Він помітив, як кущ троянд, такий пишний з весни, тепер побрався ржею й захирів. І професорові стало моторошно. Він зненацька відчув, що й сам став покриватися ржею, цвіллю й сірим мохом. Але це так прикро вразило його, що він кисло примружився і, відганяючи ці думки, навіть відмахнувся рукою.
Край парку йому розкрилось дивне несподіване видовище. На пустирі, де стояли з минулого року ожереди соломи, тепер з розкритих канав жовтіли свіжі шари глини, на розі цих канав лежала зсипана купа цементу, поруч було складено цеглу, а внизу двоє дорослих каменярів і один підліток виводили фундамент. Старший з сірою пушистою бородою саме розколочував у діжці цемент і голосно та смаковито виспівував. В однім кінці двоє копачів докінчували копати канаву і зводили кінці її прямокутника. А трохи осторонь ще двоє майстрів тесали довгі дубові підвалини. Один із них довго й розтягуючи й собі наспівував, цюканням сокири позначаючи ритм пісні. Інколи він обривав цюкання й кумедно по-гуся-чому додивлявся лінії, позначеної шнуром. По тому знову брався цюкати і ще голосніше наспівував, приголомшуючи цим несміливий спів каменяра. І від цієї спокійно-співучої зосередженої праці віяло глибокою певністю й міццю.
Осторонь Савлутинський побачив Сахновича, що, захоплено й широко розмахуючи правою рукою, поспішав до закладу-ваної будівлі. Поруч з ним ішов Горошко, і, певне, обоє про щось гаряче сперечались. Але, помітивши Савлутинського, що тепер стояв і уважно оглядав, як закладали фундамент, директор повернув до нього і, ще не дійшовши, викрикнув:
— Ну-с, закладаємо. Що там далі буде, не знаємо. А зараз хоч стіни виведем. Як вам?
Він привітався, зняв свого кашкета й витер піт з лоба.
— Вже ж розкидати не примусять, як там є. Га? Як ви думаєте? — прокричав він і засміявся.
— Та ви, здається, на широко замахнулись, Михаиле Ісайовичу! — сказав Савлутинський.
— Ну, широко — не широко, а треба зробити так, щоб було добре! Ось, маєте: внизу в нас має бути лабораторія з усім устаткуванням, а вгорі — селекційні кабінети.
— Ну, це ж прекрасно буде. Це ж ідеальна лабораторія.
— А, отже ж, не дають робити. Ви розумієте? Нам конче треба вивести стіни й дах. Бодай хоч соломою вкрити, щоб не гнило дерево. А ось не дають. Ви подивіться ось на цього джентльмена,— показав директор на Горошка,— з ножем пристає: давай йому гроші.
— Горошку, що ви думаєте? — поспитав професор.
— А що ж я? Люди щодня приходять до завкому: дайош гроші, хоч пропадай! Що ж я вдію?
— Голубчику! Так ви ж зрозумійте, що гроші будуть і, певне, дуже швидко. Селянам однаково нема чого зараз купувати. А на осінь ми порахуємося з ними дочиста. Тепер же ми не можемо пропустити такого щасливого моменту, ви розумієте чи ні? Коли ми пропустимо тепер, то пізніш ніколи буде вже ставити. А не поставимо цього року, можуть гроші забрати — і вся справа загине. Ви розумієте чи ні?
— Товаришу! Залиште ви,— сказав Савлутинський до доглядача.— Що ви, справді, перешкоджаєте людині робити добре діло!
— Професоре! Я ж не можу! Що ви собі хочете? Від мене ж вимагають боронити професійні інтереси! Мені ж наказують!
— А коли б вам наказали повіситись, ви теж би зробили? — поспитав професор.
— А ви ж виконуєте свої обов'язки! — невдоволено знизав плечима Горошко.— Чого ж ви хочете, щоб я нехтував?
— Товаришу! Треба ж мати здоровий розум помимо сліпого бюрократизму! — сердито заперечив професор.— Невже ж ви думаєте, що ваш райком похвалить вас за такі речі?
