Хай перше охолонуть, під'їдять сіна, а тоді давай води. Так само й ти, щоби не пив води як зіпрієш...
До хати йшли разом. Міхаліна ждала на них на ґанку. Був тут і малий Стефаньо.
— Ну, ладно наш погонич списався... поцілуй його, мамо!
Міхаліні не треба було цего два рази казати. Хо-пила хлопця в обійми і сердечно вицілувала.
— Мій погоничу солодкий, як же тобі там велося? здоров ти?
— Добре мамо, лиш мене руки й ноги болять.
— А голова?
— Голова ні, лише в лице мені дуже горячо і уста мені пекуть.
— Це від весняного вітра так,— каже Михась,— не бійся, привикнеш...
Як йно повечеряли, Юзьо пішов зараз спати тай зараз заснув, хоч усі сустави боліли його від безнастанного вимахування руками і ногами.
IX.
Так було що днини, поки не обробили весну. Юзя не боліли вже сустави, лице обгоріло від сонця, з уст позлущувалося кілька шкірок. Научився добре свойого ремесла. Умів вже впрягти і випрягти коней, умів волочити не лиш одною, але й двома боропами, та хоч нераз хотів попросити мами, щоби його хоч на один день звільнили від роботи, та не-мав відваги отворити рота.
За кілька днів Михась прикликав сільського кравця і дав ушити для Юзя полотняне убрання, бо в сукні було йому при роботі дуже парно.
Доперва як обробили весну, Юзьо мав волю і міг робити, що йому хотілося. Але жадна забава не бралася його. Не до такої забави привик. Одно, що міг тут по давньому робити, то ловити рибу на вудку. Але вудку мусів собі сам виплести з волосіння, бо давна порвалася на куски.
За той час в пишневецькім дворі настали великі зміни. На зазив графа Казимира приїхала його мати зі Львова. Стриї поїхали з нічим до дому; навіть тих сто золотих, котрі граф Альфред дав був Гоз-децькому за тайну з життя баронової не хотів граф Казьо віддати, оправдуючись, що того йому зовсім не треба було...
Граф Казьо хотів конечно сам господарити, хоч ніколи на селі не жив і не мав про господарство найменшого розуміння. Село для нього набрало такої вартости, вказувалось йому таким приманливим, що йно руками вимахував, коли йому говорили, аби дав собі спокій. Але графиня-мати й говорити про це не хотіла і зробилося так, що Пишнівці пішли в посесію.
Посесора винайшли між самбірськими жидами-дуками. Пишнівці взяв в посесію пан Хаїм Розен-буш і хоч сам не знався на тім, бо дотепер торгував виправленими шкурками, умів собі на те порадити. Знайшов знаменитого завідчика в особі пана Морд-ка Розенштіфта. Як пан посесор так і його вірний Розенштіфт були собі звичайні жиди, ходили в халатах і плекали довгі бороди тай не короткі пейси, а під високими жидівськими капелюхами закладали ярмурки.
Розенштіфт спровадився зараз до двора з жінкою і дітьми, до котрих наняв бельфера. За ним приплентались ще другі жиди в характері економів, гуменних, наставників... Пишневецький двір аж зароївся від жидів. Давніх слуг двірських відправляли. Навіть дві вдови, що мешкали в двірськім будинку "на грації", мусіли винестися, бо тут посадили жиди Абрамка, що ніби то був склярем, але то йому не перебивало потайки шинкувати горілкою. З давнішої мандаторівки зробили біжницю. Гоз-децький пішов за економа до сусіднього двора, проча служба розійшлася світами, а дехто лишився таки в Закутті. Лишився тут двірський муляр і римар Цибульський, а при нім примістився старий Войцєх віку доживати.
Теперішні власники Пишневець, взявши арен-дну кавцію і першу рату, випровадили все, що було в дворі. Господарський інтвентар закупив жид, а проче розхопили на ліцитації, до котрої поз'їздились пани з Самбора і околичних дворів, як мухи до меду. Властителі забравши гроші, зовсім не журилися про Пишнівці і поїхали собі до Львова.
