Крайню теплушку укрили крізь плач.
Вершники мчали із поїздом врівні,
Справа, і зліва, на ристь, і навскач.
— Брате Олексо! — Зірвала хустину,
Коси пустила, як мево пожеж.
— Катре, домчу, дожену, до загину! —
Вітром відносило:
— Не доженеш!..
Так вона й бачить: стежини нехитрі,
Так їй і сняться в баварських ночах:
Гриви розметані, коні в повітрі,
Бронзове сонце у кінських очах.
XVI
...А танки йшли і йшли окопчами,
Містками, дзотами, в рову,
І скреготіли сталлю: втопчемо!
Ревли моторами: зірву!
І ворони справляли поминки
Над німцем, а не над бійцем.
Броня горіла, як соломинка,
Як свічка жовтим пломінцем.
А нашим не страшне вороння:
Ішли танкісти із Задоння,
Уральці — хлопці-молодці;
І в день важкий і в ніч безсоння
Із Підмосков'я йшли бійці,
Гранати стиснувши в руці.
Залізом ранили зорю.
Марко почув, хтось кличе здалеку:
— Горю я, хлопці, ой, горю!
То кликав Швачка. Танк підбитий
Не повз, не брязкав, не летів.
Термітний жар несамовитий
В машині рівно клекотів.
Броні товсті зелені мури,
Тріщали шкельця, як чужі,
Летіли іскри в амбразури,
І дотлівали стелажі.
А Швачка ще сидів. Ударом
Струснуло башту. В далині
Угледів він за білим яром,
За чорним збуреним пожаром
Свої рум'яні, гожі дні.
Вони стояли, як хлоп'ята
Смагляві, сонячні, — і він
Відчув: ударила гармата,
Як давніх років давній дзвін.
І все.
Бензину жовта маса
Диміла душно-гаряче.
І вибухли боєприпаси,
Осколком ранивши плече.
— Ти, Швачко, живий, а чи мертвий?
— Ванюшо!
— Ого, брат, як діло! На, пий чи кури.
Із попелу, вибухів, димної суші,
Де полум'я било в розтерзані душі,
Виносили Швачку у смерті з нори.
Дали йому спирту глитнути, у вічі
Дивились з надією: — Ваню, це ми! —
Зітхнув і підвівся, поранений тричі.
— Вперед! — зашептав, і в збілілім обличчі,
В обривках шинелі, в заметах зими,
У спалених щоках, в зашерхлій долоні
Життя затепліло, як іскра.
— Я сам.
І справді, підвівся і в гони червоні
Пройшов кроків двадцять, пов'язка на скроні
Біліла. Вклонився важким небесам.
І впав, і руками,
Що пахли тавотом, засмаглі в диму,
Простягся на захід перед полками,
В залізнім потоці, як в отчім дому.
Ще полум'я тріскало та гуготіло,
Повзло по машинах, по скатах, як звір,
Але, натикнувшись на Шваччине тіло,
Не брало його, язиками летіло
Назад, на вітри, до світанкових зір.
Фугаски свистіли і рвались, осколки
Не брали грудей його, куля чужа
Не брала грудей його, мчали двоколки,
І танки пройшли під багряні подолки
Пожарів і туч, де ясніла межа.
А Швачка лежав біля того потока
Малий і притихлий, — хоч скрегіт і гук
Усе віддалявся, зникаючи з ока,
Земля українська, пекуча й широка,
Ото й починалась з-під Шваччиних рук.
XVII
Встає на силу наша сила:
На меч — мечем, на грудь — грудьми.
Стоїть в степу Савур-могила,
А біля неї танки й ми.
Хатина біла коло яру,
Є стіл і лава, хазяї
Не знаєм де; підкинем жару,
Пожитки витягнем свої,
Поп'єм чайку.
В таку годину,
Де відпочить припало нам,
Боєць пригадує єдину
Кохану, матір, чи родину,
Чи друга, брата, десь отам.
З цієї хати лине думка,
Про зустріч вигадка проста.
А найщасливішпй з підсумка
Виймає давнього листа.
У ніч оцю така ж нагода
Припала друзям, знавши їх, —
Боєць хозроти чи хозвзвода
Читав цидулку від своїх.
І нам почувся сміх дитяти,
Снігів зав'южена політь,
І в кожушку, в хустині мати
Десь за вікном оцим стоїть.
У хатній мирній, теплій тиші
Всім снилась дальня подорож.
— А нам не пишуть наші, Гришо. —
Марко зітхнув.
— Да, нам...
— Ну, що ж...
Та як писать, куди і звідки?
З якого місця і числа?
Як до зеленої Лебідки
Метіль дороги занесла.
