Той самий хлопець! Вогник. А поряд з ним високий солдат у вилинялій зеленкуватій гімнастьорці. Хто це? Чому він з цим хлопцем? Чому при цьому видінні так болісно стислося серце?
Хто ти, привиде? Чому виникаєш з небуття? Навіщо з’являєшся з країни смерті?
"Смерті? — сміється солдат. — Смерть — то лише слово, яким злочинці та боягузи за-туляються від реальності. Чом ви затремтіли, фон Шварце? Ви ж тільки що так хвацько мір-кували про вогонь нових руйнацій, про космічні герці, які жадаєте нав’язати нам?! Чому ж тоді така приреченість у вашому погляді?"
Хто ти, фантоме, як смієш просторікувати про мою приреченість? Ти лише вигадка мо-єї підсвідомості, каламуть втомленого мозку. Щезни, розвійся.
Солдат усміхається хлопцеві, і надхмарний вітер колише його русяво-золотисте волос-ся.
"Не так просто, пане професоре! Не так просто. Ми вже не можемо щезнути, бо стали над смертю. І навіть ваші зерна дракона, котрі ви сієте, не викинуть своїх паростків — їм не прорости! Чуєте? Оновлена нами земля вичавить їх із свого святого лона, бо надто рясно по-лита вона кров’ю героїв. А кров, пролита за свободу, отруйна для хижаків".
"Вогонь, запалений нами, — озвався хлопець, ніби стверджуючи слова солдата, — не погас, пане фон Шварц, змете й спопелить вас, як непотріб. Це вічний вогонь Прометея, й він розсудить нас!"
"Вогонь розсудить нас", — шепоче сірими вустами професор. Звідки ця фраза? Чому вона свердлить мозок, здавлює свідомість нестерпним болем?
"Згадайте, згадайте, — наполягає солдат. — Сорок перший… Дніпро… Переправа…"
Так, так! Він згадав. Пам’ять прорвала греблю часу. Солдат-композитор, кобзар. Химе-рне поєднання. Він тоді наказав йому що-небудь заграти, заспівати. І закривавлений, неголе-ний, закіптюжений солдат не відмовився. Він співав йому якусь афористичну пісню — злові-сну, апокаліпсичну. Так, так… Щось про вогонь відплати! Сакраментальна фраза звучала містично, тривожно. Переможений стверджував у тій пісні свою вищість. Генріх тоді звелів розстріляти його. Чому ж ти, фантоме, з’являєшся знову, бентежиш мене?
Професор застогнав. Стюардеса турботливо схилилася над ним:
— Вам погано? Може, щось дати?
— Коньяку, — прохрипів він.
Випивши два келишки міцного напою, він заспокоївся, заплющив очі. Не можна так ро-зпускати себе, свою уяву. Брама з минулого міцно замкнена, вона під контролем його волі. Бумеранґ часу? Так, буває, він боляче б’є. Але хіба вперше йому зализувати рани? Розум і спокійна певність допомогли йому сорок років тому, уникнувши чіпких рук переможців, ще-знути, розтанути в Південній Америці. І повернутися звідси до Європи, в Швейцарію, вже іншою людиною. Всюдисуща рука Великого Невідомого тепер знайшла його, повернула до минулого. Може, й на краще. Віднині він під надійним захистом, він у монолітному леґіоні мороку. "Вогонь не спопеляє правди"? Ми ще побачимо, на чиїм боці вогонь! Ядерне по-лум’я потужніше, воно не лишить тепер і сліду від вас. Хіба що зостанеться одна тінь, та й то навряд… Що ж, позмагаємось.
Фон Шварц згадав парадоксальний подарунок вчорашнього гостя. Відкривши "дипло-мата", добув книжку. "Вогонь не спопеляє правди"? Що ж, побачимо. Я не буду, привиде, сахатися тебе. Я піду тобі назустріч. Я спробую знайти ключа до ворожих сердець, хай і че-рез зоряні контакти. Тоді ми просто ламали замки. Тепер треба буде шукати ключі. Щоб пе-ремогти ворога, треба збагнути його душу.
