Це не були ревнощі або заздрість до багача. Інше, незрозуміле для самого себе почуття в такі хвилини проймало його. Цього почуття не міг збагнути Яків, але воно викликало в ньому лють до слобідського капіталіста, якого ненавидів він з усією пристрастю своєї чесної і щирої душі.
І ось настав ранок, коли жалобні дзвони "на схід душі" сповістили слободян про смерть Ізарова. До його будинку люди принесли корогви...
З того дня думки про Софію не давали Якову спокою. Старе почуття прокинулося в ньому з новою силою, і не стримати його, як не стримати руху свіжої прозорої води, що б'є з потужного джерела. Бажання побачити її, побути з нею віч-на-віч, попрощатися з коханою жінкою було непереборним, і це бажання привело зараз Якова до лісу.
Чимраз сильніше багряніло небо, займаючись на заході велетенською пожежею. Чимраз тихіше шумів могутній дуб.
Яків вийшов на дорогу. Безлюдна, вкрита по обочинах травою та бур'янами, вона, звиваючись, зникала в слободі.
"Невже обдурила мене Софія?" Від цієї думки в душі Якова закипіла глуха образа на багачку, що дозволила собі так посміятися з рекрута. "А хлопці, певно, гуляють. Може, додому не раз по мене прибігали. Хіба піти?" Але якийсь внутрішній голос нашіптував йому, відганяючи геть сумніви, гіркоту і образу: "Не йди, Якове, вона приїде. Адже вона сама зупинила тебе на вулиці. Почекай іще".
Яків знову повернувся до мамврійського дуба. Темніло небо, затихало каркання галичі, тільки коники безперестанку сюрчали в траві та пролітали часом запізнілі птахи до своїх гнізд. Але ось здалеку донісся тупіт копит. Яків швидко підвівся. Мчала знайома тройка. Правила кіньми Софія, і Яків уже не зводив з неї очей.
— Я думав, не приїдете,— сказав він. На ній уже не було жалобного вбрання. Темно-вишневе плаття красиво облягало стрункий стан. А шовковий шарф, легкий, прозорий і голубий, мов весіннє небо, ще більше молодив її.
Ось стоїть вона перед ним, така приваблива, безмірно дорога, і він, помітно хвилюючись, милується нею, червоніє, мов хлопчисько.
— Сідай!
Яків спритно скочив на козли.
— Давайте мені, я правитиму кіньми.
— Ти ж хотів, щоб я тебе покатала. То я вже правитиму й кіньми. Коні в мене слухняні.— Глянула на Якова, посміхнулась, спитала: — 3 вітерцем хочеш?
— Щоб аж дух забивало!..
— А куди ж поїдемо?
— У степ.
— Там нас можуть побачити. А я хочу цей вечір провести тільки з тобою, Якове. Ну, держись! — І тройка помчала. Засвистів у вухах вітер, заметався шарф, нагадуючи крила дивовижного птаха. Колеса підстрибували на вибоях. Кожної хвилини фаетон міг перекинутись. Але вміло правила кіньми Софія, і Яків милувався нею. Хто з слобідських молодиць відважиться так мчати на тройці, рискуючи розбитися на смерть? Для такої їзди потрібні не тільки сміливість і витримка, але й твердий характер, велика сила волі, молодецьке завзяття.
А рисаки летіли швидше вихору, і з такою ж швидкістю назустріч їм летіла польова дорога. Все ближчою, все чорнішою ставала спереду темна смуга лісових урочищ, куплених свого часу Ізаровим.
Софія підвелася і стоячи стьобала ошалілих коней батогом.
На вибоях дороги, коли особливо підкидало фаетон, Яків мимоволі обіймав її рукою.
— Розіб'єтесь, Софіє Іванівно, не можна...
— Добре катаю? — спитала Софія, відчуваючи, що він стежить за найменшим її рухом, милується нею, оберігає її.— Не всякий кучер зуміє так правити кіньми!..
Через кілька хвилин тройка звернула на вузьку дорогу, закриту з обох боків густими заростями ліщини.