Не так метіль, як та пороша,
Не так пороша, як біда.
І друге літо листоноша
У тихий двір не загляда.
І не виходить батько з хати.
Яких почуєш звісток-див?
Листи синовні без доплати
Він, може б, кров'ю доплатив.
А їх, бач, не видно, немає, не чути,
І що з Катериною? Як там вона?
— Як ось поживем, то побачим, а нуте
На карту поглянемо, що ж, брат, — війна!
І Гриша з планшетки розгладжує карту,
Помічену вправо, і вліво, й навкіс,
Де стрілки червоні, як люди на варту,
Спішать звідусіль, через гори і ліс.
І в димці пунктирів окреслено-сизій,
У замкнутих колах, у секторах площ,
Боролись і дихали сотні дивізій,
В броні, у металі, під хугу та дощ.
— Еге, тут і карти, поглянь, — не стачає,
Ти бачиш, Марку, цей листок не для нас,
Валуйки і Білгород бій зустрічає,
Прорив на Барвінкове і на Донбас,
Тут праве крило завернуло на Злочів,
На Лопань Козачу, Опішню й Сулу.
— Дивися, щоб зайвого не напророчив!
Радіє Марко. Скатертину малу
Новенької карти (з минулого року,
Коли відступали, забулась вона)
Тепер положили на столику збоку,
Розгладили ніжно хрустку і широку:
— Не рвися ж, нова!
— Не нова.
— Так одна!
І з карти тієї, як перша за свідка,
Від мук, від повішених, що там було, —
З дніпровської кручі дивилась Лебідка —
Маркове і Гришине рідне село.
— Ось клени, Марку!
— Ось дорога до ставу.
— А це до артілі. А це, ну, а це?
І він пригадав: та не юнь і не славу,
І навіть не бій, де взяли переправу,
А інше, в сльозах чорнобриве лице.
Коли вона радилась, як виряджала,
І слово в устах, щоб не плакать, здержала;
— Гаразд, я не буду.
А рушив водій, —
Ще бігла слідом у пилюці рудій,
Тримаючи вузлика...
Батько чи вдома?
Веселий, нехитрий, робучий, як віл.
— Ти звідки це взявсь? — пожартує сірома, —
Та ще і в погонах? — і чарку на стіл.
Дрібничку од німця заховану вміло:
Шмат сала, зчерствілу хлібину внесе.
— За наше добро то і випити діло.
— На щастя!
— На щастя!
І вип'ють усе.
Вбіжать дітлахи, завітає сусідка,
Заглянуть діди погуторити з ним.
А може, й не так воно?
З карти Лебідка
Повіяла згаром і вітром сухим,
Дитячим плачем, гіркотою розлуки,
Усім тим, що серця бійця не мине,
І наче жива, підіймаючи руки,
Сини мої, каже, врятуйте мене!
XVIII
В селі фашистам не жилося,
Не спалось тихо, не пилось.
В полях несіяних колосся
Остюччям сірим підвелось.
В Лебідці темно в кожній хаті,
Діди мовчали, як німі,
Дівчата вбрання небагаті
Не одягали в тій зимі.
Вітрами віяло зі сходу,
Залізним клекотом здаля.
Хто брав з Дніпра світанком воду,
Той чув: тріщить, гуде земля,
Як в горобину ніч. За три дні
Знялись фашисти-німчаї,
Зібрали добра не свої
Та й рушили. І тихі злидні
" Поплентались за ними з хат,
З воріт, не з кам'яних палат.
Микита Дудар біля хати
Корову порав, ту, що сам
В артілі викохав з теляти,
З телички, з горем пополам.
Було носив гаряче пійло,
Стелив солому в тепле стійло,
Назвав Красулею її,
Славетну в нашому краї.
Він приховав її в коморі,
Коли прийшли чужі й суворі
Фашисти-німці іздалека.
Сьогодні ж пішки і навскач,
Не взявши хлiба, яйка, млека,
Біжать кудись ти бач, ти бач...
Вони зайшли до нього в двір,
Що не солдат, то лютий звір.
— Давай корову
— Що? Корову?
Беріг, кормив, голодний сам.
— Це не моя, пани. — І знову
Годує тихо: —я не дам.
— Давай корову.
— Що ви, круки?
— Поживи треба? Став до них.
Бліді роти. Помадні руки
На парабелумах німих.
-Лоби похмурі, задубілі,
Данина скровленим годам.
— Бери, дависьі
— Чия?
— 3 артілі.
А будь ви прокляті! Не дам!..
Вішали Дударя серед майдану,
Там, де гуляли собі дітлахи
В "бабки", у "ключика", де спозарану
Зорі цвіли, де вітри з-за лиману
Гривами крили широкі шляхи.