Раз якось зайшла Михасева худоба до двора, а пан завідчик, котрого урядово називали касієром, казав її займити. Михась посилав парубка, але ка-, сієр не хотів випустити. Тоді Михась післав Юзя, наказавши йому, що і як має говорити.
Юзьо, як йно переступив двірські ворота, хотів втекти, бо йому здавалося, що заблудив. На по-двірі було повно сміття. На газоні паслися телята. В цвітнім огороді все перекопане і засаджене цибулею та чосником. Ані сліду з тих гарних грядок, кльомбів, з тих рівних стежок, по котрих він бігав. У вікнах кільканадцять шиб вибитих і заліплених папером.
Юзьо увійшов з болем серця на ґанок. Тут повно курий, качок, кілька перевернених мисчинок з вареною кукурудзою та повно курячого гною, так, що нема куди ногою поступити. Уся та пташня, побачивши Юзя, наробила пекельного вереску і пішла в ростіч. Кури зірвалися на крила і позлітали аж на недалекі дерева, звідкіля відозвалось голосне кудкудакання. Качки квакали і втікали Юзеві під ноги, трохи його не перевернули.
Перебривши через ті перешкоди, Юзьо взяв за клямку і вступив до передньої кімнати. Тут не було нічого і нікого. Юзьо, знаючи розклад кімнати добре, пішов до їдальні. На помості сиділи жидівські діти. Обідрані, запачкані, з нечесаним заку-довченим волоссям дівчата, а з остриженими попри саму шкуру головами і з довгими на пів ліктя пейсами валялися по підлозі хлопці. Коли Юзьо вій-шов, вони посхапувалися і пішли до сусідньої кімнати, де раніше стояв креденс. Юзьо розглянувся по кімнаті. На середині стояв округлий стіл. Попід стіни високі форніровані колись шафи, а на них високі почорнілі кількараменні ліхтарі, сорокаті торбиночки з приказаниям і пудла бляшані з капелюхами та сабашевими шапками. Далі стояли високі зелено мальовані куфри і дерев'яні скрині. На одній стояло кілька старих решіт наповнених сіном, а в решетах сиділи квочки на яйцях. Квочки, побачивши в хаті чужу людину, стали каркати, надуваючи собі піря, наче індики.
Юзьо ступав дальше, до колишнього сальону. Тут був магазин з кульбаками, шлиями, посторонками. Усе лежало на помості під стінами або висіло на кілках по стінах. Хлопець не міг своїм очам вірити, побачивши таку переміну. Тут, де недавно пишалися аксамітні меблі та великанські дзеркала, тепер маштарня. Юзьо так задивився на все те, що не знав, що далі робити з собою. Йому здавалося, що леда хвиля, а отворяться двері, вийде до нього його покійна добродійка і почастує цу-корком... Але баронова не виходила, а замість неї показалася груба присадкувата жидівка в патинках з обголеною головою прикритою оксамітним чіпцем. Жидівка була така груба, що ледви пересадилася через половину дверий. В руках держала синю панчоху, котру плела двома дротами, посуваючи деколи клубок бавовни, що його держала під пахою. Жидівка не помітила Юзя, аж увійшла до маштарні. її товсте лице ще дужче почервоніло, як побачила неждано чужого хлопця. Вона щось забурмотіла і вийшла чим швидше, кличучи:
— Моріц! Моріц! кім а гейр!
За хвилю вийшов Моріц, або Мордко Розен-штіфт. Був це високий худощавий жид з довгою бородою. Мав на собі білий бархановий кафтаник, з котрого звисали білі шнурочки "ціцес". Його за-пачкані штани ховалися в довгі халяви викривлених чобіт. Моріц длятого, що мусів часто їздити на коні, не ходив у панчохах і патинках, хіба в ша-бас. На голові у нього сторчала брудна ярмурка, посунена трохи взад. Видно, що пан Моріц щось перед хвилею рахував, бо жиди звичайно, коли напружують свій мізок, посувають ярмурку на потилицю.
