Іди й подивися, чи немає там Ілька, бо волочився волоцюгою — ось його могли й порішити... Я, люба Ликорцю, закричала криком, аж Корній Потуга злякався й поп-лентав кудись. Бо ж надумав мені сказати про Ількову смерть! Не хочу знати, що він помер, не може такого бути, щоб малі діти вмирали. А мушу йти. А мушу подивитися й знати, аби не мучитися. Бо тут і не знаєш, від чого дужче мучишся. Чи від того, що його десь у світи занесло, чи від того, що в сирій землі лежить... Немає більшого горя, як не мати дітей, але нема ще більшого горя, як ото вони йдуть зі світу, хай господь боронить.
І на ходу тітка Ярина Васюхно здіймає догори обидві руки, наче просить у неба милосердя й заступництва.
Червоне сонце спинається над полем, наче кругле червоне вітрило.
І ген-ген під тим круглим червоним вітрилом сонця видніє село Забара. Село наче пливе під низьким вітрилом. Пливе по горбах, по хвилях зеленого степу. Воно пливе назустріч нам, усе ближче та ближче, усе ближче.
— Казав той ірод, що в яру коло Шекер...
— То ходімо до Шекер, отамо за яворами... Левада тулиться до левади, а по високій нескошеній
траві — тонким білим перкалем снується туман, ще не спитий сонцем. Стежечка в'ється поміж верб та поміж криничок. Так славно: тут у левадах криничка голубіє ясним оком води побіля іншої кринички, побіля іншого ясного ока води,— немовби земля після нічного сну порозплющувала свої очі та й задивилася в небеса.
Я заглядаю в ті ясні та глибокі очі землі, наче в її душу нерозгадану, а на серці — смуток: і куди оце ми йдемо, й що ми побачимо?..
Якась чорнява молодиця стоїть на городі поміж огірків та капусти, зовсім близько біля своєї левади, на якій також ростуть верби і світиться око кринички. Трохи далі за молодицею на грядці буряків стоїть боцюн, мовби він також хазяїном вийшов на город. Молодиця випростується в попереку, пильно дивиться на нас, питає:
— А куди це ви, жіночки, простуєте? Наче в Заба-ру — й помимо Забари?
— Та ми з Овечачого,— це баба Ликора.
— Ото ж упізнаю, наче з Овечачого.
Я дивлюся на боцюна, а боцюн дивиться на мене. Ти бач, у Забарі такі самі боцюни, як і в Овечачому! А може, це овечацький забився сюди? Та ні, бо ген на комишевій покрівлі хати сіріє його гніздо.
Жінки перемовляються поміж собою, а потім забарська молодиця й каже:
— Ніхто не чув і не бачив, як німці покосили тих дітей у яру та присипали землею. Бо тут бомбило, бо забарські були повтікали з села.
Ярина Васюхно чомусь стоїть із заплющеними очима, а руки тремтять.
— А це баба Машталірка пішла глину копати в яру — й відкопала якогось черевика. Ще раз копнула заступом — а там і другий черевик. Ну, баба в гвалт, побігла до села, зібралися люди...
— Свят, свят,— шепче баба Ликора.
— Та й повикопували... П'ятеро їх. Одна дівчина, а то хлопці.
— За віщо ж їх? — питає з заплющеними очима тітка Ярина Васюхно.
— А хто знає? Ніхто не знає, бо не бачили, не чули.
— Забарські діти?
— Впізнали Марусю, й Івана впізнали, й Кирила. Свої, забарські. А тих ще два хлопці — і свої, й не свої.
— І-і-і...— струнами дзвенять тонкі туби в тітки Ярини Васюхно.
— Де ж вони? — це баба Ликора.
— А в стодолі поки що у Шекер... До їхньої стодоли позносили.. Там і домовини їм позбивають.
— Ой... Ходімо...— хитається постаттю тітка Ярина Васюхно. Й то розплющує, то заплющує очі; наче боїться дивитись перед собою, наче остерігається побачити щось страшне.
