Гуртувати, вести, діяти! Ось що таке кобзарі!
То де ж ви, сучасні кобзарі? Відгукніться!
Прислухаймося. Де, на яких майданах України бринить віща кобза? Про що квилить, куди кличе? Кого звеселяє, застерігає, радить, повчає?
В якому вияві шукати, розпізнавати кобзаря?
Історична традиція останніх віків (а може, не традиція, а спотворена легенда, витворена "правнуками поганими славних прадідів"?) малювала образ нещасного сліпця, котрий заробляє собі на хліб плачем та стогоном, марно нагадуючи сучасникам про втрачену славу, загублену на історичних манівцях. Навіть Тарас у "Перебенді" показав таку реліктову постать, яка то веселить, то засмучує, проте є лише відлунням минулої грози і не спроможна збудити до дії титанічне серце народу.
Невже кобзарі завжди були саме такі, як ми їх уявляємо тепер, — нещасні сіромахи, уособлення повергнутого велетня? О ні! їх породило таке потужне джерело, що його потоку досить для вгамування спраги безлічі прийдешніх поколінь.
Погляньмо на численні зображення козака Мамая — таємничої постаті преславного минулого. Що найбільше вражає в тому образі?
Таємничий воїн-характерник зосереджений і спокійний. Розпряжений кінь, на гіллі висить шабля, мушкет. Геть відкинуті принади світських веселощів, уособлені в пляшці та чарці. Обрано позу глибокої медитації-роздуму. Проте ми бачимо не йогічний транссамадхі, тобто заглиблення у світипозавимірності, ми з радістю й подивом відзначаємо зосередження на кобзі. Легендарний козак-кобзар заповідає нащадкам не шлях агресії, розбою чи войовничих походів: він ніби пророкує таку епоху, коли люди відкинуть небезпечні цяцьки свого недосконалого дитинства і знайдуть шлях для розвою найзначнішої риси людини мислячої — здатності до творчості.
Саме в цьому "козацькому роду нема переводу", як про теє натякає у своїй прегарній книзі Олександр Ільченко. Тоді поклик до сучасних кобзарів набуває конкретних обрисів і значення. Зрештою, бандуристів у нас досить, їх навчають у відповідних школах, гуртках ентузіастів, у консерваторіях. Але кобзаря підготувати в учбовому закладі неможливо, як неможливо вивчити горобця співати солов'їні рулади.
Хто ж такий кобзар? Де його можна зустріти?
Літ із двадцять тому я прогулювався дніпровською набережною неподалік від річкового вокзалу. Звернув увагу на знайомих кінодокументалістів, які метушилися біля апаратури, когось знімаючи. Біля гранітного парапету стояв непоказний сліпий дідок з бандурою і неквапно перебирав струни. Нас познайомили. Тоді я вперше почув прізвище — Євген Адамцевич. На жаль, до цього нічого не чув, не читав, не знав. Доки кіношники щось там готували, когось чекали, кобзар глянув на мене своїми незрячими стозорими очима, і по спині побігли мурашки: відчувалося, що співець бачить. Він ледь-ледь щось награвав, а разом з тим гомонів до Дніпра. Саме так: він розмовляв з водами славутинськими так, як із живою істотою. Прислухаючись до плюскоту хвилі, запитував (я це запам'ятав назавжди): "І тебе закували, брате Дніпре, і тебе замучили?"
Так міг запитати лише кобзар.
Коли я познайомився з циклом його пісень, то збагнув суть і призначення народних співців: вони — нерв національного життя. Доки нерв передає біль і радість — організм розвивається і має перспективу для зростання, розкриття, реалізації втаємничених цілей, покликань, призначень. Я запитав Адамцевича — чи багато є в Україні кобзарів, чи не перевелися вони?
— Було до війни ще доста, — скупо одвітив він. — Більше тисячі...
— Де ж поділися? — зацікавився я. — Чому їх не чути?
— А де подівся чистий Дніпро? — відповів кобзар запитанням.
— Так тут... техніка, хімізація, засмічення...
— Із кобзарями... така ж хімізація, — невдоволено буркнув співець. — У тридцяті роки збирали їх... кілька сот під Полтаву... біля тисячі — до Харкова... Кобзарі радо поїхали... у вишиванках, у святкових строях... І жоден не вернувся...
Підійшли кінодокументалісти, почалася зйомка. Мені більше не довелося ні розмовляти з кобзарем, ні бачити його. Незабаром він помер десь у Криму. Проте ми знаємо, що збереження ним навіть однієї лише "Запорізької похідної" було досить для безсмертя Адамцевича. Царство йому небесне і земля пухом!
Я часто думав над тим, що почув із вуст цієї таємничої людини. Чому бюрократичні мафіозі у всі віки боялися вільних співців? Чому нещадно переслідували? Очевидно, відчували: навіть оці реліктові небораки несуть у серцях своїх якусь невмирущу естафету, котра здатна породити бурю, що спроможна змести всі мури й лабіринти антинародних структур. У кожному разі, будь-яка спроба відновити інститут кобзарства в часи сталінської тиранії чи в епоху брежнєвсько-сусловських сутінків зустрічала шалений опір і навіть звинувачення у "буржуазному ізмі". А разом з тим на сценах вільно демонстрували високу майстерність та хвацькі веселощі ансамблі й тріо бандуристів. Гай-гай! Усі ті "дам лиха закаблукам" лише викликали сум і безнадію. І не вірилося, що колись кобзарі могли піднімати тисячні маси на всенародне рушення!..
Минали роки. Якось я почув у театрі опери (в Києві) виступ кобзарського дуету братів Литвинів. То був незабутній вечір. Шквал оплесків, віншування, крики "слава!". І знову — мовчання, забуття. Складалося враження, ніби якась сильна й нещадна рука скрутила голову дзвінкоголосим солов'ям, що невідомо звідки з'явилися.
