсь мляво, розхитано. Сп’яніння ще остаточно не минулося. П’ю холодну воду без кінця, як верблюд. Але, поза всім, радий, страшенно радий, що можу вже отак випити чарку і організм вигримує — жодних ускладнень в шлунку! Взагалі диво дивне: одразу по приїзді до Львова пішов до Б. Гординського, доброго терапевта. Той розпитав, оглянув, каже, що я майже здоровий, але потребую ще для пев-ности рентгенізації. Другого ж дня у клініці пр. Панчишина мене рентгенізував др. С., дуже дбайливо вивірив, і виявилось, що моя виразка цілком зажила, шлунок, який раніше був опущений, піднявся, вирівнявся, все в нормі. Говорив я із пр. Панчишиним. Лікарська нарада врешті прийшла до твердого висновку, що мені можна і треба обійтися без операції, треба лише якнайшвидше виїхати для лікування до Моршина, покинути назавжди палити. От справді пощастило! І така розв’язка дуже піднесла мене морально. Я тут швидко почав набирати сил, дарма що харч поганенький і мотаюсь багато. А водночас і екзема почала слабшати, зникати. Обличчя майже зовсім стало чисте, сверблячка на тілі дедалі менша. Проте був я тут у найкращого дерматолога, прф. Маркова, він порадив зробити 10 впорскувань "БесЬоІіпі" і зажити якихось крапель. Та й ванни моршинські, казав, чимало допоможуть. З Моршином справу я швидко поладнав, маю вже путівку, особисту візитівку з належним розпорядженням від д-ра Сопуляка з Кракова. Через два дні рушаю до Моршина, де мене вже ждуть, бо прочитали про мій від’їзд туди в пресі і недавно перепитували, коли ж саме прибуду. Обставини складаються якнайкраще. На додаток я за цей час іще встиг і зуби як слід полікувати (два вирвав, і були ці два, як виявилось, дуже загрозливі), а лікарка п. Рожанковська ні за що не хотіла взяти з мене платню.
Львів приймає мене надзвичайно гостинно. Якраз за кілька днів перед моїм приїздом з’явилась моя стаття в "Краків, вістях", у двох числах: "Мобілізація письменників", і це було наче підготовкою до мого приїзду. Про мою появу на львівських обріях дуже докладно імпозантно інформували "Наші дні" два тижні тому, повідомляли також ті самі "Кр. вісті", називаючи цю появу визначною подією, і "Нова доба" (орган для укр. полонених), і берлінський "Голос", де вміщено великого дописа: "Зустріч з Аркадієм Любченком", а нещодавно Ю. Косач у листі до С. Гординського надіслав окремо друкований на машинку текст радіомовлення про мене, що було подане 11/1II радіостанціями Бухаресту, Братислави, Риму, Гельсінкі, Шанхая тощо.
Допіру принесли мені листа з Варшави від Ю. Липи. Приязний, теплий лист. Посилає свою брошуру "Життєпис батька" і каже, що Є. Маланюк домагається конче мого приїзду до Варшави та моєї доповіді в укр. комітеті. Навряд чи це зараз здійсниме, німці не дадуть перепустки.
Цікаві настають часи: німці, здається, починають розуміти, що без розв’язання укр. проблеми важко або й зовсім неможливо здобути перемогу. Тільки дуже повільно і, видко, неохоче приступають вони до розв’язання цієї проблеми — і хочеться, і колеться, і партія не велить. Половинчастість, дріб’язковість, тупцяння. Доки ж це буде? І чи не буде це загалом пізно? Днями радіоповідомлення: у Вінниці створюється якийсь Укр.