Де-не-де виднілися молоді клени, берести, дубки.
— Ось тут буде краще.— І Софія, віддавши віжки Якову, сказала: — Одведи їх он на ту поляну.
Яків повів коней навпростець, і було чутно, як тріщав у них під копитами сушняк. Гнулися молоді деревця, чіпляючись за збрую і фаетон. Деякі з них потім пружно розпрямляли свої гілочки, а зламані так і зоставалися лежати безпомічно на землі.
Софія облюбувала стару березу, що росла на невеликій поляні, вкритій густою травою та квітами, серед яких особливо вирізнялися білі вінчики ромашок.
Підійшов Яків, глянув на Софію. Вона лежала на траві і, примруживши очі, стежила за кожним його рухом. Він зніяковів. Кілька секунд стояв мовчки, не знаючи, про що з нею говорити.
— А завтра, мабуть, буде дощ... Софія засміялась.
— Сідай!
Несміливо сів біля неї. Очима, сповненими жадібної пристрасті й нетерпіння, Софія дивилася в обличчя Якову, засоромлюючи його ще дужче.
— Так завтра, кажеш, .буде дощ? — Вона посміхнулась, і тепла рука її звично й сміливо лягла йому на плече, притягнула до себе.— Якове, милий мій! Коли б ти знав, як я знудьгувалася за тобою. Хоч попрощаюсь... Хоч один вечір побуду з тобою.
Немов на сповіді, говорила йому про своє життя, про нерівний шлюб, на який підбив її брат Трохим.
— Та знай, Якове, під вінцем стояла в церкві, а думала про тебе... Чуєш?
— Чую... Чую...— промовляє він і сам ще не вірить своїм очам. Перед ним Софія, його Софія, його любов і щастя!
Наче нічого й не трапилось. Наче не було тих пекельних мук і болю, страждання й туги, що їх зазнав Яків, повернувшись з Таврії. Те все минуло, немов кошмарний сон. Не хочеться про нього згадувати... Особливо зараз.
Після довгої розлуки знову зійшлися вони — і немає слів таких, щоб ними можна було б передати всю радість цієї довгожданої зустрічі. Та й навіщо слова, коли красномовніше за них промовляють очі, коли завмирають в солодкому захваті серця і його гарячі губи жадібно тягнуться до її вогняно-вишневих губ і застигають у довгому поцілунку.
— Невже це ти, Софіє, зі мною?.. Ти?.. Ти?..
Вона горнеться до нього, сповнена незвіданого щастя й любові, голубить його, коханого, найдорожчого в світі.
— Я!.. Я!..— відповідав йому голосом, що бринить, мов пісня.— Коли б ти знад, як ждала тебе, як стоскувалася за тобою... Одурили мене брати разом з попом...
Вона розповідала йому, як минали в безрадісному заміжжі дні... І єдиною втіхою, єдиною розрадою для неї був він, Яків. Йому одному безроздільно належали і серце її, і душа. Боже мій, як шукала вона хоча б хвилинної зустрічі з ним! Як жадібно ловила з вуст інших людей кожне слово, сказане про нього... коханого...
Яків хоч і слухав, але погано розумів те, про що говорила йому Софія. Відчуття її близькості, її поцілунки якимсь радісним, буйним хмелем розливалися по всьому тілі, затьмарювали розум... Нічого не бачив у ту хвилину, крім її іскристих очей, що вабили до себе з непоборною силою. Він вслухався в її голос,, відчував на своєму обличчі її гаряче дихання.
— З гармонією по вулиці йдеш, а я стежу за тобою. На яких вечорницях бував — знаю. Безсонними ночами думала про тебе, і так хотілося мені, Якове, зустрітися з тобою, поговорити, подивитися на тебе,, ось так, як зараз.
— І я думав про тебе, Софіє, віриш... Та що ж це, насправді? Та коли б я знав... Скажу тобі, признаюся Щиро, Зненавидів я Ізарова і ніколи де думав...
Новий поцілунок обірвав його слова. Пахла трава. М'яка й тепла долоня гладила його волосся, а ніжні слова дурманили йому голову.