Професор відкрив палітурку книжки.
Частина перша
НАЩО ЖИВЕ ЛЮДИНА?
Мелодія перша
ЯСНА ЗІРНИЦЯ
БДЖОЛА НА КАМЕНІ
Вона прикипіла до маленької заглибини кам’яного стовпа загорожі — коричнево-золотиста, непорушна. З Лівобережжя віяв холодний весняний вітер, ворушив прозорі криль-ця, ніби хотів вихопити нещасну бджілку з її останнього прихистку, й тонка дівоча рука про-стяглася до бджоли, ніжні пальці взяли її, поклали на долоню. Піднялися густі вії, в синіх очах з’явився сум. Дівчина глянула на свого супутника, юного хлопця з русявим непокірним чубом і ясним дитячим поглядом. На обличчі хлопця співчуття й розуміння.
— Мертва, — прошепотіла вона.
— А, може, й ні, — заперечив юнак. Він схилився над долонею дівчини, торкнувся пальцем комахи. Задумано повторив: — Може, й не мертва.
— Знаєте що, — жваво озвалася вона, — давайте загадаємо… Якщо оживе, то загадане здійсниться.
Хлопець поглянув у очі дівчини, чомусь густо зашарівся, кивнув головою:
— Згоден. Загадаємо…
Дівчина піднесла долоні до вуст, почала дихати на бджолу. Хлопець з-за плеча дівчини дивився на непорушну коричневу цяточку. Дивився, закусивши губи, нахмуривши чоло, че-каючи, щоб від подиху цієї дівчини сталося чудо.
Минали хвилини. Дівчина невтомно зігрівала теплим подихом бджолу. Серце билося сильно, ніби хотіло передати маленькій комасі частинку своєї сили. Хлопець намагався не дихати, мов боявся зурочити. Якщо бджола не оживе, не полетить, то все загадане не справ-диться.
Раптом… вона заворушилася. Звелася на лапки. Підняла крильця. Поповзла по долоні.
— Ожила, — ще не вірячи своїм очам, шепнула дівчина. — Погляньте, Миколо, ожи-ла…
Комаха затріпотіла крильцями, знялася й полетіла. Вона майнула золотистою цяткою в промені сонця і зникла між білого суцвіття. Дві пари очей — сині й сірі — провели її, потім несміливо зустрілися. Руки хлопця й дівчини зійшлися, торкнулися кінчиками пальців. Юнак схвильовано зітхнув, опустив погляд униз.
— Що ви… загадали? — Вона несміливо й трошки лукаво зиркнула на нього.
— А ви… що загадали?
— Я… про вас…
— І я… про вас…
— А що саме?
— Скажіть ви…
— Я скажу… Я задумав, чи не розлучимось ми… чи вічно будемо дружити?
— І я… теж…
Вії піднялися й знову опустилися. Пальці дівчини тремтіли. Хлопець несміливо поклав її долоню на свою, прошепотів:
— Я хочу сказати вам щось дуже… важливе…
— Що? — спалахнула дівчина.
— Давайте поклянемося!
— Поклянемося?
— Еге, на вічне побратимство… На вічну… вічну дружбу…
— Як це… на вічне побратимство? — схвильовано запитала дівчина.
— Так робили наші предки, — таємниче прошепотів хлопець, схилившись до її вуха. — Коли хотіли стати кровними друзями, побратимами. Коли друг був у біді, інший побратим поспішав допомогти йому, визволити, полегшити горе, а якщо треба, то й віддати своє життя за нього. Дві долі… єдналися в одну, спільну… А хто зраджував друга, того карала клятва побратимства. Хоч би де був зрадник — на землі, на морі, під водою чи під землею, — всюди його наздоганяла страшна кара. Ми поєднаємо свої долі, мрії, прагнення. І все найкраще, що є в нашім серці. Ми дамо один одному… клятву серця… А таку клятву зламати не можна, бо зламати слово серця — то відмовитись від себе.
— Я згодна, — вуста дівчини відкрилися, очі замріяно дивилися десь у далечінь.