— Що ти тут робиш? — запитав сердито Ро-зенштіфт Юзя, котрий був одягнений в полотнянці і держав кашкет в руці і не міг ще отямитися.— І По ти тут робиш, ти хам якесь? Прийшов сюди красти?..
— Мене тато прислав за коровами...
— Яке тато? Ти злодій! чому не пішло до канцелярії?
— Я не знав, де канцелярія,— каже Юзьо, запаленівши, мов бурак.
— А де шлиї і посторонки, то знаєш? Ти хлопський злодій! — і жид штуркнув Юзя кулаком під ребра.
Юзьо закричав і давай втікати. Жид за ним! В їдальній кімнаті за той час знов зібралися жиде-нята. Юзьо о одно зачепив і трохи не впав. Жиденя заверищало. Відтак влетів на ґанок. Счинився ще більший галас. Тепер Юзьо дав ногам знати і втікав що сили. Жид летів за ним і кричав:
— Лапай! злодій!..
Вже мав піймати хлопця за шиворот, коли надійшов один двірський форналь.
— Що робите, панє касієр! Таж то Михасів синок... та де він прийшов красти?
— Яке Михась? що за Михась?
— Та той, що тут був ржонцою за баронової... Та то богач на все село...
— А чого він сюди прийшов? — каже засапа-ний жид,— чого вліз до маштарні?
— Та чого! бо нині їх корови займили з обори... певно за коровами прийшов.
Жид пізнав свою похибку і хотячи її направити, кликав за Юзем, щоби вернувся. Але Юзьо був вже за брамою.
— Буде біда! — каже форналь.— Михась вам того не подарує...
— То що мені зробить? — відповів наляканий уже жид.— Овва! боюся його...
— Не знаєте, що шляхта може... а то богач, страх!
Пан касієр, щоби направити зло, казав зараз випустити корови і вигнати геть в село.
Тимчасом Юзьо, вибігши на село став страшно плакати. На той плач богато дечого зложилося. І та руїна, яку побачив і те заболочення гарних покоїв, котрі йому нагадували колишні любі часи, і та зневага словна і чинна... В тім самім покою, де покійна баронова пестила його і годувала ласощами, тепер поганий жидюга назвав його злодієм і вдарив...
Юзьо, війшов плачучи на батьківське подвіря. Михась саме тоді був тут. Побачивши Юзя він покинув роботу і вибіг проти нього.
— Що тобі, Юзьо? Чого сину плачеш?
Але не зараз можна було від хлопця зрозуміти слово, так заходився. Тепер плакав ще більше.
— Та бо заспокійся і скажи! — потішав його батько, гладячи по білявій головці.
— Я... прий... шов до покоїв, а жид ме... не вдарив...
Михася, начеб сіркою підпалив.
— Що? Тебе жидюга посмів вдарити? мого сина, шляхотську дитину? Я йому покажу! Ходи!
І так, як стояв — лише в чоботах, в полотні, ка-мізельці і кашкеті, хопив Юзя за руку і вийшов на вулицю.
Міхаліна, почувши плач сина, вийшла й собі на ґанок, але чоловік нічого не відповів на її питання, лише махнув рукою. Йно що від Стефан я довідалася, що жид вдарив Юзя. Стефаньо бавився коло тата і чув, що Юзьо говорив. Міхаліна хотіла бігти і здержати чоловіка, але він вже був далеко.
Михась виломив з найблищої верби здорову за-пруту і поспішав до двора, тягнучи Юзя за руку. Такий був лютий, що не тямився. Юзьо перестав плакати, лиш хлипав.
— Скажи мені Юзечку, як він тебе вдарив? Юзьо розповів тепер усе подрібно.
— А пізнаєш ти його?
— Пізнаю...