— Дід Кудьма все знають. І звідкіля ти взявся, і коли народився, і що в тебе на думці.
Остап знітився.
— Та я, власне, про це вже знаю, — сказав він. — Мені Швайка, ого, скільки про вас розповідав! Тільки незвично якось…
— То хочеш і собі мати вовчика? — запитав дід Кудьма.
— Еге ж, діду! Ото, як побачив Швайкового Барвінка у роботі — то ні їсти, ні пити не можу. Дуже нам такий помічник потрібен. Ви навіть не уявляєте, як потрібен!
— Чому ж не уявляю, — заперечив дід Кудьма. — Уявляю.
Він озирнувся на Санька і наказав:
— Приведи-но Куцого.
Куций зупинився на порозі і обвів присутніх сторожким поглядом. Він уперше бачив стількох двоногих одразу.
— Коли подобається, можеш узяти його собі, — сказав дід Кудьма Остапові.
Остапа немов змело з-за столу. У два швидких кроки перетнув він приміщення, присів перед Куцим і заніс над ним долоню, збираючись погладити вовчика. Шерсть у Куцого стала дибки, він відсахнувся і показав гострі зуби. Проте варто було дідові Кудьмі кахикнути, як Куций одразу ж заспокоївся.
— Це Остап, твій господар, — сказав Куцому дід. — Слухайся Остапа!
Куций перевів погляд з діда на Остапа і якийсь час пильно розглядав нащадка старокняжого дружинника. Тоді тицьнувся писком у широку долоню.
— Визнав! — радісно загорланив Остап. — Визнав мене Куций! Ну, діду, беріть за нього все, що хочете. Коня не пожалію!
Дід Кудьма посміхнувся.
— Кінь тобі самому знадобиться, — сказав він.
Нараз завіса хитнулася і до приміщення ввійшов Грицик. В одній його руці був клунок, іншу він тримав за спиною.
— Це, Саньку, тобі, — сказав він і простяг клунок товаришеві. — Від діда Кібчика і всіх наших.
Санько розгорнув клунок, і в нього завмерло серце. У клунку були кожушок, чоботи і смушева шапка.
— Це все моє? — затинаючись, прошепотів він.
— Ні, не все, — відказав Грицик. — Візьми ще й це…
І він подав Санькові справжню шаблю в піхвах.
БИТВА НА КАМ’ЯНИЦІ
Санько навіть не завважив, як на ньому опинилися чобітки та кожушок.
Швайка оглянув його з усіх боків і вдоволено усміхнувся:
— А що? Гарно. Вміє дід Кібчик шити, нічого не скажеш.
Гарно то воно гарно. Та хіба роздивишся, що на тобі, в такій темряві? То ж Санько з Грициком хутенько вислизнули надвір.
Насамперед хлопці стали розглядати чобітки. Диво, а не чобітки! Таких у їхньому селі ніхто не мав. А що вже казати про кожушок! Санько і в дорослих такого не бачив. Кращий навіть, аніж у Грицика. Бо в того кожушок уже засмальцювався на рукавах, і одна пола була трохи надрізана.
— Де це ти його так розірвав? — поцікавився Санько.
— З татарином на шаблях бився, — відказав Грицик.
У Санька перехопило подих.
— Як — зі справжнім?
— Еге ж. Тільки з малим. З сином того Рашита, пам’ятаєш?
— Але ж Рашит ніби товариш Швайці…
— Та ми ж не навсправжки билися. Просто змагалися на дорослих шаблях. Я, Саньку, майже місяць прожив у Рашита. Вчився їхньої мови, доки Пилип ходив до Криму.
Санько заздрісно зітхнув. Ет, уміють же якось влаштовуватися люди! Он Грицик, як свій, живе у татарській сім’ї, Швайка до Криму ходить… І тільки він, Санько, нидіє у Вовкулацькому куті, як болотяний сич.
— Ану, покажи, яка в тебе шабля, — зажадав Грицик і видобув з піхов свою. Шаблі у них виявилися майже однаковісінькими. Щоправда, трішечки заважкі, та то нічого. Головне — справжні майже козацькі шаблюки, а не вирізані з дерева!
