Куди ж пак, розумні!
Микита косився на великий Океании живіт і мовчки чухав потилицю. А Оксана не вгавала:
— Злиднів, бач, мало зазнали, так треба ще, щоб по завійку з власноїхати дали.
Романа це мов тупою пилкою пиляло:
— Оксано, хоч ти перестань, і без тебе вже тошно.
— Ні, не перестану. Як будуть цінувати, то й моїх подушок не помилують, а діти хай тоді за торбу та за дасть біг попідвіконню мантачать.
— Чого там цінувати,— вставляє й Микита.— Хіба мир допустить?
Краще б на шпичку наштрикнули Романове серце. Він люто торохнув кулаком по столу:
— Мир — кажеш? Хто, Смеркало, Лука чи Кіндрат тебе застоять? Аякже! Вони візьмуть земельку, скажи тільки, що несила твоя — з горлом видеруть, та тобі тільки дулю дадуть. Куди ж пак, із рук голоти брати: ні, їм треба, щоб ми прийшли до них та вклонилися: "На вас он тільки й надія..." А не діждуться павуки прокляті!
— Аякже,— перекривила Оксана,— у вас і без них від зерна засіки тріщать.
— Не мішайся, Оксано!
— Тепер — не мішайся, а як їхав, так послідню копійку видрав.
Роман ще лютіше вдарив по столу:
— Не встрявай, куди писок не лізе, говорю тобі!
— А як цінувати, то...
Оксана ойкнула, очі під лоб і посунулася біля столу.
Микита насунув на очі шапку, подивився на великий Океании живіт і вийшов із хати.
Перші гулі справляла весна: полем дули голі вітри, і в оксамит прибиралася вечорами рілля.
Щоранку мозолівці, як на ярмарок, їхали на поле. На обніжках до малинових присмерків маячили вози, коні й окремі крапки людей. Поверталися додому мозолівці за-, смажені на вугіль, з сильним духом землі.
А Роман сидів тумою біля столу й дивився пустозоро в темний куток. Гостра злість, як биті скельця, роздирала йому груди. Хотілося затиснути всю обиду в кулак і торохнути ним або себе по голові, або отих жмикрутів, щоб від них залишилась сама дробина. Може, хоч вона вже не буде подібна до своїх.зажерливих батьків...
"Ну, я ж вас провчу,— кивав він*до вікна,— ви пізнаєте, як.чужими руками жар загрібати!"
А напасть вагніла ще більше: в хатині, в муках рожан-ня, стогнала Оксана. Заходили вечорами сусіди, радили: "Бери сам, а потім від себе. Може, й не заробиш, але ж і.в збитках не будеш". Роман тоді говорив: "Авжеж, що так, приставай до компанії". Сусіда брав шапку й низько вклонявся: "Спасибі вам, себто не мала баба клопоту та купила порося... Куди вже.нам, неписьменним".
Роман схоплювався і, як зловлений звір, носився по хаті:
— А-а, неписьменні! А як від барині брали, так про це не гадали. Гаразд же, гаврилівцям віддам, чортові, дияволу віддам, себе зведу, а вклонятись не стану нікому.
Найпізніше заходили такі, як і він, і винувато говорили:
— Ми ж не відмовляємося, хіба нам не потрібен попас, чи що, ну що ж, як несила наша — дорого.
Один лише Назар говорив, як сокирою рубав:
— Матері вашій трясця! Не я казав — "складаймо не-замож2 ", так ні — боялися, що голотою прозивати стануть, все в пикаті перлися!
— Ну, та й що б твій незамож зробив?
— Що? Зумів би кому слід на пузо наступити, і зерно б усе до фунтика було. І другі б кінці знайшли.
— Ну, вже розпатякався... Ти краще скажи, що зараз робити?
— Брати та й сіяти.
— А платити — жолудями? Назар визвірився:
— Ну, так до чорта контракт. От ще отара безголова зібралася!
— Так підписано ж!
