Стільки вже пережито нею за час війни. Інша людина за весь свій вік того не побачить і того не вистраждає. Коли б знала, що це він, не ждала б, не томилася, розпиталась, де його шукати, помчала б до нього бистріше вітру.
"А може, не він?"
І холодом проймалася вся від цієї думки. Гостро прислухалась до кожного шереху за вікном. Там хтось ішов. Чути було, як скрипів сніг. "Двоє? Ні, не схоже. Мабуть, Фенечка повертається з вечерею".
Розчинилися двері, і в них з'явилася Цвєткова. Одна.
Очі вп'ялися в неї, ждали.
— Ну?! Кажіть же, кажіть...— не голос, а стогін вирвався ' з грудей у дівчини.
— Не застала,— тихо промовила медсестра.— Вирушив у розвідку.
— Хто?
— Старший лейтенант Кузьма Петриченко.
— Живий!..— Галина ступила крок уперед, простягла руки, щось хотіла сказати і враз зів'яла...
Минула ніч, і день минув. Стояли тихі верби, запушені в іній. Інеєм були покриті надбережні очерети і потойбічні кущі лози. А між берегами лягла рівнина. Ані сліду людського на ній, ані гомону. Хіба що зрідка пробіжить тут заєць або з'явиться на кручі вовк, і його зслепкувато-фосфоричні очі видно далеко... Не сполоханий ніким, він стоїть хвилину, і дві, і три, виє. На тім боці звивається зараз ракета, ще одна, ще три. Весь передній край німців починає освітлюватись. На цьому ж боці тиша. Мертва, гнітюча тиша!
З обрію підводиться неповний ущерблений місяць, оранжевий, мов помаранча.
Під вербою стоїть Галина Попович, дивиться на той бік Дону, де, здається, ще рясніше починають спалахувати ракети, освітлюючи перед собою засніжені й безлюдні простори.
Вона знає: буде бій жорстокий, кривавий, тяжкий. Та не думає зараз про себе. За нього тривожиться. До нього линуть всі помисли її дівочі. "Може, вночі з ним зустрінусь, а ні, то завтра його побачу... Мушу побачити".
— Тихо як,— говорить Фенечка й питає: — Чи вам, дівчата, не страшно? — і дивиться чомусь на Галину Попович, жде, що та їй відповість. А Галина мовчить. І мовчать санітарки.— Ще ніколи мені так лячно не було, як сьогодні. Що б це значило? Я ж знаю... робитиму... все робитиму... а лячно...— Вона помовчала з хвилину і, вже ні до кого не звертаючись, сказала: — Не знаю, чи побачуся з ними. Далеко йти до Білорусії. Там у мене залишилися мати і братик. Може, мене уб'ють в цьому бою, то ви напишете...
Галина Попович обняла її, ласкаво сказала:
— Фенечко, а ти не думай про смерть.
— Та я не думаю,— посміхнулась та винувато.— Це до слова якось прийшлось. Що на серці в мене, те вам і кажу.
Раптом немов гори кам'яні рушились, з гулом і гуркотом стрясаючи досі тихе повітря.
— Почалось... Почалося...— промовила тихо Галина, і всі дівчата принишкли, всі почули, як над головами в них наче хто шматував велетенське полотнище коленкору,— так свистіли снаряди різних калібрів, розрізаючи туге повітря, позначаючи місце вибуху вогнем, і димом, і чорною землею, яка, здавалося, кипіла по всій лінії німецької оборони. Палахкотіло небо, бралося суцільною загравою, немовби серед ночі народжувався день новим світанням. Побляк місяць. Він видавався зараз таким маленьким, непомітним, загубленим в оцьому вирі гулу, диму і вогню.
Та ось, покриваючи все, вдарив і покотився понад Доном звук, схожий на грозові перекати грому. В ту ж мить небо всіялося враз потоком вогню, швидкого, видимого, смертельного.
— То що таке? — спитала одна з санітарок, яка бачила це диво вперше.
