Згадав ім'я, мов армію розбиту.
— Панове, бач, як швидко плинуть дні!
Це ж три роки минає, як з острога
Я вів його на каторгу, дорога
Не раз-таки згадається мені.
— На каторгу? Не диво. Все ж солдати.
От я зустрівся, вірте, сам на сам,
Шаблі схрестились, трісли пополам:
— Проси, кажу, прощення! — Що й казати,-
Він попросив...
— Га-га, ну й молодчина!
Митець же ти на брехні! —
Генерал
Аж сльози витер.
— Що б то за причина,
Не брав ані пістоль, ні самопал
Того невіру?
— Лихо з ним, одначе
Землі на гріб дала йому Сибір.
Знайшлася куля, вилита гаряче,
А вас лякають: чари! наговір!
Співають гості, шана всім однака,
Крізь іскри вин іде п'янка гульба.
Кларнет пискливо тягне краков'яка,
Мазурки плине повідь голуба.
Ішло за північ, пари кружеляли,
Іспите вин барильця немалі,
А за вікном гули снігів навали,
Долоньми хмар торкаючись землі.
В дворі гуляла хвища й холоднина,
Зірвала з петель двері у покій.
І раптом в зал ввійшла в снігу людина
В такій грозі, в метілі отакій.
Затихли гості, на смерть охололи,
Під стіл полізла лиса голова.
Тоді горбатий вихопив пістолі —
І раз і два! І постріл — раз і два!
А чоловік стряхнув сніжок з приполу,
Метнув бровою, не віддав уклін.
Горбатий скрикнув, кинув зброю долу.
— Це він! Це він! Я пізнаю, —це він!
У колі смраду, чванства і підлоти
Узяв пістоля до розкутих рук.
"Багато буде завтра в нас роботи,
Сказав і крикнув півнем Кармалюк.
А за вікном його стояли друзі
Повсталі кріпаки — одна рідня
Пожар червоний бивсь на виднокрузі,
Віщуючи прихід нового дня.