Лишаємося! б'ємося далі!" — пішов гамір по війську і будив приспане завзяття у людей, що вже годилися з думкою втікати з-під Хотина з порожніми руками. Зачув і Микула сю чутку, розпитав ще, чи справді так, і, коли впевнився, що до згоди з турками не дійшло, зараз звідтам, з польського обозу, пішов над Дністер. Над рікою не було людей — пійшли вже в обоз спати,— і тілько по тім боці на нолі ясніли тут і там огнища. Коло німецького обозу застав ще той малий пліт, що його оглядав перше,— кілька ковбків, зчеплених докуни. Лежала тут і тичка, котрою можна було кермувати пліт. Отут Микула станув і довгий час надумувався, чи зважитися виконати свій намір, чи ні. Вкінці відчепив пліт, відбив його від берега і виплив на середину Дністра. Течія ріки зараз ухопила пліт і понесла його тихо вперед, вниз Дністра. Микула присів, мовби боявся, щоб його з козацького обозу не побачили, і плив-плив просто до турецького мосту, просто туркам в руки.
Ось уже минув берег, на котрім розложився козацький обоз. Перед ним просто посередині ріки світло. Очевидно, турецький міст кінчать уночі; ніч темна, тому і світло видко так далеко. Як воно відбивається в річці! Видко вже і міст упоперек ріки; на мосту крутяться люди. Микула старається завернути пліт ближче до лівого берега, що тут обнижується до самої ріки, щоб вода не понесла його попід міст.
Ще є кількасот кроків до моста. Його спостерігають люди, як він виринає з темноти, і дехто збігає на лівий берег, щоби здержати пліт. Микула не думає втікати, сам завертає до берега. Пліт ударяє в кашицю моста. Він наставляє тичку людям, щоби притягли його разом з плотом ближче до берега, тичку ловлять і тягнуть. Микула вискакує на берег.
— Чи тут пан господар Томша? — спитався Микула відразу в робітників.
Його не зрозуміли.
— Єсті аічі домнул господар Томша? — повторив те саме на волоськи.
— Аічі! аічі! — відповіли йому.— Але тепер спить! Не можна до нього.
— Гей! чого ви там збіглися над ріку? До роботи! — крикнув хтось з моста.
Минулою аж потрясло: се ж голос його тестя Чамчана з Сучави!
— Ведіть мене до пана Чамчана! Я маю йому щось важне сказати.
Його повели на міст, вистелений дернями.
— Пане майстер! якийсь чоловік має до вас діло.
— Микуло! се ти? А ти звідки тут узявся? — скрикнув присадкуватий сивий вірменин ио-руськи і зняв руки, щоб обняти високого Микулу.— Набік, хлопці! то мій син!
Робітники уступилися. Микула шепотів тихо тремтячим голосом:
— Слава богу, що я вас найшов. От несподіванка! Коли б я був знав...
— Що сталося?
— Ви нічого не знаєте?
— Ні! Я вже більше як шість неділь не був дома.
— Ой! нещастя! нещастя!
— Та що таке? Кажи!
— Мого тата вбили, а Роксанда, мама і син десь тут у ясирі.
У Чамчана мовби грім ударив.
— Роксанда тут? у ясирі? — питався він здивований, тремтячи на цілім тілі.— Ти жартуєш хіба?
— Ой не жартую, тату, ні!
І Микула оповів тестеві коротко всі пригоди родини і свої.
Старий Чамчан аж за голову вхопився.
— А я тут будую міст, і пе в думці мені! — нарікав він,— Господи! Господи! Таке нещастя! Доню моя!
Чамчан зараз застановив роботу на мості і післав робітників спати.
— Ходи! — сказав до Микули і повів його на правий берег до свого намету.
— Тату, послухай мене! Ходіть спати на той бік, тут, коло козаків, небезпечно. Я вам раджу.
Старий не перечився; у нього з думки не сходило нещастя родини.
