Тоді розкажете, що з ким в дорозі сталося, хто був відважніший від других, хто духом падав. Умерлих словом щирим пом'янем, без смутку довгого і зайвих сліз. Не нам, мої соко́ли, плакать і віддавать себе під дощ безсилих сліз. Хай ті старі, що ззаду йдуть за нами, на цілий ліс голосять. Для їх в житті нічого не осталося, крім жалю. А ми, ми будемо іти вперед і грудьми дужими дорогу пробивать для себе, для онуків. О, не хиліть голів журливо, угледівши на стежці труп, труп брата або друга. Де жертви, там і перемога!
— Він знає все.
— Він баче все.
— Він пророк.
— З ним Бог говоре.
— Він буде в Казці королем.
— Він, може, й є король і тільки зняв корону.
В сей мент підходе Дівчина до Його з вінком з червоних маків. Він стає праворуч.
Дівч[ина]. Прекрасний мій, улюблений! Дозволь мені надіть на голову твою вінок з червоних маків. Нечутно я ходила за тобою і мак збирала в травах. Він так горить, як кров твоя вогняна. (Кладе Йому на голову вінок).
Він. Отут поправ. Щось ніби в голову вп'ялося кігтями.
Дівч[ина]. То, мабуть, терен. Найбільше він до маку підійшов. У терну кучері такі ж, як і у тебе.
— Погляньте,— він в короні!
— Я вам казав, що він король.
— А я давно корону в його запримітив.
— Вона з живих квіток!
— Не з золота, не з срібла.
— Не з каменю морського.
Тиша.
— Я бачу лист терновий у короні.
— Терновий лист?! Навіщо терен здався?
— Поранити колючки можуть.
— На те, щоб квіти не зів'яли...
— Він король.
— Він пророк.
— З ним Бог говоре.
— Він нас веде у Казку.
Народ усе надходить. Підходять, знімають з плеч торби, сідають, стоять, слухають. У всіх обличчя, як у прочан.
— О Боже мій! Із лісу, що давив нас, що небо чисте застилав, ми вийдем наостанку!..
— Ми вгледимо блакить небесну.
— Ми вгледимо проміння сонця.
— Надивимось на світ Господній.
— Життю всю душу віддамо.
— Як солодко віддати душу!
— Як радісно умерти в щасті!
— Як радісно згоріти в ньому!
Він. О, радісно! Сказав ти правду. Коли у тебе сил остануться краплини, візьми і кинь в них іскри серця: нехай горять! Вогонь тобі осяє цілий світ, зогріє все в твоїй душі холодній, і ти на мить одну таке зазнаєш щастя, якого ти не зміг зазнати за все життя своє нудне і сіре.
— Правда.
— Правда.
— Правда.
— Я горю.
— І я горю.
Дівочі голоси. І я горю. Душа моя, що мерзла в холоді життя, немов одтала, і з-під снігів її пробились трави.
— В моїй душі квітки неначе розцвіли.
— В моїй — пташки защебетали.
А у моїй замаяли мов крила. От я іду, а в грудях щось літає. Я серце, думала,— коли прислухалась — не серце; насилу догадалась.
Він. Згоріть в житті — єдине щастя! І ми всі горимо, як факели вогняні. Погляньте навкруги! Хіба не бачите, що стало вже ясніше, що ніч страшна боїться нас і гине. То наші душі і серця горять і ніч осяюють собою. Хай з нас хто-небудь догорить і згасне: йому позаздре небо! Бо він згорить щасливий. І, умираючи і догоряючи, він буде знати, що, може, через рік в цім лісі хтось, блукаючи, угледе труп його зотлілий і скрикне радісно: "О брате мій! Ти йшов на те, щоб в огні згоріти, ти йшов на те, щоб влити віру в мене; сказати, що і ти ішов, що тут, де ти погас, лежить дорога з лісу. О брате мій, ти не погас — ти і тепер гориш, як стовп вогняний, ти і тепер показуєш дорогу. О брате мій! Прийми ж уклін від мене! Нехай ім'я твоє не сходить з уст людських вовіки". Так скаже той, хто заблудив у лісі, так скаже той, хто стратив віру і знайшов. Брати мої! Хто келих чистого життя не розливав поволі, а випив зразу, хоч навіть і упав, той не умре вовіки, той все віддав життю, що міг віддати.
