Інші, теж в одягу Адама, сиділи на березі з голками в руках і латали свої сорочки та штани, бо в Січі не було жіноцтва і латати козацькі дірки не було кому. Деякі, нарешті, купались у Дніпрі, прали свої сорочки й купали коней.
Московські гості, що прибули з маленькою флотилією, були вражені цією небаченою ними тьмою-тьму-щою голого тіла на березі. Але це не заважало їм бачити яка кипуча діяльність панувала на всьому цьому острові далеко від усякого людського житла. Трохи осторонь від головної пристані стукотіли сотні сокир, дзижчали пилки, з гуркотом падали на березі дерева,— це гарячково будували нові чайки... Видко було, що козаки готувалися до великого морського походу... Московські гості тепер не пізнавали цих хохлів. Завжди такі ніби ледачі, вайлуваті, зайняті лише своїми люльками та лежанням на череві чи гулянкою, співами, танцями та усякими вигадками,— вони тепер, наче переродилися, здавалися богатирями, були жваві, меткі, невтомні. З рук у них ніщо не падало, все робилося швидко, спритно, до ладу. Московські гості і очам своїм не вірили: їм здавалося тепер, що при ділі, за роботою, один хохол трьох московських людей за пояс заткне, а четвертого на плечах понеее, що таких чортів краще не займай.
А там, поблизу, на лузі, іржали коні, ревла худоба, линули звуки сопілки,— це пастухи запорозьких табунів з нудьги грали на сопілках та на ріжках, особливо мелодійними були звуки ріжків.
"Казкове царство, істинно казкове, наче я уві сні все це бачу!— мимоволі думалося московському гостю панові дякові, коли він бачив це справді казкове царство, населене якимись богатирями, гомерівськими ле-стригонами:—Чи ти ба! Диво, воістину диво!.."
У той самий час, коли прибулі зверху з московськими посланцями чайки під гуркіт гармат пристали до берега, на кріпосному валу в різних місцях з'явилися козаки з довгими тичками в руках. Але це тільки здавалося, що вони тримали тички,— то були кошові й курінні кухарі, які тримали в руках почесні знаки свого благородного стану — велетенські, ніби тички, ополоники, якими вони розмішували й насипали по курінних мисах різноманітні козацькі страви — куліш з салом, галушки, різні борщі, юшки з риби й всілякі пундики та ласощі. Ці козацькі страви на три,— чотири, а часом і на десять або й двадцять тисяч козаків варились у таких велетенських казанах, що в них можна було просто плавати по юшці чи по борщі в маленькому човнику-душОгубці, а тому мішати вариво у таких казанищах доводилося величезними ложками на довжелезних тичках.
Кухарі, вийшовши на кріпосний вал, з усіх сил замахали своїми дивовижними ложками. У деяких на ложки надіто було шапки. Це вони закликали козаків до спільного кошового обіду. Але через те, що деякі козаки могли бути далеко від коша і не побачили б ні тих ложок, ні шапок, то до махання приєднав своє голосне калатання військовий довбиш, щось на зразок герольда, котрий бив у якийсь металевий предмет, а військовий сурмач заграв на дзвінкому ріжку якусь пісню в такт ударам довбиша і на голос відомої пісні: "Гей, нуте^ косарі!"
Помітивши знак кухарів і почувши закличні звуки довбиша та сурмача, козаки лишили свою роботу й гуртами сипонули до коша, на ходу поправляючи розхристану під час гарячої роботи одежу: хто накидав на себе сорочку, хто надівав штани, якщо він порався коло човнів на воді, а загальний улюбленець всього війська і жартівник, Пилип-з-конопель, вискочивши з гурту наперед і взявшись у боки, став витанцьовувати під звуки закличного ріжка.
З цими гуртами козаків уступили в Січ і прибулі товариші січовиків, які супроводили московське посольство. За посольством на ношах несли в'юки з різними московськими подарунками для низового товариства.
Незвичайне видовище постало перед московитами, коли вони увійшли в Січ. На великій рівнині, обгородженій земляними валами, величезним чотирикутником розкинулися довгі, плетені з хмизу і обмазані глиною, невисокі будівлі, вкриті поверх очерету кінськими шкурами. Таких будівель нараховувалося більше сорока. Це були курені, або казарми, низового товариства, що мали кожен свою назву. Все запорозьке військо ділилось на ці курені, як на полки чи бригади. Старшим кожного куреня обирався отаман, або курінний батько. Курінні отамани разом з кошовим складали військову старшину, яку нещадно контролювало усе товариство, але водночас вона, коли вже була обрана, мала диктаторську владу, особливо у воєнний час.
Тепер, коли московські посли увійшли в Січ, увесь велетенський майдан між куренями являв собою дивне видовище. У різних місцях з усіх чотирьох боків диміли і чадили вогнища й горни, по кількості куренів,— це були курінні печі, на яких готували страву разом тисяч на п'ять, а то й на десять козацьких ротів. Над горнами висіли величезні казани, на кілька сажнів в обхват; вони клекотіли, наче казани в пеклі, і розпускали по всій Січі невимовний запах і пару від киплячих у них чи то галушок, завбільшки з малий кулак кожна галушка, чи то кулешу, або каші з салом, або юшки з тарані, сомини, окунів, осетрів і всякої риби, яка тільки водилася в Дніпрі та у найближчих плавнях. Там чадили на величезних рожнах підсмажувані на вогні барани, сайгаки, дикі кабани, воли й цілі величезні тури. Біля казанів та рожнів поралися військові кухарі та їхні різноманітні помічники — дроворуби, водоноси, пшономиї, крупосіви, салотовки — ті, що вміли гарно товкти солоне свиняче сало для каші й галушок, різники, пекарі, хлібодари та інші майстри кухарської справи. Пекельна спека діймала їх.