— Ходи! Там також мій намет і начиння... Ну, чи чував хто таке? Я тут працюю і не в гадці мені, а донька в неволі, може, лиш кількасот кроків від мене! Але я єї зараз завтра добуду. Міст уже готовий, ще тілько дещо поправлю і передам господареві — а потім усі ясирі перешукаємо.
Огнища коло моста небавом потухли, і зробилося темно, як у пивниці. Небо було хмарне, ні одної зірки, і вітер віяв студений.
Опинившися в наметі. Чамчан і Ярошенко лягли на солому.
— Може, ти голоден, Микуло?
— Як маєте що, то дайте! Від ранку я не їв.
Старий викресав огню, запалив губку, від губки — клапоть сухої соломи, а від соломи — воскову свічку. Потім відчинив скриню, вийняв хліба і ву-джениці і подав Микулі.
— Як же ти змарнів, хлопче! — сказав, приглянувшись зятеві ближче.
— Чи не було від чого?
— Ой було! було! Щастя твоє, що мене тут найшов.
— І я кажу: щастя! Бог мене якось держить при житті, мабуть, через те, що я вже десять разів хотів померти.
— Т як ти зважився сюди приплисти? Адже ти не знав, що я тут?
— Звідки ж я міг знати? Знав лише, що якийсь вірменин будує міст; приходило мені на гадку, що то, може, ви, але певно я не знав. Я гадав собі так: усе одно попливу до моста. Я чув, що тут є господар з нашими, з Молдови,— бранець один, Чоботар, казав мені. Гадаю собі: коли мене зловлять волохи, приведуть до господаря, я скажу йому просто: "Так і так, я твій підданий із Серета, втікаю до свого, а не до чужого". А зловлять мене турки або татари, попадуся в полон — нехай і так буде, буду хоч бідувати з родиною. Може, віднайду її, може, визволю її... я вже просто не знав, що з собою почати. Тепер от ходила чутка, що прийде до згоди з турками. Я заждав. А сегодня вечором сама старшина оповідала війську, що будуть далі битися. "Коли так, гадаю собі, то я тут між вами нічого не висиджу; все одно пущуся до моста".
— Бідний Семен! бідний! — зітхнув Чамчан,— І Роксанда, і мама, і внук... А я нічого не знав... Закликав мене господар в Ясси, ще Олександр. Мав побудувати мости для турків, постарати харчів, сіна... Запізно спам'ятався, скинули його. А Томша взяв мене з собою. Заробок добрий — і я пійшов з його військом. А тим часом, дивись, таке нещастя, таке нещастя! Що ти там робиш, бідна Роксандо?
— Уже п'ятий тиждень мучиться. Може, вже пігнали їх у Туреччину? — сказав Микула.
Чамчан аж зірвався на рівні ноги на ту гадку та заломив руки.
— Господи! Господи! І то може бути... Коли вони ще тут, то їх добуду: господар поможе, і я гроші маю. Але коли їх тут нема...
І тесть, і зять замовкли, передумуючи над лихом, яке їх, може, вже стрінуло. То їдь у Царгород або в Кафу на базар шукати родини... Добре, коли найдеш. Л то їх розлучать, матір заженуть куди-інде, Роксанду продадуть якому баші, бо гарна, з Тодірка вийде яничар. Не побачиш їх уже ніколи!
— Коли б дочекатися завтрашнього дня, зараз почнем шукати,— сказав Чамчан.— Возьму карту від господаря, щоб нам вільно було шукати і ходити,— всі ясирі перешукаємо.
— їх тут більше?
— Є їх кілька. Тому з тиждень стояв отут недалеко один ясир. Але козаки напали вночі...
— І я тоді був тут.
— Ти?
— Був тут! Хотів до ясиру дістатися, і не вдалося.
— Отже, побоялися нового нападу козаків і перегнали знову ясир на той бік, де перше був, ближче війська. А тут тепер стоїть татарський ясир, назганяли тисячі людей з Поділля, з Волині, з Галичини...
— Тут наших не буде. Пійдемо завтра у той ясир, що стояв тут перед тижнем.
