Він то задирав голову, дивлячись на полум'я, то скидав оком на людей і притупував ногою. Ногу ту, озуту в черевик із високими халявками, виставив Лазар уперед, ніби черевиком новим своїм хизувався, і притупував швидко, хвацько.
Хтось із дядьків виліз на дзвіницю — і бив, бив! Хлопці крутилися поблизу, сподіваючись, що, може, і їм удасться потягнути за мотузок, проте до дзвіниці їх не підпускали.
Нарешті, прийшла Хтодонька... Йшла так, як би йшов поранений на обоє крил старий лелека. З уст її зривалося чи то важке дихання, чи то уривки слів. Жінки обернулись до неї, чекаючи, що баба скаже.
І Хтодонька, зіпаючи, сказала:
— Наказаніє боже, так...
Помовчала, суворо дивлячись на односельців, і знову, вже міцнішим та строгішим голосом:
— Наказаніє!
Раптом усі розступилися — стугоніли по дорозі машини: прибула, нарешті, пожежна команда. Машини, ревучи, в'їхали на подвір'я, повискакували пожежники, тягнучи шланги. Спирали на стіни драбини; перші тверді струмені скочили у вогонь.
— А не гасіть! — закричав раптом Лазар у запалій тиші.— Нехай горить!
Всі почули, і всі обернулись до Лазаря. А він, випинаючи худенькі груди, кричав:
— Нехай сам бог погасить, коли це його! Нехай сам! Чому він не може?
Хтодонька хрестилася, складаючи неслухняні пучки докупи й важко несучи їх до лоба, до пліч, до грудей. Лазар підбіг до пожежника, взявся виривати з рук шланг. Пожежник ліктем штовхнув дядька, і той беркицьнувся на спину. Звівся і закричав:
— А-а, ви всі однакові! А-а, всі ви заодно!.. Сьогодні ж піду й скажу, як гасили церкву! Давно вже треба було її розібрати чи спалити, а ви державну команду викликали! І ще побої оці зніму, — тицяв пальцем у пожежника, — і тебе посаджу куди слід, попомниш мої слова!
Дуже поволеньки, ніби несучи гору на плечах, підійшла до нього Хтодонька і, склавши з неслухняних пучок важкий свій перст, перехрестила Лазаря. Спершу він, мабуть, не втямив нічого, бо навіть не здивовано, а якось журливо дивився на неї.
— Згинь, маро! — вилетіло з Хтодоньчиних уст.
Її голос пробудив Лазаря.
— А-а-а! — закричав.— І ти прибігла на пожежу, відьмо, теж прибігла? Чому ж твій бог не заступиться?
Хтодонька, зігнувшись, дивилася на нього похмуро. Коли ж Лазар замовк, вона знову склала докупи колючі свої пучки, вдруге перехрестила. А потім і втретє.
— Згинь, нечиста сило! — сказала спокійно і твердо.
Лазар підняв кулак, помахав погрозливо перед самісіньким бабиним носом і... повернувся, геть пішов. Проводжали його глузливими і веселими поглядами.
А Хомко з дітлахами гасали біля церкви. Весело їм було й добре. Вогонь бадьорив їх, і чим вище бурхало полум'я, тим кращий був у них настрій. Дощ уже поволеньки переставав, тільки грізно переверталось у хмарах щось важке й тверде, бо ж гуркотіло так, наче з гори каміння падало. Хтось невидимий і гнівний раз у раз підморгував зловтішно, посилаючи довкіл примарне світло... Церква згасала. Чорніла вгорі блискучим вугіллям баня, а ще недавно білі стіни були вимережані брудними потьоками. Люди гомоніли:
— Бачте, не хату підпалило, а церкву таки...
— Е-е, неспроста все це, неспроста.
— Баба Хтодонька молиться, а вона горить,— і засміялися. Сміх перекинувся на весь гурт, ніби вогонь блискавки.
— Якщо вже сам бог не заступився, то баба Хтодонька не поможе. І всі баби не поможуть.
— А тільки пожежна команда,— кинув хтось. І знову засміялись — наче й не стояли біля погорілої церкви.
Скоро розійшлися; пожежники склали своє причандалля, машини їхні свиснули заливчасто й покотили з подвір'я. їх проводжав спокійний і ситий грім у небі. Лишились у дворі тільки дітлахи та Хтодонька. Вона, зігнута, спиралася на костур і, вперто дивлячись перед собою на почорнілі від сажі стіни, про щось думала. Хомко, бігаючи з хлопцями, крадькома стежив за нею. Ось баба покрутила головою, наче комусь дорікала за щось, а потім, як стара лелека з обома перебитими крильми, подибала геть. Ішла, ніби волокла оті зранені крила, а вони чіплялися за землю, не пускали.
Вже вечоріло; випогодилось. Хлопці все бігали навколо церкви. В Хомкових грудях горіло сонце величезної радості, запалене недавньою пожежею; він сміявся, щось кричав, падав, коли його збивали з ніг, зводився, знову падав. Жовтів у чорних водах неба ріжок молодого місяця, і в уцілілих стрільчастих шибках церкви тремтіло щось холодне й непевне.