— "Катюші",— пояснила їй Галина Попович,— паші "катюші" б'ють! Добре... Ой добре!
В це сплетіння звуків, різних по своїй силі й могутності, увірвався спочатку глухий, невиразний, але все наростаючий шум.
— Ви чуєте, дівчата, чуєте? Здається, наші пішли в атаку. Хвиля людських голосів котилась, наближалася, зростала.
На чистій, білій рівнині з'явилися перші бійці і, не зупиняючись, з криком "ура-а!" побігли вперед. Німці відкрили кулеметний і мінометний вогонь. Але ніщо не могло зупинити оцієї сили, яка нагадувала собою лавину, що широким фронтом насувалася на них, невблаганна, грізна, мстива!
— Дівчата, пора й нам,— сказала Галина Попович, озираючи перед собою широке річище Дону. Тут і там було чути стогін поранених. Галина поспішала. Навколо неї свистіли кулі, хурчали над головою міни і вибухали то на березі, то на льоду.
Знайоме в бою почуття байдужості до себе оволоділо нею і на цей раз. Ішла на повний зріст до пораненого, який сидів на снігу і, погойдуючись тулубом, не одривав рук своїх від ушкодженої ноги, наче хотів затиснути раму, спинити кров, а вона, свіжа й тепла, розливалася в нього під коліном, фарбуючи сніг.
Поранений підвів голову так, що місяць освітив йому обличчя. Це була мить, але мить, страшна для Галини. Наче серце їй пронизала куля, зупинила на місці, перехопила подих.
— Кузьма!..
Скрикнула, зірвалась з місця, побігла, не пам'ятаючи себе, вперед. Але це був не він, а якийсь незнайомий офіцер у шапці, кожушку і валянках.
— Болить? Дуже болить? — співчутливо запитала Галина, глянувши йому в лице.
— Та болить,— відповів капітан,— але терпіти можна.
— Зараз перев'яжу, стане легше.
З санітарної сумки дістала індивідуальний пакет, почала забинтовувати.
— Спасибі вам,— подякував капітан, стежачи, як спритні, вмілі руки її порались біля ноги.— Хочу знати, хто ж мені перев'язку робив.
— Для чого вам? Це моя робота. Ніхто мене не питає... Та й навіщо питати? Не потрібно це. А коли вам цікаво, можу сказати. Тут секретів нема. Я санітарка Попович... Галина Попович.
— Попович... Галина Попович,— промовив, щось пригадуючи, і пильніше глянув їй в обличчя.
— Може, з Остра?
— З Остра,— відповіла та, дивуючись.
— То он ви яка, Галина...
— Я не знаю... Зовсім не знаю вас.
— Я Андрій Стойко. Друг Кузьми Петриченка. Разом з ним Київський університет кінчали. Зустрічався з ним на фронті, і він мені розповідав про дівчину... Галину Попович. Ви знаєте, він тут, у цій дивізії. Думав з ним побачитись, а тепер от і не знаю... Мабуть, не доведеться.
Ця несподівана зустріч внесла і радість, і нову тривогу в душу Галини.
"Всі бачилися з ним, всі розмовляли, тільки я одна така нещаслива".
По льоду йшли санітари з носилками. Гукнула їх Галина, і двоє дужих хлопців повернули на її голос.
— Вас зараз винесуть звідціля,— сказала вона, глянувши капітанові в очі.— До побачення! Бажаю вам швидко одужати. А Кузьмі, як зустрінуся з ним сьогодні, скажу про вас... Обов'язково скажу.
Недалеко від них звалився на сніг боєць, застогнав від нестерпного болю:
— Санітари... Санітари!
— Іду, іду-у!
Галина помчала до нього. Але не пробігла й десяти кроків, як раптом упала. Упала й не підводиться, тільки рука її шарить по снігу, немовби шукає чогось.
— Вбито... Невже її вбито? — промовив з жахом Андрій Стойко до санітарів, які вже підійшли його забирати.— Гляньте, що з нею... Швидше!