На розісланих по всьому майдану численних запонах, кінських та волових шкурах, на дошках і просто на траві лежали гори хліба, приготованого на обід для всього війська. Тут-таки на землі стояли сотні великих дерев'яних солонок. Ні ножів, ні виделок, ні столів, ні скатертин, а тим більш чогось схожого на серветки чи рушники тут не водилося; була лише гола земля чи трава, а на них — гори хліба — й сотні солонок. Не було навіть ложок; ложка й ніж були в кожного козака, і носили вони їх або біля пояса разом з іншою бойовою зброєю, або в глибочезних кишенях широченних штанів, куди ховалися ще кисети з тютюном, люльки та кресало з усім приладдям.
Козаки, нашвидку причепурившись і повиймавши ложки н ножі, сідали колом біля солонок та куп хліба, так само нашвидку хрестилися на схід сонця, брали по буханці, нарізували на шкоринці ножем хреста й краяли її на величезні скибки для себе й для товариства. Усі сідали по-козацьки, або швидше по-східному,— навхрест ноги — і витирали ножі та ложки чи об траву, чи об штани й рукава сорочки; вуса підбирали догори або
закладали за плечі,— це в кого були богатирські вуса— вуса, мов ретязі, щоб нб заважали вони козакові їсти.
Тим часом гурти кухарів своїми величезними тичка-ми-ложками насипали із киплячих казанів у здоровенні, часом у сажень в обхваті дерев'яні миси готові страви: куліш, рідку пшоняну кашу з салом або галушки, теж із салом, звичайно, в скоромні дні, юшку з риби, борщ із щавлем, і теж із салом, а то із сухою рибою, з лящами і таранею — і на величезних жердинах розносили їх по козацьких колах. І тоді починало військо обідати — обідало кілька тисяч чоловік на повітрі, просто неба. Першим простягав ложку в спільну гігантську мису отаман, зачерпував страви, поважно ніс ложку до рота, тримаючи під нею шматок хліба, щоб не капнути на себе, і так само поволі, поважно перехиляв ложку під богатирські вуса, звільна й поважно пережовував хліб і не поспішав ковтати, аби товариство не подумало, що він квапиться, хапається, і не сказало: "Глита, як собака". Потім так само поволі й поважно втирав рукавом, а то й хусткою вуса і знову кусав хліб. За батьком отаманом тягся із своєю ложкою до миси той козак, який сидів по ліву його руку; за тим тягся третій козак до миси — третя ліва ложка — і так, як сонце ходить по небу із сходу на захід, так ходили і козацькі ложки навколо миси, поки черга не доходила знову до батька отамана. Коли миса спорожнювалася, кухарі знову наг повнювали її, поки козаки не з'їдали усієї страви, бо за козацьким звичаєм треба було неодмінно з'їсти все, що було наварено й напечено. Потім, після галушок, борщів і кулешів або після товченої цибулі з водою й сіллю, кухарі тягли на широких дошках печеню — засмажених на рожнах кабанів, баранів, волів, турів і сайгаків. Печеню тут-таки розрубували сокирами або різницькими ножами на шматки, солили пригорщами солі й розбирали по шматку. При цьому серце тварини віддавали батькові отаманові для того, щоб добрий був до своїх дітей козаків і мав гаряче серце до ворогів, а легені ділили поміж усіма козаками, щоб козак легенько бігав проти татарви і був легкий на воді й на морі.
Це видовище вразило московських гостей, яких запорозька старшина запросила на свій військовий обід. Та й справді — тисячі людей, найкраща половина чоловічого населення, усі молодці як один, відбилися далеко від свого краю, від батьків і матерів, часто від жінок, дітей і наречених, від усіх сімейних радощів і засіли в недоступній глушині, на краю, так би мовити, світу, де кінчається мир хрещений і де починається сторона бусурманська, чужа віра, чужі люди, злі вороги. Ці люди, що відбилися від рідної оселі, заснували якесь могутнє гніздо,— і сусіднім царствам доводиться рахуватися з буйними вилітками з цього гнізда; на них зважають, їх бояться Польща, і Москва, і Крим; перед ними запобігають і волоські господарі, і семиградські князі, і сам римський імператор.
От і нині Москва, ледве видряпавшись з польських та шведських лабетів і так-сяк позбувшись усяких самозваних царів, царків і лиходіїв, насамперед визнала за потрібне вирядити посольство до цих синів степу, щоб сповістити їх про призвання на свій престол справжнього царя, не самозванного, а всім відомого боярина Михайла Федоровича Романова, і просити панів козаків, щоб надалі вони до лиходійських царків не приставали і на Московської держави превисочайший престол усяких собак не садили, як посадили вони своєю допомогою на цей престол проклятого Гришку Отреп'ева.
Московські посланці прибули на Січ з милостивою грамотою від молодого царя. Після обіду зібрано було військову раду для заслухання грамоти.