Любив він покурити, причому смалив такий скажений тютюн, що зблизька його не витримувало ніщо живе. Його обминали кури, гуси, поросята. Собаки оббігали його городами, а невістка Галька ночувала в сінях, щоб не померти часом від дідового духу. Казали, що того дідового духу боялась навіть риба, й тому в нього погано клювало. Коли він ішов було на рибу повз нашу хату, над завулком довго ще потім висів у повітрі його важкий тютюновий слід.
Лише три істоти байдужі були до дідового диму: баба Харитина, кінь і Султан.
Для повноти картини слід ще додати, що наскільки дід Григорій, кінь і Султан полюбили тишу й мовчазність, настільки баба Харитина, навпаки, любила голосно клясти геть чисто все, що потрапляло їй на очі. Здавалось, що без прокльонів вона не могла прожити навіть годину. Вони ринули з її вуст безупинним потоком, як вірші в поета, з найменшого приводу. Прокльони були немовби творчістю її пристрасної й темної пристарілої душі.
Неважко уявити собі окрему кінокартину на дві серії про подорож діда Григорія до Великого, чи Тихого, океану в пошуках тиші, але, щоб не заплутатись у картинах, облишмо, мабуть, ці дві серії і, скориставшись з прекрасного чудового літнього ранку, перенесімось відразу в Старі Млини.
Що то за шум учинивсь на базарі?
Куди так весело поспішає старомлинська базарна громада? Чи то не старий Григорій Товченик повернувся з Далекого Сходу?
Ви вгадали.
В'їхавши в базар після довгої відсутності, дід Григорій зразу привернув на себе увагу базарної громадськості. Не минуло й півгодини, як весь базар гув коло нього, наче рій бджіл навколо матки.
— Диви! Григорій повернувся!
— Звідкіля? Який?
— Товченик! З Зеленого Клину!
— З Зеленого Клину? І Харитина?
— І Харитина! Он вона.
— І Харитина, і кінь, і Султан?
— Той самий?
— Той. Здоров був, Григорію!
— Здрастуйте!
Справді, кінь і собака Султан були майже такі самісінькі, як тоді, коли вирушав Григорій на Зелений Клин.
І от, прочвалавши двадцять тисяч кілометрів по різних географічних довготах, спинились кінь з Султаном на тому ж майдані, звідки три з половиною роки тому рушили в похід до Тихого океану.
— Скільки ж це буде верстов? — запитав Григорія наш дід Семен, тоді ще живий.
— А хто їх там лічив, — стримано відповів мандрівник. — Там їх ніхто й не злічить.
— Кажуть, двадцять тисяч в обидва кінці?
— Та до чорта. Може, й двадцять набереться, хіба диво.
— Ну, гаразд, — допитували сусіди. — А чого ж ви повернулись з далеких країв?
— Жінці не понаравилось, — сказав Григорій, від чого весь базар мало не ліг зо сміху.
Наляканий гучним реготом, Султан шаснув під віз і почав лаяти базар обуреним гавкотом. Мишастий теж підвів голову й позадкував у голоблях. Один тільки Григорій не втратив душевної рівноваги. Поправивши наритники на кругосвітньому коні сибірським пужалном, він терпляче ждав, поки пересміються. Певно, він ще дещо хотів сказати на адресу своєї жінки, що сиділа в задку воза, як. гуска в гнізді, але тут підійшов директор місцевого музею краєзнавства, людина вчена і до всього цікава.
— З вашого, Григорію Тарасовичу, коня треба б негайно здерти шкуру, — промовив він авторитетно і глянув навколо. — Не смійтеся! Іменно зняти її, напхать соломою й виставити в музеї, бо це феноменальне явище.
— Я згоден, — відповів Григорій, добуваючи кисета з громобоєм. — Ну, тільки я б не з коня її здер і не з Султана, а з когось іншого, а от з кого саме, — це я вам скажу, як помиратиму.
— Рятуйте, люди добрі!—зарепетувала раптом Харитина. — Вбивати заміряється, щоб його побило святе причастя! Мати божа, царице небесна!..
— Отак цілу дорогу, — махнув рукою Григорій і замовк. Втративши всяку надію на тишу, він більше почав думати про божественне. А після смерті побратима Семена і зовсім перестав розмовляти.
От і Семенова могила. Ставши на коліна й озирнувшись, чи не дивиться хто, Григорій нахилився й припав вухом до землі. Довго прислухався він, спинивши подих, чи не подасть побратим якого знака, і, не діждавшись знака, запитав глухим голосом:
— Семене, де ти там?
І от — треба ж такої напасті! — з-за сусіднього горбка вигулькнуло (і як їх та земля держить!) два шестирічних шибеники й дзвінко в один голос:
— Здрастуйте, діду!
Григорій випроставсь і грізно насупив брови. Шибеники сховались. Тоді він знову схилився до могили, озирнувшися ще раз: "Що за оказія? Причулось чи провіщення яке?"
— Семене, де ти там, озовися? — спитав він ще раз, припавши до самої землі, але так і не почув відповіді.
— Здрастуйте, діду, — почулись дзвінкі дитячі голоси з-за куща калини біля сусідньої могилки. Григорій випростався — знову хлоп'ята.
— Здрастуйте! — вигукнуло одно з них втретє і швидко сховалось за кущ.
— Ідіть ви під три чорти, не дражніть мене! Вертитесь, нечистий вас носить! І тут мені немає від вас спокою!
Григорій розсердився і пішов додому, ні разу не оглянувшись, і не помітив, як на очах у одного з хлоп'ят показалися сльози і як воно побігло кудись з гірким дитячим смутком.
III
На мальовничому пагорку край села, звідки відкривається широкий краєвид Заріччя й степу, коло високого старого вітряка в неділю по обіді зійшлась сила народу.