У намет ударив такий сильний вітер, що полотняна стіна надулася, як вітрило, і свічка згасла.
— Буря буде,— замітив Чамчан.— Накрийся, Микуло, от маєш кожух!
Чамчан стягнув звідкись кожух і кинув на Микулу. Сам поклався також, накрився — і на якийсь час у наметі стало тихо. Осінній вітер термосив стінами намету, а ніч стала така темна, що нічого не було видко.
— Коли б хоч сю ніч переспати спокійно! — зітхнув Чамчан.
Микула, що вже зі своїм нещастям зжився, недовго перевертався на соломі; заснув небавом на вигідній, теплій постелі, якої вже давно не мав. Зате Чамчана сон не брався. Він не перебивав Минулі сну, хоч радо був би балакав з ним; лежав і зітхав тяжко та думав над тим, що завтра починати.
Тілько по півночі задрімав. Не був то сон, бо щохвилини будився і думав зовсім ясно; не була й ява, бо втомлена голова по хвилині знову западала в дрімоту. Тут він чує, як вітер гуде і недалека дуброва шумить; а тут знову довкола стає так тихо, мовби все завмерло. Тілько щось невиразне морочиться по голові; немов далекий гомін і стогони вмираючих, тупіт коней, дзенькання шабель...
Чамчан сам не знав, як довго так лежав, коли нараз вбіг хтось у його намет з криком: "Козаки напали!" Чамчап зірвався з постелі, Микула спав далі.
— Вставай! Козаки напали! — скрикнув Чамчан. Микула зірвався, як опарений.
— Втікаймо до татар! Ні, до господаря на той бік! — радив Чамчан, не знаючи, що почати з собою.
Обидва вибігли перед намет. Надворі вже сіріло. Глянули сюди і туди: по сім боці ріки, де вони були, було спокійно; правда, військо вибігало із своїх леговищ, настав переполох, але битви не було. Зате по тім боці, за мостом, у ярі і за яром стояв гомін великий, хоч і не видко було, хто з ким бився. Військо господаря стояло готове коло тяжких воріт, якими міст з того боку замикався. На мосту було вже повно людей, і ворота з сего боку були також зачинені.
— Коли напали? Як? — питався здивований Микула.
— Уночі! — відповів Чамчан.— Я щось чув, але і в думку мені не приходило.
— А не казав я вам!
Іти тепер на той бік, за міст, не було чого. Тут було безпечніше. Тілько підійшли до війська і почали розпитуватися. Небагато поки що дізналися: всі стояли, як вівці, наполохані вовками.
— Де ж ті козаки? — допитувався Микула, розглянувшись докладніше. Нігде ніхто ані не стріляв, ані не кричав, як у битві кричать, тілько військо стоїть або бігає переполохане.
Пригода вияснилася тілько вранці. На долині за яром стояли зі своїм військом баші Караману і Сівасу. На ніч розставили сторожі і поклалися спати. Тим часом уночі кілька тисяч запорожців підлізли тихенько під турецькі сторожі, спрятали їх або виминули і несподівано напали на сплячих турків. Тисячі їх порубали і покалічили, а з добичі позабирали все, що під руки попало: золото, срібло, сукні, завої, з двіста коней, тридцять верблюдів, дві хоругви яничарські, навіть книги військові взяли. Намети пороздирали, щоб мали у що завити добичу, і як прийшли несподівано, так забралися. Може, згинуло їх кілька, а може, й то ні.
Ярошенко і Чамчаи слухали сих оповідань війська з неоднаковим чуттям. Микула рад був знати, чи господар живий,— довідався, що нічого йому не сталося,— такий удатний напад тішив його, бо занадто вже звик до козаків і не мав чого жалувати турків — тих самих турків, що забрали йому родину. Але Чамчан налякався і за себе, і за господаря, і за свою родину; просто голову згубив.
Коли військо втихомирилося, Чамчан казав Минулі лишитися у наметі, а сам пійшов на той бік до Томші. Н