— Хороший мій... Рідний ти мій...— Вона цілувала його жадібно, добре здаючи, що розлучається з ним, можливо, назавжди.
...Яків лежав на траві з розстебнутим коміром сорочки, дивився в небо, всіяне зірками, а поруч нього сиділа Софія.
— Про цю зустріч ніхто не повинен знати, чуєш, Якове? — В її голосі він відчув сухість. Вона вже не говорила йому ніжних слів, не голубила його, як раніше, сповнена пристрасті, а була мовчазно-суворою, немовби шкодувала за тим, що сталося.
— Софіє, глянь сюди, глянь мені в очі. Вона нехотя повернула голову.
— Ну, чого тобі? — І це було сказано таким тоном, що Яків одразу замовк. Софія нетерпляче глянула в бік поляни, де стояла прив'язана до дуба тройка.
— Привести коней?
Не відповідаючи, вона .підвелася з трави, підвівсь і Яків. Душу його сповнило почуття незаслуженої образи. "Чому Софія стала раптом такою холодною, такою неприступно-гордою, коли ось зовсім ще недавно оці руки обіймали мене, ніжно милували, як можна милувати тільки людину, котру дуже любиш?"
Якову знову хотілося обійняти її, спитати: чим він образив її? Може, ото згадавши мимохідь про покійного Ізарова, він своїм одвертим визнанням мимоволі завдав їй болю?
— Софіє, скажи мені чесно, що трапилось? Чому ти стала такою?
— Якою? — І вона, бажаючи припинити нудну для неї розмову, навмисне позіхнула.
Яків нічого більше не питав. А через кілька хвилин тройка поверталася з лісу. Коні бігли риссю, і, як тільки наблизились до мамврійського дуба, Яків передав віжки Софії, а сам, не спиняючи рисаків, спритно зіскочив з фаетона.
— До побачення, Софіє!
— Прощай!
— Можливо, коли-небудь зустрінемось, якщо повернуся живим...
Вона нічого не відповіла, тільки ледь махнула рукою. Тройка помчала, мов вихор, і швидко зникла з очей.
Пізно вночі Яків повернувся додому. Мати подала йому на вечерю кілька стиглих помідорів, окраєць житнього хліба і чашку молока.
— Не пий більше, Якове,— сказала вона, не зводячи з нього своїх ласкавих очей. В них світилося стільки безмежної ніжності, любові й турботи, що син, глянувши крадькома на матір, відчув її тривогу, її невисловлене горе, невиплакану журбу.— Не треба... Шкодить тобі горілка... Бачиш, як ти схуд за ці дні.
Яків густо солив розламаний надвоє помідор і з апетитом їв його.
2
Рясне гілля вікової липи звисало над невеликою каплицею, що притулилася в кутку церковного муру. Навіть у буденні дні в каплиці горіла лампада, і віруючі часом заходили сюди, щоб поцілувати ікону й кинути в синеньку скриньку з вузькою проріззю мідяка.
Сьогодні біля каплиці сотні людей, і майже кожний, купивши дешеву свічку, мостить її тут же на свічник, густо закапаний воском. У передранковому тумані жовтіють вогники, і блідий відсвіт їх падає на обличчя рекрутів. Не відриваючи очей, дивляться вони на потріскану ікону Миколи-чудотворця, вірячи в її чудодійну силу, благають уберегти від кулі ворожої, гострого багнета, від смерті на полі брані.
Священик править молебень.
"Мати божия, сохрани под кровом твоим христолюбивое воинство и царство Всероссийское и своим предстательством у сына своего, Христа, бога нашего, испроси нам победу на враги и супостаты наша".
Співає хор.
Псаломщик байдуже дивиться на рекрутів і дзвінким тенорком повторює: "Господи, помилуй нас!" Ці слова він вимовляє так швидко й невиразно, що вони, зливаючись, утворюють якесь набридливо-куце й незрозуміле "помілос".
Моляться, довго моляться рекрути, припадаючи головами до землі.