— Учителю! Що нам робити? Ось жінка плаче: її дитина захворіла і умерла. Ніяк її тепер розважити не можем.
Ведуть під руки жінку.
Жінка. Я найдорожче стратила в житті. Я стратила свою дитину. Мені нічого вже не треба: моя душа за рік намучилась украй, і смерть була б для неї сном солодким, аж Бог мені утіху чисту дав,— він дав мені синочка. (Плаче). Для його і пішла я за тобою. Я думала: піду, піду і понесу дитя своє під чисте небо. Нехай угледе світ і сонце. Любила я і не злякалася ні терну, ні дороги. Йому найбільше я хотіла дати. І я... я стратила його в дорозі.
Він. Утішся, мати! Не ти одна,— ми всі його згубили, його ми всі дорозі в жертву принесли. Ти ж стратила найбільше. Ти в жертву принесла єдину втіху. Чолом тобі від нас! Прийми ти, мати-страднице, від нас уклін найнижчий. (До всіх). Брати мої! Раз діти умирають, то ми вже близько біля Казки!.. Ось ще ясніше стане, а там і сонце заблищить і задзвенять пісні вітання. Брати мої! Утіште матір хвору, візьміть її під руки і ведіть. Утіште її, сестри... (Тиша). Тепер пов'ється стежка вгору. Далека путь, закидана камінням. Немов хтось не хотів, щоб люде йшли у світле царство дня, і по дорозі скрізь розкидав гострий камінь. Але угору!
— Угору!
— Угору!
— В царство дня.
Він. Угору, браття! Аж там десь, на верхів'ї, ми сядем відпочити і відти вгледимо на сотні миль цей ліс великий; побачимо, в якім напрямку йшли ми і де раніш блудили без дороги. Не кожний з нас угледіть зможе, але я тим вкажу: на сотні миль у мене бачать очі.
— На сотні миль у його очі бачать.
— На сотні.
— Крізь ліс у його очі бачать.
— Який би ліс густий не був?!
— Горять у його очі.
— Горять.
— Страшні вони: як стріли ранять.
— Учора тигр хотів уже накинутись на його, а він блиснув очима, і звір, як ранений, поповз у корчах в нетрі.
— Я бачив, як очима він сьогодні барса прикував: до ніг його припав страшенний барс і так лежав хвилину, мов зомлілий.
Він. А хто хотів би ліворуч узяти, то, за гілля хапаючись, ще не доходячи верхів'я, угледіти вже міг би відблиск Казки.
— А Казка ж де?
— Хіба в долині Казка?
Він. А Казка... Казка — вище... (Тиша). А хто б хотів угледіти її блискучу браму, хай духом зробиться міцний, як криця. Злякатися — упасти в кручу і розбитись.
Хлопчик. Хіба в дорозі нам ще кручі будуть?!
Він. О, так, моя дитино! Великі кручі, і яри, і камені нас ждуть. Вітри і вихори літають там і жертв своїх шукають, і раді кожного звалить в безодні чорні, але ви сміливо підставте груди, відкриті груди: нема міцніш нічого в світі, як вони відкриті. Ламаються списи об них, і кулі плещуться безсило. (Тиша). Страшні потоки ми зустрінем.
Юнак. Я перший перейду потік.
Другий. А як потонеш?
Перший. Як потону, життям своїм життя другого урятую.
Він. Брати мої! Де жертви, там і перемога, і всі ви знаєте, що нас чекають жертви.
— Ми знаємо.
— Ми всі на їх готові.
— Гаряча кров зогріє нас в дорозі.
— Гаряча кров напоє нас в дорозі.
— Гаряча кров в собі відіб'є нам проміння Казки.