— А ти битися на справжніх шаблях умієш? — запитав Грицик.
— Вмію, — відказав Санько. — Дідо Кудьма навчив. Він колись, знаєш, яким козаком був?
— Був та загув, — зневажливо пхекнув Грицик. — Куди йому до Швайки чи Вирвизуба!
І тут же злякано озирнувся на замасковані двері. Хоча й не видко було діда Кудьми, проте, кажуть, він усе знає і все чує. Тільки б не почув цих Грицикових слів!
— Ану, захищайся! — гукнув Санько.
Задзеленчали шаблі. Барвінок знудьговано відійшов убік. Йому чомусь не подобалися ці змагання між своїми. Зате Бровко з Лиском виявилися справжніми поціновувачами шабельного двобою. Мабуть, тому, що вперше його бачили.
Гарно бився Грицик. Відстрибував, пригинався, замірявся то зверху, то з боків, і в останню мить міняв напрямок удару. Та ще встигав і повчати:
— Не став шаблю впоперек удару! Тримай м’якіше!
— А я й ставлю косо, — відказав на те Санько. — А так умієш?
Він ковзнув шаблею по Грициковій зброї, а коли вона от-от мала дзенькнути об ефес, зненацька з силою натис на руків’я. Грицикова шабля вирвалася з рук і відлетіла на кілька кроків.
— Отакої! — обурився Грицик. — А я саме збирався показати цю хитрість тобі!
— Тю, я її давно вже знаю, — пхикнув Санько.
— Хто тебе навчив? — ревниво поцікавився Грицик. Він був переконаний, що з усіх козаків лише Швайка вмів так ударити. Ну, може, ще Вирвизуб.
— Кажу ж тобі — дідо навчив.
— Ану, давай ще!
Проте змагатися далі не судилося. Прочинилися двері, і з землянки визирнув Остап.
— Гей, козачата! — гукнув він. — Обід вичах!
По обіді дід Кудьма розгладив бороду і зажадав:
— А тепер розкажіть усе, як воно було на Кам’яниці. Тільки не перестрибуйте з п’ятого на десяте.
Остап зі Швайкою перезирнулися.
— Розказуй ти, — сказав Остап. — Я — що? Я надійшов в останню мить.
І Швайка почав розповідати.
З його слів виходило, що все почалося з діда Кібчика. Наприкінці вересня той вициганив у Вирвизуба дві плоскодонки, гукнув своїх воронівців і заходився разом з ними гасати вгору та вниз по Дніпру. Братчики вже й обурюватися почали, бо ж треба було знаходити якесь затишне місце і влаштовуватися на зиму — а дід гасає, мов курка з яйцем. Проте дід Кібчик на ті кпини не зважав. Закінчилося тим, що одного дня він прихопив з собою ще й Вирвизуба і поволік його за Переволочинський брід — туди, де береги сходилися найближче і на звивині ріки шаленіла течія. Не допливаючи до того місця, дід наказав хлопцям зупинитися і запитав Вирвизуба:
— Ну, як — подобається?
Вирвизуб звівся на ноги й озирнувся. Навпроти збігав до води горбистий берег, помережаний численними ярами і зарослий столітніми деревами.
— Гарне місце для зимівлі, — сказав Вирвизуб. — Кінному не пробратися, а піший нам не страшний.
— Не страшний, коли його мало, — відказав дід. — А коли багато? Ні, ти краще поглянь он туди!
Нижче за течією, на самому обрії, бовваніла химерна гора Кам’яниця. Вона була схожа на перевернутий догори дном казан, котрий невідомо коли залишив на Дніпровому березі якийсь велет.
— Ну то як — подобається? — перепитує дід Кібчик.
— Хто його зна, — обережно відказав Вирвизуб. — Дивлячись для чого…
— А для того, що ми отут будемо жити для себе, — дід Кібчик тицьнув пальцем у порізаний яругами берег, — а отам, — кивнув на Кам’яницю, — для ординця.