— А це на війні буває.— І санітар спокійно підійшов до Галини, перевернув її на спину, сказав: — 3 новеньких. Недавно прибула до нас,— а потім за руку її взяв, потряс кілька секунд, поклав на сніг.
— Ще жива... б'ється пульс. Але, мабуть, не житиме...
— Тож швидше беріть її. Я можу ще ждати. У мене рана невелика. її рятуйте!
Два дужих санітари поклали її на ноші, звичним і спритним ривком підняли й понесли. Ущерблений місяць світив їй просто в обличчя, бліде, умираюче. І так страшно й неприродно лягла від губів через підборіддя аж до шиї червона смужечка крові.
— Руку... руку підніміть,— крикнув Андрій Стойко санітарам, та вони, мабуть, його не почули, бо так і понесли її далі. А з носилок, звисаючи, мов нежива, рука її черкала пальцями холодний і блискучий в сяйві місяця сніг.
...Він стояв на подвір'ї, дививсь на освітлені вікна, завішені фіранками. Не поспішав стукати в шибку, бо передчував і боявся: вийдуть з хати незнайомі люди, спитають: "Кого вам потрібно?" І цим питанням мимохіть вжалять його серце.
В оцій хатині він жив до війни. По цьому подвір'ї ходив, чаював на ґанку, буйно оповитому диким виноградом, садив, полизав, вирощував з нею квіти, і росли вони пишні, барвисті, милуючи зір.
Все тут наче так, як було: та ж хата, і ґанок, і квіти.
Здавалося, ось зараз вийде з хати вона, побачить його, усміхнеться, спитає щось звичайне, а голос її так і забринить в душі його, сповняючи її чимсь невимовним, хвилюючим, радісним...
Та він знає: голосу того вже не чути йому повік! Хто ж тепер живе в цій хаті? Хто?
Кузьма підходить до знайомого квітника. Чомусь тремтить рука, несміливо торкається шибки. Але його вже почули. Спитали:
— Хто там?
— Я! — відповів майор, одразу вгадавши той голос.— Я... це я! — кричав він, не в силі стримати в собі хвилювання.
Похапливо відгорнулась фіранка, розчинилося вікно.
— Кузьма! — скрикнула посивіла жінка, не вірячи своїм очам.— Живий... Повернувся...
Вона вибігла назустріч, впала на груди йому, наче це був її рідний син. Нестримно й голосно заридала.
— Чого ж ви... Чого плачете? Не треба... Ну, не треба,— втішав він її, відчуваючи, як у нього теж мимоволі навертаються сльози.
Хата була спорожніла, вбога. Ані етажерочки з книгами Галини, ані портретів, ні картинок, розвішаних її руками, ні вишиваних рушників, що квітчали колись стіни світлиці, затишної та красивої. Але так само пахла м'ята, підлогу було притрушено свіжою травою. На вікнах стояли калачики, олеандри, молоденькі фікуси.
— Як я рада... Боже мій, як я рада тобі! Наче з того світу оце ти прийшов,— сказала мати, не зводячи з нього ласкавих очей.— Як пішов у сорок першому, одержали ми кілька листів, та на тому й кінець. Я вже думала, тебе забито.
— Рани мав. Ну, як бачите, лишився живим. Писав я вам і пізніше, з-під Києва, але мої листи поверталися на фронт. Не було вже вас тут.
— Ой сипу, багато говорити треба... Та що ж це я стою? Такий дорогий гість прибув до мене... Сідай, Кузьмо, сідай! Я зараз щось приготую поїсти... Є в мене трохи самогону... На калгані настояний... Первак...
Закуска була бідна: капуста, огірки солоні та хліб, але це не тривожило зараз господиню. Вона очей не зводила з Кузьми.
— Давай же, заради такої зустрічі, вип'ємо за твоє здоров'я, за те, що ти он яким героєм повернувся з війни... І ордени в тебе, і медалі...
Налила дві чарки: йому — більшу, собі — меншеньку. Цокнулись, випили.
— Скільки на світі прожила, але такого горя не бачила, як за цю війну.