— А може, то елімент якийсь контракт писав? Хіба їх мало до Радянської влади приссалось?
*— Елімент! Володимир якийсь, а не лімент, а далі біс його знає — може, лімент який. Назар дратувався:
— А на скільки ви склали умову, на сто десятин? А там стільки і в заводі не було, це я й без плану докажу.
— А він є такий?
— Вам— показували його?
Роман увесь час підпирав долонями голову і всотував поради, як пересохла земля вологу, а на останні слова навіть голову підніс:
— План?
Аж очі засвітилися зірочками:
— Немає плану, це і в конторі говорили, що, мабуть, згорів у маєтку.
— Дивися ти, клятий Назар, і придумає.
— Ну, так що тепер?
— Давай, мов, сто десятин і ні клаптя менше. Прийшов Микита. Радились і вирішили: на ранок знову
до міста..
За два дні перший раз ущипнув Роман крихту хліба і через силу її проковтнув.
їхали низом через балку; праворуч — столипінські хутори, а поруч з дорогою, тикаючи в небо голоблями, маячили на обніжках вози. Попід синьою смугою клубками здіймалася курява. Шлях до міста. Віз торохтів нудно й настирливо. Роман звісив ноги через полудрабок і пустозоро дивився в землю. Учора ніви прояснилось у голові, а сьогодні він знову борсався, як у тенетах. "Ну, скажу — помраченіє на мене найшло, нехай тягнуть у суд... А може, таки зглянуться: невже ж останню теличку продавати? Ну, з мене теличку, а з Назара, а з Микити — душу візьмеш чи драною свитою дірку заткнеш?"
Серце стискалося від образи — для миру клопотав, не для себе. А ліс спереду все ще видавався за смужку.
Коли Роман та Микита заявили в конторі, що на таких умовинах не візьмуть, управитель, сміючись під вуса, відповів їм коротко:
— Бачили очі, що купували. Мозолівці дивляться спідлоба:
— Там не буде ста десятин.
А управитель забігав було очима, а потім — як шилом:
— А в контракті що сказано: "Більше чи менше, скільки виявиться". Так-то, хлопці, а за три дні не внесете половини — потягнемо до суду.
Романа ці слова різали, як по живому, і він уперто твердив:
— Нема там ста, як хочете, і більше й менше нема там...
Микита зирнув спідлоба на гостре обличчя управителя і згадав поради Назара.
— А як ми підемо до самого товариша начальника? — якось несподівано вигукнув він.— Може, тут лімент який завівся?
На це вже управитель визвірився: *
— Хоч і під три чорти! Теж орендарі! Гадали, мабуть, що й увесь вік будете кров ссати з пролетарської революції. Ні, голубчики, дурниця минулася. Тепер товариш Ленін про таких, як ви, говорить: "Нехай обростають, а ми будемо їх стрич". Диктатура, брат, пролетаріату, а не орендарів..; і за такі взивання при виконанні службових обов'язків, якими ти ображаєш мене, тепер і начальник не помилує.
До кабінету начальника пішов уже сам Роман. Микиті щось несподівано приспічило палити.
— Сівба вже проходить,— говорить начальник,— а ви тепер відмовляєтеся. Так, товариші, не можна. Нема там ста — ми вам не вороги: перевіримо, відкинемо. А угода складалася для того, щоб заставляти виконувати обов'язки. Будемо перевіряти.
Люди сіяли ярове, саджали городину, а Роман ходив як тума. Тиждень уже, як у хаті ні топилося, ні варилось.
Оксана після мертвої дитини й сама дихала на ладан.
Голодна й замурзана малеча скиглила на долівці цілими днями, на долівці й засипала.
"Хоч би грім ударив у мене абощо,— думав Роман.— Не встиг із наймитів вибитися, хата згоріла, зіп'явся на ноги — іди на війну землю боронити. Ну, я ж боронив. Так де ж та земля? Хіба й того, що мені осколком у бік всади-? л о. У-у..!"