— Зачекай… Хочеш сказати, що в цих яругах ми зведемо курені, триматимемо коней, а коли налетять татари — боронитимемося на Кам’яниці?
— Саме так, і не інак, — кивнув дід Кібчик. — Кращого місця для оборони не знайти. Там і печери є, аби від вітру заховатися, і колодязь. Ми з Кудьмою свого часу не раз там зупинялися. І коли вміло відбиватися, то один зможе вистояти проти цілої сотні. Головне, аби сторожа не проґавила появу ординця.
— А чи надовго нас вистачить, коли татарва обкладе Кам’яницю з усіх боків? — засумнівався Вирвизуб. — Їм же поспішати нікуди. Розкладуть багаття, поставлять шатра, пустять пастися коней…
— Не буде їм де пастися, — запевнив дід Кібчик. — Випалимо геть усе довкола, жодної травини не залишимо. Бач, пали її хоч зараз!
І справді, трави довкола стояли жорсткі, бурі. Вони, здавалося, лише чекали іскри, аби спалахнути до півнеба.
Вирвизуб посмикав рудого вуса, гмукнув щось сам до себе, а тоді звелів правити до берега. А наступного дня всі братчики зі своїм скарбом перебралися до яруг.
Було братчиків не так вже й багато — біля двох сотень. Тож роботи вистачало всім. Хто видовбував у найнеприступніших місцях землянку та випасав коней, хто вдень і вночі на чолі з Вирвизубом стежив за степом чи бився з татарськими роз’їздами. А найсильніші братчики, кленучи все на світі, викочували на вершину Кам’яниці важезні брили.
— Нічого, хлопці, піт кісток не ломить, — підбадьорював їх дід Кібчик. — Зате буде що скидати на голову татарві.
До грудня козаки затягли на гору майже все каміння, що було довкола. Проте не встигли дух перевести, як дід загадав іншу роботу: поливати водою і без того круті схили Кам’яниці. Квапився дід, підганяв до краю стомлених братчиків і все тривожніше позирав у бік степу — чи не з’являться на обрії ногайські орди.
Проте й грудень уже минув, і січень крижаним холодом дмухнув на землю — а татарів не було видно. Лише в середині січня звідкілясь із-за дніпровських порогів до Кам’яниці пробився нащадок великокняжого дружинника Остап Коцюба з трьома десятками своїх хлопців. І тоді з’ясувалося, що татарам хоч і муляла Кам’яниця, як порохня в оці, однак Остап зі своїми козаками, що розташувалися в дніпрових плавнях майже навпроти Перекопу, непокоїв їх куди більше. То ж тисячі ординців навалилися на дві Остапові сотні і, зрештою, витиснули їх з плавнів. Півтори сотні втратив Остап Коцюба, але татарів полягло чи не вп’ятеро більше.
— Тепер наша черга, — сказав дід Кібчик, і Вирвизуб наказав сторожі потроїти пильність. Швайці він нічого не наказував, бо той і так тижнями блукав невідомо де. Швайка стежив за переміщенням орди лише одному йому відомими способами.
І все ж ледь не проґавив появу ординців.
— Якби не оцей ось Грицик, — сказав він і пригорнув хлопця до себе, — то захопили б нас татари, як ластів’яток у гнізді.
— Це ж чому? — звів брови дід Кудьма. — А Барвінок де був?
— Він поранив лапу, тож я дав йому трохи перепочити. А сам перейшов на маяки.
— Але ж це небезпечно, — зітхнув рудий Свирид. — Маяк у нічийному степу і маяк у степу татарському — то різні речі.
— Нічого, якось викручуємось, — посміхнувся Швайка. — Отож дав я знати Грицикові, що вертаю до Дніпра, і поїхав собі. Був переконаний, що татари знаходяться не менше, ніж за півтора переходи до Кам’яниці. Так маяки показували. А вони, виявляється, без перепочинку гнали до Кам’яниці. Та я цього, кажу, не врахував. Аж біля самих плавнів чую: хтось мене наздоганяє. Озираюся — Грицик. А далі… То як воно далі було, хлопче?
— Та як… — знітився від загальної уваги Грицик.