Староста зрізав березу у школі,
Віжки приніс, бо мотузки — ніде.
— Може, поглибте вкопати?
— Доволі.
— Стовп не розчахне, а він не впаде.
Вивели Дударя з школи, з підвалу,
Руки зв'язали, неначе він міг
Шкоду руками вчинити чималу,
Кинуть гранату чи вирвать поріг
З-під коменданта. Білобородий,
В шапці старій, у рудім кожушку,
Ношенім здавна у дні непогоди,
Став він на стежку свою заважку.
Вітер висвистував над головою
В гіллях дубів, на велику біду.
Сивою лапою сніговою
Вечір ступав по м'якому сліду.
— От і життя мого крайня година,
Знать би Маркові загибіль оцю. —
Серце пекло, і пекуча краплина
В грудях повзла, як сльоза по лицю.
— Що це я? Важко. Заплачу ще, годі.
Люди подумають всяке... —
Й тоді,
Саме тоді хтось заплакав в народі,
Жінка чи хлопчик. Два німці в незгоді
Шарпали віжки, самі вже бліді.
Щось із петлею не ладилось. Люди
Тихо шептались в дитячім плачі.
— От я і вмру, без докору й огуди,
Так, як, не спавши, рішив уночі.
Скоро Марко завітає додому,
Хтось оповість, як я ждав недарма,
Хліб помолотять, звезуть, а потому
Син пригадає, що батька нема.
Хлопчик отой, що так ревно ридає,
Виросте, буде, гляди, голова!
Десь і колись у сім'ї пригадає,
Як мені звисла рука нежива.
Стовбур березовий, зрубаний люто,
Свіже пагіння погонить у вись.
Дню мій посивілий, щастя забуте,
Встань, оживи, розцвітися колись! —
Легко зітхнув, подивився вільніше.
Староста віжки вчепив рем'яні.
Дудар сказав:
— Коли вішать, то вішай,
Що ж ти все крутишся? Тоже мені! —
Староста крикнув:
— Не терпиться, може?
Іч, затремтів, не поможе, мовчи.
Дудар сказав:
— Хто боїться, небоже?
Що ти кричиш? На фашиста кричи.
Хтось засміявся, а німці — дивитись.
Так його вішали, чорні вони.
Шапку зняли, не дали поклонитись
Людям у ноги на три сторони.
Брязнули сухо чужі автомати.
Вже як ступив на високий поріг,
Крикнув на люди:
— Нехай живе мати
Наша!..— і слів доказати не зміг.
Може він думав про людську руїну,
Може про матір із дітьми? Не вім.
Може хотів вшанувать Україну
Здушеним, теплим диханням своїм.
Часто любив говорити із нею,
З тою Вітчизною в ночі грізні.
Так він між небом повис і землею,
Взутий, без шапки, в снігу, в сивизні.
Вітер гойдав його дужо і сміло,
Ніччю й світанками без перемін.
Місяць чіпався за голову білу,
А люди падали до колін.
XIX
Не спиться старості з півночі.
Гуде хурделиця в дворі,
І ясени-поводарі
Шумлять, до бурі неохочі.
— Податки? Сплатимо податки,
Щоб Гітлер жер до призволя.
Не обдеруть же все до латки,
Наділ дадуть, своя земля,
Це не артільне-божевільне,
Чи то пак, чортове, — своє...
В ворота хтось з дороги б'є,
У двір, під вікна йде повільно.
— Хазяїн дома?
— Хто там?
— Можна?
З дороги збились, відчиняй,
Нам пана-старосту. —
Обложна
Снігами, хвищею тривожна,
Вітри зметнувши в небокрай,
Гуляє ніч.
— Ви звідки? Хто ви?
— Ми криворівенські.
— Чого ж?
— Записку дайте хоч в півслові,
З дороги збились в бездорож,
Поночувать би.
— Йдіть у хату,
Нечиста носить вас, хоч вий.
Ввійшли: в кожусі, бородатий,
Другий в кереї, — молодий.
Хазяйка спить, в м'яку перину
Пірнувши, килим, стіл, хатину
Приїжджі бачать; все чуже.
Годинник цокає годину,
Затишно, тихо, байдуже.
На стінці фото: йдуть колоною
Мадьяри й німці в два сліда,
А рамку з квіткою червоною
Сам фюрер Гітлер посіда.
А де ж, секретарю сільради,
Твоя клятьба і жар промов,
Що ти, опечений немов,
Кричав: життя віддам заради...
Кого? Пригадуєш, — що кров
Свою проллєш, що серце виймеш,
Що хоч безкрилий — крила здіймеш.
Здійняв.