Він. Гаряча кров, брати мої орли, посіє мак на пройденій тропі. Той мак довіку не зів'яне, і кожний, хто піти захоче в Казку, ітиме доти, аж доки цвіту стане! Я вірю вам, я вірю в вашу силу! Коли ж її у вас не стане і йти не зможете ви далі, скажіть мені, я гори розстелю, і ви по рівному за мною підете тоді.
— Він гори нам розстелить.
— Ми гір не боїмось.
— Несуть нас крила.
Він. Брати мої! За мною ж! Вище! Далі!
Він іде. За ним, співаючи щось молитовне, ідуть десятки, сотні.
Завіса поволі спускається
III КАРТИНА
Ліс. Великі скелі. Гірська природа.
Він. Юрба. Дівчина. Хлопчик.
Він — сам, іде й спиняється. Гордо піднята голова, почувається сила, але помітно, як хитається часом його постать. Сідає на камені. Хтось іде поволі і, угледівши його, говоре:
— Ах, ти сидиш.
Він мовчить.
— У тебе вид біліш від крейди. Ти утомився? Занедужав?
Він. Ні, ні! Я довго думав. Думки ж — вампіри: із мозку смокчуть кров, і через те блідий і вид у мене, може. (Встає). Недавно я боровсь з ведмедем. Єдина мить, і я лежав би на землі, розірваний на шмаття. Єдина мить!.. Я подолав ведмедя. Але... єдина мить...
— І можеш думать ти, що він би міг тебе роздерти?
Він. Все може бути.
— Ах, що ти кажеш, що ти кажеш! Мене твої слова косою підтинають... Тебе ніхто не подолає.
Він. О, так,— ніхто! (Тиша). Скажи, я так тебе питаю, скажи, ну, як тобі здається? Коли ми вийдем з лісу? Коли ми ввійдем в Казку? Тринадцять днів ми пущами йдемо, а ліс не рідшає.
— Коли ми вийдем з лісу?!. У мене ти питаєш?!
Він. У тебе, так, у тебе. Скажи, ну як тобі здається?
— А ти (встає), а ти хіба не знаєш?
Він. Я? Я... Знаю я, я знаю, ну, а ти?
— Нащо тобі мене питати? Раніш ти не питав нікого. Ти вів нас, а ми йшли і вірили тобі.
Він. А ти тепер не віриш?
— Я не кажу сього, але мені хтось немов камінь наложив на плечі. Я далі йти уже не можу. Я упаду, я падаю... Я ляжу, я стомивсь... (Лягає).
Він. О брате мій! Устань і вір: не зайде сонце ще за гори, як ми угледим Казку.
— Сьогодні будем в Казці? Сьогодні?! (Підводиться і знову опускається). Ні, я полежу трохи, я стомивсь. (Падає біля його ніг).
Він (схоплюється, швидко підходе до дерева, обходе його кругом і оглядає усе навколо). Ми вчора тут були! Це дерево я бачив!
— Що ти сказав?
Він. Нічого... то так... я сам собі.
— Так важко... Я засну... Коли ви будете іти, мене лишіть! Я мушу відпочити, я вас догнати встигну.
Дівчина і хтось з нею ідуть бадьоро.
Дівч[ина]. А ти, мій соколе, мене чекаєш? Яка я рада!..
— (Весело). Вона усе мене питала, чому врівні з тобою йти не може...
Дівч[ина] (приглядається до Його, потім кладе йому руку на чоло). Чого ти так замислився і наче засмутився?
Він. Я змучився... ішов... боровся... Я подумав... ах, я подумав...
Дівч[ина]. Ти змучився...
— Ти змучився...
Тиша.
Він. Скажи мені... Скажи мені... Учора ми... Учора тут ми не були?
— Дрижить у його голос...
Дівч[ина]. Чого твій голос так дрижить? Ти, може, хворий?
Він. Учора тут ми не були?
Дівч[ина]. Ти, може, був, а я прийшла сюди сьогодні тільки.
Він. Ти дерева цього не бачила ніколи?
Дівч[ина]. Не бачила ніколи.
Він. То, значить, так мені здалося... Ми далі йдемо?!
Дівч[ина]. А ти... А ти... думав, що не... далі?
Він. Ні, ні...