У тривожну пору сімдесятих років доля занесла мене в село Гребені над Дніпром. Там я збудував хатинку, де можна було б зосередитися й працювати влітку. Сусідом виявився один з братів Литвинів — Василь. Міцний, з красивими руками і мужнім обличчям козацького отамана. Та попри свою войовничу зовнішність був співець спокійний і сумирний. Пропадав на Дніпрі, вудив рибу, мовчав. Мене цікавили перспективи дальшого розвою його кобзарської майстерності. Він сумно жартував:
— Натомилася бандура...
— І все ж таки...
— І Земля втомилася, — вперто повторив кобзар. — А вже якщо наша матінка втомилася, то не жди добра...
І він заспівав мені новостворену пісню-сюїту "Спить натомлена Земля". В ній чувся біль, смуток, глибока тривога за долю не лише рідного краю, людей, а й усієї планети. Пізніше я збагнув, що зустрів правдивого "реліктового" кобзаря, котрий чутливо реагує на стан Вітчизни, є ніби її вічнорезонуючим камертоном.
Що відбувалося зі співцем далі, я не знав, бо доля закинула мене в такі краї, де, як жартували наші мудрі предки, жаба цицьки дає. Кілька літ я мав справу з тою жабою, а коли повернувся, то застав Василя Литвина цілком в іншому настрої, вигляді, стані. З бандури ніби якісь вітри здули пилюку, й інструмент у руках співця дзвенів, гримів, жебонів, променився, усміхався, погрожував, застерігав. І сам він змінився, перевтілився з дядькуватого козарлюги у правдавнього бояна-рапсода: довгі сиві кучері до плеча, вуса, борода. Здавалося, що хтось прадавній і мудрий знайшов його в океані віків і пробудив до нової й термінової дії. І все довкола змінилося. До співця приходили школярі, прилучалися до гри на бандурі, його власна дітвора (ціла купа хлоп'ят і дівчаток) співали й грали на сопілках, палили язичницькі вогнища і стрибали понад ними, складали пісні й присвячували їх Сонцю, Зіркам, Місяцеві, Землі. Я відчув: кобзар став предтечею грядущого циклу оновлення.
І ясно стало, що в житті України, в житті усього світу настає вирішальна пора, котра має змінити долю Планети і кожної людини. Струни нагадували про щось таке таємниче, забуте, втрачене, яке здавалося навіки загубленим і виглумленим...
У царство духу вогняного
Дорога в сотні тисяч літ...
До того краю осяйного
Йшли безліч, безмір поколінь...
Ішли палкі і серцем юні —
Та в зраді, в мороку зникали,
Безжально рвали серця струни,
І оберталися на камінь...
Та путь тяжку ту подолає,
Хто сам вогненним духом стане...
То воскресали в серці сучасників прадавні веди, що тисячоліття тому були з коренем вирвані із свідомості русинів. То сама Земля нагадувала сучасникам про небезпеку виродження і деградації, про загрозу катастрофи для всього сущого, про потребу берегти найвищу цінність життя — квітку, краплю води, пісню, матір, вітчизну, планетарну колиску...
Ніщо не обминало камертон серця Василевого: ні гроза, ні вибухи ядерних бомб. ні засмічення вод, ні, тим більше, замовкання пісенного потоку у просторі українському. Він бив на сполох!
Розмаїтість і обшир імпровізацій доводить, що кобзар має дотик до втаємничених глибин природи, як це завжди велося у його преславних попередників. Я був зворушений і обнадієний: невже воскресає "козак Мамай", невже ворушиться в розореній могилі похований характерник, який, жартуючи, заховався колись там від прискіпливих недругів і чекає урочої пори?
Кобзарю, кобзарю, куди ти прямуєш?
На вольную волю...
Кобзарю, кобзарю, хто шлях тобі вкаже?
Вітри в чистім полі...
Кобзарю, кобзарю, що в полі шукаєш?
Прадавню могилу...
Кобзарю, кобзарю, а що в тій могилі?
Незміряна сила...
І я запитав його:
— Василю! То як же бандура — вже відпочила?
— Від грози втома зникає, — сказав кобзар. — Під грозою не сплять. Я почув громовиці і сказав сам собі: "Василю, це вже не жарти! Виходь на поле герцю!"
— І вивірите в перемогу над сном віків, над знемогою душ, над зневірою сердець?
— Кобзар не думає про те, як не думає дощ, чи слід ось тут або там пролитися цілющим потоком. Кобзар співає, сподіваючись, що є серце, спрагле правди й краси...
— Що можуть зробити кобзарі нині, в нашу химерну пору, зіткану з протиріч, сумнівів, заперечень, деградації?
— Дуже багато. Співці мають захистити пісню, бо коли остаточно вмре вона— тоді марні зусилля політиків і вчених: майбуття у Землі не буде! Кобзарі спроможні викликати біль у закрижанілих серцях багатьох сучасників, бо ж без болю не народиться відповідальність, а без відповідальності жодного прийдешнього не побудувати! Нинішні війни у сфері духу буйніші, ніж війни козацького минулого. Тепер крицеві шаблі ні до чого! Ось послухайте...
І Литвин заспівав:
З глибин віків, крізь товщу літ,
В прадавнім болі стогне Мати,
Бо всі покликані у світ
Творить життя, а не вбивати!
Прийшла пора злу круговерть
Вогненним словом розрубати!
Навік здолать пітьму і смерть,
А світ — любов'ю об'єднати!
Прадавнє пророцтво глаголить, що з'являться в "кінці віку" носії Слова-Логосу, котрі матимуть меч двосічний, який виходить із вуст.