Як сторінки книги, стрибали думки:
"Чому приговора не взяв? Ну, нехай, може, на мене помраченіє найшло, так я ж був один, та ще, можна ска-. з.ати, Микита, а вас же ціла громада... Та на біса той приговор, коли ви чесні люди".
Не звеселив Романа й землемір, якого прислала контора.
"На голові значок блищить, а в голові що? Хіба його перевіриш? Скільки захоче, стільки й нарахує". Разом із землеміром приїхав і якийсь молоденький уповноважений від контори. Роман йому просто сказав:
— Дарма це все робите, товаришу, передавали б у суд зразу, та й годі.
Хотів уповноважений пожартувати, уже й око зіскалив, а глянувши на Романа, лише проговорив:
— Чи чуєте, обійдеться якось, не турбуйтесь, а над контрактом, товаришу, ще й революційне сумління еТ
Не зрозумів його Роман і тільки безнадійно рукою махнув:
— Хай обходиться, мені вже однаково, хіба для других буде наука, як мирові служити.
Землемір апатично оглядав покривлені стіни і по них бліді паростки рослин. Голий вітер на полі продув наскрізь його тендітне пальто і зробив червоні руки схожими на гусячі лапи. Голодна фантазія міської людини— ще в дорозі намалювала собі перед ним варене, смажене й печене, але на цьому непокритому чорному столі був лише густий шар пороху, і тому присмерки, що сунули на вікна, були безпорадно нудними і тхнули мишачим послідом. Розмову, яку намагалися вести уповноважений з Романом, тягли вони нудно й немічно, ніби лише для того, щоб під дзюркання цвіркунів не думати про добру вечерю та свіжу постіль.
Землемір сидів біля сонного вікна й лише раз запитав:
— За горло вже, значить, бере куркуль, а комнезам же ваш'де? Чи ви гадаєте й самотужки справитися?
В голосі його вібрувала злість. Роман на це аж скрививсь:
— І ви тієї ж? Та на біса нам той незам? Нам хліб нужен, зерно, товаришу, нужно, та щоб ми однієї думки були. А то, бачите, злидні неначе й голови у всіх відібрали. А ви — незам.
Землемір сердито плюнув на підлогу і, ляскаючи долонею по кулакові, затупсав по хаті. Коли хто затягувався цигаркою, вогник блимав кожного разу на міді його значка і непокоїв Романа. "Хіба його перевіриш? Скільки треба, стільки й нарахує",— думав він. І мозолівці також думали: "Захоче — обдурить". Порадили Романові хоч тепер пильніше доглядати. Роман на це тільки махнув рукою:
— Тепер все одно: захомутали вже.
Тоді доручили Гнатові записувати "чисто все". Тут же попросили в землеміра й аркуш паперу.
Другого дня до самого вечора були на межі. Юні поля пахли сонцем і зеленою кров'ю рослин, від чого кров у людей робилася бурхливою і неспокійною. Парубійки, які бігали з вішками, стрибали через закопи, як бузівки, щебетали ли-ховань молодицям на шляху, і їх молоді голоси дзвінко відбивалися" від лісу. Навіть на Микитиному обличчі заграла спокуса весни.
— Гнате, гав не лови,— кидав він до гурту,— дивись, он землемір цілу десятину в кишеню потяг.
Гнат заклопотано підводився з зеленого долу, настирливо совав свого носа в абрис землеміра, щурив око над трубою, потім крізь кулак і все писав собі на папірець.
А Романові до всього було байдуже. Він, сірий, з наїженою щетиною бороди, сидів опукою на закопі й дивився кудись далеко поза межі цієї землі.
Прийшов і Назар Кардаш. Видно, за ніч він щось надумав, бо балакав ще більш упевнено.
Під кінець кинув навіть з презирством:
— Ех ви, гниди, а не граждани — вас ще тільки нігтем, а ви вже й рачки, а де ж залізна рука робочих і крестьян?— Потім пішов до Романа й роздратовано запитав: — А ти вже здихаєш? Хоч до вечора підожди...