— Жіночки!.. Залиште дитину в мене. Куди ж дитину брати до Шекер.
— А хай іде,— це баба Ликора.— Таку дорогу неблизьку пройшов, то хай іде.
— Та куди ж йому дивитись на таке?
— Він уже всього набачився, хай дивиться. Бо скрізь ото з бабою та з бабою.
— Тож душа в нього обпалиться і вугляком стане!
— А не стане! — це вперта баба Ликора, завжди гзи-ва. Та несподівано каже: — Думаєш, він у тебе залишиться?
— Залишиться,— каже молодиця, кладучи мені долоню на голову.— Правда ж, дитино, залишишся в мене, а вони хай ідуть?
Її долоня на маківці моєї голови — наче ласкаве літепло. Здається, я тану душею від того літепла й кажу:
— Зостануся.
І про одне лиш думаю: хай би не приймала забарська молодиця долоні з моєї голови, хай би гріла та гріла.
— Якесь чудне,— дивується баба Ликора.— То за мною скрізь шнурком, а тут прилипло до чужої руки.
А я справді прилипнув — і не годен відлипнути.
Баба Ликора з тіткою Яриною Васюхно йдуть поза городами, по левадах, і скоро зникають поза соняшниками та коноплями. Боцюн зривається й летить десь слідом за ними, аж поки згасає ген-ген понад вербами в сонячній густій млі.
— Ходімо до хати, спочинеш у холодку.
В її хаті справді холодок, а долівку вистелено зіллям — і зовсім свіжим, і прив'ялим. По стінах — образи в вишитих рушниках, а за образами — пучки квітів. І пучки квітів також на грубому дерев'яному сволоку, що підпирає дощату стелю. На помащеному білою глиною сволоку чорніє залізна скаба, від скаби донизу звисають вервечки, а на вервечках висить жовта лози-нова колиска.
У жовтій лозиновій колисці біліє гаптована подушечка, зібгане ряденце світиться голубою та червоною барвою вишиття, а також; — прив'ялі польові квіти в колисці.
Ласкава молодиця приносить з комори полумисок, у якому веселим вогнем палахкотить мед, і ставить на стіл. З мисника дістає загорнуті в білу пілку пампушки, з відра на лаві набирає кухлем води,— й усе це на стіл.
— Пригощайся, дитино.
А мед з полумиска пахне так, що ноги в мене стають мов крила у бджоли ,— самі несуть до меду.
— Ось так сідай на лаві, ось так. А полумисок підсунь ближче до себе, щоб не розкапувати мед, і не бійся пампушку вмочати в мед, не бійся.
А я справді чомусь боюся, та мед такий смачний, що мій страх швидко зникає.
Чорнява молодиця підходить до підвішеної на вервечках колиски з верболозу, нахиляється над нею, щось там поправляє. Далі випростується, її карі очі поймаються солодкою тугою. Легенько гойдає колиску, що плавно пливе вперед, повертається... Колиска плаває човником, хить-хить. І порипує колиска, рші-рип, плюсь-плюсь. А молодиця співає тихо-тихесенько, наче колоски хлюпотять на вітрі:
Ой ходить сон
біля вікон,
а дрімота
коло плота...
Чорнява молодиця співає колискової, а я не можу втямити: для кого вона співає? Може, в колисці є немовля, що спить, не озивається, а мати співає для нього пісню?
Питається сон
в дрімоти,
де ми будем
ночувати,
дитиночку колихати...
Голос чорнявої молодиці плюскає колосками на легкому польовому вітрі, бринить щемливою материнською любов'ю.
Там ми будем
ночувати,
де хатина
теплесенька,
де дитина
малесенька...
Молодиця нагинається над колискою так, що смоляне волосся опадає й розмаюється, затуляючи її обличчя та й колиску. Щось агукає, причмокує губами, а коли зводиться й з чорних вод волосся світає її обличчя — на обличчі сяє усмішка, схожа на місяць-молодик.
— Я на город подамся, а ти мед їж, поки весь поїси. А як у горлі дертиме від меду, то водою запивай.