— Тоді сьогодні, ввечері. Зорі й місяць будуть нашими свідками. Вони слухатимуть нас… і клятва наша буде нерушима. Чуєте, Оленко?
— Чую, Миколо.
— Зустрінемось о восьмій вечора… Або краще — о дев’ятій.
— Я прийду.
— Біля Володимира. Чуєте, Оленко?
— Чую, Миколо.
Вона пішла по алеї. Хлопець не зводив погляду з її милої постаті в простенькому синь-ому платті.
Оленка зупинилась, оглянулася. Ледве помітно махнула рукою.
СНИ НАЯВУ
Микола йшов вулицею і нікого не бачив. Він мугикав щось собі під ніс, усміхався до перехожих, радів розквітлим деревам, весняному вітру. Зустрічні люди натикались на нього, та побачивши на його обличчі блаженну усмішку, говорили вслід, знизуючи плечима:
— Божевільний або п’яний… Не інакше.
А він міряв потертими черевиками Хрещатик, плив у святковому потоці юрби, марив наяву, забувши про все на світі. Він знову сьогодні ввечері побачить її. Загляне в глибокі очі, торкнеться тремтливих пальців, почує ніжний хвилюючий голос. Невже це станеться?!
Не можна повірити, щоб коли-небудь не існувало Оленки, не може бути, щоб він жив без неї. Вона існувала, йшла поруч, він знав про це, тільки не хотів турбувати її. А потім — вона прийшла. Як це було?
Кілька днів тому Микола отримав диплом про закінчення композиторського відділу консерваторії. Були поздоровлення, був концерт, веселий галас товаришів. А потім дивна самотність. Віднині друзі розліталися по широких просторах, йшли своїми дорогами. У Ми-коли теж був свій шлях. Він збирався повернутися до рідного села над Дніпром, працювати там у клубі.
Не одразу зважився Микола на цей крок. Перед тим було багато шукань, роздумів, сумнівів. Шлях до великої музики почався з дитинства: перші зернята любові до пісні посіяв дід Василь, материн батько, його знали далеко від рідного села і навіть району — славетний співак, кобзар, жартівник. До революції він служив матросом на Балтиці, був учасником кругосвітнього плавання, штурмував Зимовий палац. Повернувшись до рідного села, застав пустку: хату спалили бандити, дружина збожеволіла під час пожежі, померла, не діждавшись свого моряка. А доньку переховали в лихоліття добрі люди.
Жартівливий характер діда Василя пригас, але пісенна душа давалася взнаки. Він часто виходив зоряними ночами на горб за хатою, сідав під віковим в’язом, виймав кобзу із спо-витку, в який загортав її, мов улюблене немовля. Неподалік збиралися діти, дорослі, дівчата, парубки, мовчазно й схвильовано вслухалися в ніжні, тривожні переливи струн кобзи. Дід Василь завжди дивував своїх слухачів: майже кожного разу слова його пісень були різні, навіть знайомі мелодії часто мали інші слова. Це вражало Миколу. Перша пісня, що відбилася в дитячій свідомості Миколи, була щемливо-печальна, але разом з тим і на диво оптимістична. Навіки вкарбувалися в душу загадкові слова:
Лебеді дитинства, станьте на хвилину,
Та візьміть на крила доленьку мою!
Землю я покину, з вами я полину,
Де квітує тайна в зорянім гаю…
Ключ не зупинити, крил не доточити,
Птах давно тріпоче в серденьку твоїм…
Лише власні крила повертають силу
Відшукати стежку в материнський дім…
Пісня нагадувала Миколі казку про Івасика-Телесика, якого маленьке лебедятко зняло з явора, визволивши з полону злої зміюки, і повернуло до рідного дому. Ті казкові образи зли-валися, глибоко відбивалися в душі малого Миколки, формуючи його вразливу музично-романтичну натуру. Дід змалку заохотив його до кобзи й скрипки, а в школі пісенне пори-вання хлопця ще більш спонукав учитель співів Яків Степанович, котрий керував хором сільської самодіяльності.