Година стояла чудова.
На тлі блакитного неба сяє дівоче вбрання, вишите часом з таким бездоганним смаком, що не снився й принцесам, коли є ще такі десь по глухих закутках Європи.
Парубки зодягнуті теж неабияк. У Хоми Білоконя на грудях вишито цілий город. На вихрястій голові казна-як тримається картуз старого фасону — тугим колесом. Поряд Вовкогоненко Устим, задерши дурну голову, спритно кидає насіння в роззявлений товстогубий рот.
Всі дивляться в поле. Чутка пішла, що з станції, десь аж за тридцять кілометрів звідси, прийде своїм ходом трактор і що тоді не треба буде вже на полі ні коней, ні меж, — трактор не любить меж, — все стане іншим.
Чи ж може таке бути? Ніколи в світі!
Сивий Вовкогін Улас, дебелий як віл, стоїть з двома круторогими волами на скіфській могилі й вдивляється в степ, закам'янівши, як статуя минулої епохи. Аж ось натовп почав хвилюватись.
Першим, хто помітив той трактор у полі, був молодший син Опанаса семирічний Андрійко. Він сидів на високому тину в гурті собі подібних і, помітивши далеко за обрієм куряву над шляхом, дзвінко й радісно вигукнув:
— Їде!
— Їде, їде! — хором підхопила малеча. Вмить наче вітром змело її з тинів та стріх. Збиваючи куряву босими ногами й хвацько поганяючи своїх лозяних коней, помчали вони в поле. Дорослі й собі подалися вперед.
Хома Білоконь і Вовкогоненко збігли на скіфську могилу і повитягали шиї, аж роти роззявились — чи не торохтить-таки машина? Пильно вдивлявся вдалину й Василів батько Опанас Трубенко. Трактор чи не трактор? Було вже так одного разу, ще за царя, що повиходили сюди ж таки люди зустрічати архієрея, що їхав освящати церкву, і шлях точнісінько ось так курів, а вийшло так, що ніякий не архієрей, а п'яний Григорій Сірик гнав панських коней, за що й продражнили його "Архиреєм", і так те прізвисько прилипло, що навіть революція не помогла. Вже не те що сусіди забули його справжнє прізвище, а й сам він преспокійно звав себе Архиреєм, а діти вже були Архирейченки.
Це був трактор. Зовсім новий, напористий, веселий трактор, керований Василем. Скільки кінських сил було в тракторі, не знав ні Василь, ні його товариші, але з того, як швидко й натхненно наближались вони до рідного села, як піт котився по запорошених обличчях і спинах і як вилискували зуби на веселих засмаглих обличчях, — почувалися в цьому тракторі не кінські сили, а такі, яким ще й назви не придумано. Це був чи не перший трактор-революціонер на широких просторах України.
І раптом — треба ж такої напасті! — трактор запахкав, заторохкотів, чмихнув парою з радіатора й став як укопаний.
Кінооператори, мерщій!
Апарати на плечі й у поле бігом!
Трактор не може спинитись на очах у народу! Вже дзвонять з області, чи прибув трактор. Вже відповіли — так, прибув у повній готовності при величезному напливі народу!
Що ж тепер робити? Василь давно вже помітив, що в радіаторі начебто бракує пробки, але, може, так воно й треба? Йому сором було за свою невпевненість, — адже інструктували його! А ще йому здавалось, що він її десь забув. "Ну, нічого, — думав він, — доїдемо якось на перший раз і так. Недалеко вже". Але коли рештки води в радіаторі заклекотіли, як у самоварі, і з отвору забурхала гаряча пара, Василь зупинив машину.
— Василю, чого став? — занепокоїлись товариші, відчуваючи, що не все гаразд. — Кажи що-небудь, інформуй. Народ же дивиться. Ай-ай-ай! От так історія! Диви— біжать!
— Пробка загубилась, — признався Василь з неприхованою досадою. — Ось звідси, бачите? І куди вона поділась, нечистий її знає! Забули, мабуть, на заправці, або зумисне викрутив якийсь сучий син. Що ж його тепер? Провалюється ідейна справа.
Комсорг Чуприна чи Кравчина, знемагаючи з досади, сів серед шляху і почав люто хльоскати батогом по землі, немов караючи уявленого винуватця лихої пригоди. А тим часом винуватець, не уявний, а реальний, Іван Шумило, стояв тут-таки поруч і по-своєму переживав пригоду. Йому було так соромно, що він ладен був тричі провалитись крізь землю.
Мине скількись років, сам він стане славнозвісним трактористом. Портрети його друкуватимуть у столичних газетах. Журналісти писатимуть його біографію. Золоті Зірки, медалі прикрасять його широкі груди, — все може бути, але сьогоднішню сторінку своєї славної творчої біографії герой соціалістичних полів Іван Шумило до самої старості перегортатиме якнайшвидше або й зовсім проминатиме. Діставши з кишені пробку радіатора, він ніяково покрутив її в руках і несміло простяг Василеві.
— А цим не можна часом... закрутити?
— Та це ж вона і є! — скрикнув Василь.
— Що?
— Пробка! Де ти її взяв?
— Та воно ж залізо, а не пробка...
— Сам ти пробка!..
— Ну, тепер якраз сперечатись, — з жалем озвався Шумило. — Я, Василю... ти не гарячкуй, послухай, я думав, як краще... Спека, курява, нехай, думаю, вода вихолоджується.
— Ну, що ти верзеш, прямо комедія, їй-богу! — розлютився Чуприна чи Кравчина, через що кількість веснянок на його обличчі зразу потроїлась. — От поставлю на бюро цю пробку, і виженемо тебе к чортам з комсомолу на півроку.