— Я не знаю, як райком поставиться до цієї справи, але я так не можу попуститись. Я боронив і боронитиму інтереси робітництва і нічим не поступлюсь. Дарма мене тільки вмовляєте,— рішуче заявив Горошко і, круто повернувши, подався на подвір'я.
— Ну, ось маєте собі, отакий фрукт. Що ви з ним зробите? — схвильовано заявив Сахнович.
— Дурниці! Нема що зважати на нього, треба робити своє діло, та й годі,— сказав професор. Обоє пройшли трохи осторонь і, сівши на широкий пеньок спиляного дуба, знову заговорили.
— Ви ж розумієте, в мене на будівлю є всього тільки чотири тисячі там щось з лишком. Цих коштів ледве вистачить, щоб вивести стіни й дах. До того ж ми вже закупили цвяхів та цементу, і за це треба зразу ж платити гроші. Ви розумієте? Як же ж я можу витратити їх на щось інше! Це просто неможливо. Нарешті, я й не повинен. На роботу мусить відпустити Цукротрест. І нехай райком там домагається, щоб гроші швидше вислали сюди. А вони звикли, що я щороку пускав позичково ці кошти на сплату роботи, і тепер цього ж самого вимагають. Що ж ви тут поробите з людьми?
Професор на це нічого не відказав. Він підвів голову й подивився на парк. Звідти просто на них, широко закидаючи ногами, йшов завідувач селекції. Він зігнувся високою поламаною постаттю і, ніби крилом, розмахував рукою.
— О, уже й закладаєте? — сказав він здивовано, привітавшись і дивлячись на розпочату будівлю.— А в нас ще про це не знають.
Проте він зразу ж повернувся до професора й сказав:
— А я до вас, колего! Там, по-моєму, тралилось непорозуміння в ваших матеріалах.
Професор підвів на нього серйозно-збентежене обличчя.
— А що саме?
— Та, розумієте, там Долинна, здається, переплутала за той рік відомості про селекційні ділянки, а ми за тими відомостями склали й криві. Отже, висновки ваші тепер, мабуть, будуть невірні.
— Ну, це серйозна справа,— занепокоєно сказав професор і, зразу ж вставши, пішов з Гамалієм до станції.— Як же це так могло вийти? Як воно викрилось?
— Викрилось просто цілком випадково. Перевіркою етикеток.
— Ах, так! Ну, ну, ходімо! Професор виступив і пішов уперед.
Дійсно, виходило так, як говорив Гамалій. Долинна, подавши звітні таблиці, перемішала з різних ділянок, правда, хоч і однорідного грунту, але різних сортів коріння. Через те, звичайно, в силу цілком випадкових причин висновки з того могли вийти й такі, які зробив професор.
Покликали Долинну. Гамалій холодно й нудно пояснив, про що йдеться, і потім поспитав:
— Як так могло вийти, товаришко?
— А хіба я можу зараз пригадати? — збентежено відповіла та.
— Ну, так, але ви розумієте, що це значить?
— Я дуже добре розумію, товаришу! Могла ж статись і механічна помилка.
— Хіба ж може дозволити таку помилку відповідальний робітник? Спец?
Долинна нічого не відповіла і тільки густо почервоніла, а вії їй неспокійно замигали. Вона скоса позирнула на професора. Той зосереджено розглядав матеріали, а здавалось, що в куточках повних губ він притаєно посміхається, ніби радіє з її такого приниження.
— Нічого! Це все можна розплутати,— нарешті сказав професор.— Звичайно, дуже прикро, що доводиться дещо переробляти, але страшного тут нема нічого ще.
Тося боязко позирнула на нього і знову помітила той вдоволений, скритий смішок, що покоївся на обличчі в професора, і, збентежена десь у найглибших закутках душі, але зовні, проте, стримана, мерщій вийшла з кабінету.