Молодиця з хати йде надвір, а мене розбирає цікавість: хто ж там спить у колисці, хто? Забуваю про мед і встаю з ослона. Тамуючи подих, ступаючи навшпиньках, скрадливо чапаю до колиски. Намагаюся зазирнути всередину — й не можу, бо колиску на вервечках підвішено високо.
Легенько штовхаю колиску рукою, колиска гойдається. Може, немовля таки подасть голос? Але воно таємничо мовчить у лозиновій колисці, що стиха поскрипує: рип-рип, плюсь-плюсь, хлюп-хлюп.
Тоді я підсуваю ослінчик до колиски, стаю на ослінчик, заглядаю — нема нікого в колисці! Але як то нема? Для кого ж чорнява молодиця співала колискову? Розгортаю ряденце — але й під ряденцем нема нікого.
Зіскакую з ослінчика, злодійкувато відсовую ослінчик до печі. Сторопівши, нічого не можу втямити. Було ж, було ж у колисці немовля, для якого мати співала пісню, та де ж воно поділося? Треба негайно сказати, негайно.
Молодиця порається на городі, я біжу до неї—і спиняюся на стежці поміж червоних маків, поміж гарбузового цвіту, що випнувся на стежку. Як же я скажу? Що я скажу? Я не знаю, як скажу, що скажу, й душа в мене завмирає злякано, мовби горобчик.
Скоцюрблююся на призьбі під хатою, забувши про недоїдений мед на столі, і думаю тільки про одне: коли вже повернеться баба Ликора? Швидше б, швидше... Я б і сам утік звідси, але як і куди втечу в чужому селі?
Чорнява молодиця з сапою в руці повертається з городу. У неї на смаглявому обличчі сяє усмішка, схожа на місяць-молодик.
— Наївся меду? — питає.
Я лиш киваю згідливо, а мова в мене віднялася. Молодиця йде в сіни, й скоро з хати до мене долинає спів:
Ой коте-коточку,
не сиди в куточку...
Я схоплююся на ноги й заглядаю у вікно. З хати долинає пісня:
Не сиди в куточку,
а бав дитиночку...
Співаючи, молодиця погойдує колиску, а колиска човником плаває на прядив'яних вервечках. Як же я міг не побачити немовля в колисці, як? Адже воно там було, адже воно там є, інакше б мати не співала для нього пісні.
О, боцюн повертається з левад, важко гребучи крильми, наче веслами.
Боцюн — угорі, а слідом за ним унизу — баба Ликора з тіткою Яриною Васюхно! Тільки чому так повільно йдуть, боцюн — і то швидше, вже кружляє понад хатою, уже й на гніздо всідається.
У тітки Ярини Васюхно губи покоробилися й темні, мовби вугляками їх підмальовано. З сіней вигулькує чорнява молодиця.
— То що там у Шекер? — питає.
Тітка Ярина Васюхно мовчить, кусаючи губи, а баба Ликора зітхає:
— Горе, горе.
— Впізнали свого?
— Не впізнали, нема,— знову баба Ликора.— Десь він по світах...
— То й слава богу... Ще приб'ється до рідного порога...— Й до тітки Ярини Васюхно: — Вже не плачте, а радійте. За всіма плакати — де набрати сліз?
— Сльози самі течуть у неї,— це баба Ликора.— Хай хоч за чужими поплаче, аби полегшало.
— І в мене горе, жіночки... Наші відступали, здається, вже й відступили отуди, на горби... Маленький Грицько мій, як огірочок малесенький... Нагріла води в ночвах, поставила отамо ночви під калиною, де вирва. Нагрілася вода в ночвах, то я свого маленького огірочка поклала на спинку, щоб поплескався, бо любив плескатися. А сама до хати, бо там огонь горів у печі. А налетів літак німецький, щось кинув — і хата захиталася, і земля. Вибігаю надвір, а ночов немає, і Гриць-ка в ночвах нема, тільки яма, й скрізь лежить подерта земля...