Гамалій щось промурмотів, але професор нічого не відповів. Йому прикро було здумати за ту роботу, що тепер знову доведеться проробити, що, можливо, це все змінить усі висновки, але десь глибоко був певний, що ніщо не зміниться, а якийсь далекий підголосок шепотів, що, може, й на краще для нього залишитись ще який час на станції. І він тепер послухався того підголоску.
XXI
Ще раз перевірені й перераховані криві, цього разу з суворим розподілом їх відповідно до грунтів і сортів, не тільки не збили попередніх тверджень і висновків асистента, а навпаки, ще гостріше їх визначили й ствердили, і професор тепер з цілковитою певністю й завзяттям міг кінчати монографію.
А тим часом Тосі довелося пережити цю помилку значно гостріше; вона видалась їй принаймні далеко уразливішою, аніж попередня подія з її признанням. Тої потаєно-лукавої посмішки, що так сласно й урочисто спочила на його гладкім, самовдоволено-чемнім обличчі,— хіба вона могла забути й простити йому ту гостру, пекучу посмішку? Розуміється, ніколи в світі цього не можна забути, бо воно рветься полум'ям із серця.
Тося заскочила до себе й отетеріло оглянулась, ніби, не впізнаючи своєї кімнати. Зір їй упав на руки. Тільки тепер вона помітила в руках зошит і, розгорнувши його, стала вчитуватись, нічого не розуміючи, однак, з прочитаного. Та раптом вона перемогла себе й свідомо спинилась на написаному. Це були записки професорові з висновками про дослідження.
Тося вся скривилась, мов від неймовірного болю, і, пройнята шаленим гнівом, пошпурнула зошит геть під ліжко, а сама раптом здригнулась і, знеможено впавши, гостро розридалась. Вона вчувала тільки, як хтось удавлює її в подушки, як густими струменями магніту прилипало до неї ліжко. По тому все далеке й зовнішнє якось обірвалось і застигло на однім уразливо-кричущім тоні.
Далеко пізніше вона відчула, що їй спина й ноги скам'яніли від густого холоду. Вона втомлено й побито звелася, очмані-ло-зляканим поглядом обвела кімнату. По тому, вся схаменувшись, гостро струснула всім тілом і рвачкими рухами скинула з себе одежу, зоставивши її просто на підлозі, і зразу ж упала на ліжко. Але що її не переставало трусити, вона звелася й напружено подумала: десь була баєва тепла ковдра. Захопившись шуканням, вона люто, бунтівливо розкидала одіж і брудну білизну, що жужмом лежала у якімсь кошику. Нарешті ковдру знайдено, і Тося, мерщій розіславши її, сама залізла під неї й, зігнувшись лисичкою, задрімала.
Того дня Горошкові так само не щастило. По-перше, той злощасний інцидент з Сахновичем знову зачепив усю цю справу з самого дна. Але цього разу це особливо прикро вразило його, бо всі суперечки пройшли в присутності професора і сам професор потяг руку за Сахновичем, професор, до якого, власне, Горошко почував справжню симпатію з того часу, як вони погуляли ніч на озері. І тепер виходить, що це звичайний обмежений егоїст, спец, яких він органічно не любив чи з несвідомих заздрощів, чи через їхню зверхність і чванливість, чи через їхню байдужість до всього роду людського, чи через їхні вузькі грубо-егоїсТичні інтереси, що полягають у підвищенні ставок, різних відрядженнях та особистім комфорті.
А головне ж, він і цього разу, надибавши на професора й легко захопившись ним, мусив прикро розчаруватись і дуже швидко, як і завжди від ближчого дотикання, болісно опікався.
І ось це зачепило довгу, волокняно-тягучу твань у душі, усі ті давні прикрості й розчарування в людях, у всім житті, що доходили в серце брудним вонючим ганчір'ям і краяли його отою гострою нестерпучою суперечністю з тим потаєно-ніж-ним і ясним, що плекалось десь глибоко під товстою шкаралущею на серці.