Істина — це те, на що ми намагаємось закривати очі, а теоретично — гармонія мого суб'єктивного відчуття з об'єктивною дійсністю. А об'єктивна дійсність, панове, говорить, що до ідеї самостійності народ байдужий. Зібралась нас купка…
— Щоб відродити націю. Слава хоробрим!
— А нація хоче не війни, а федерації з Совєтською Росією. Тоді нам ніякий біс не страшний. Нічого закривати очі: більшовицькі гасла для народу реальність, а наші — абстракція. А на цій підставі моє суб'єктивне відчуття говорить, що для селян ми чужорідне тіло, значить — банда. Перейшло з італійської мови і означає — зграя контрреволюціонерів.
— Почекай, не сьогодні-завтра нас визнає Антанта, тоді ми покажемо їм революцію.
— Визнає і до серця притисне, аж сік з нас потече. У це я вірю, Андрюшо! — І Рекало підніс над головою кухоль. — Гаразд! Вип'ємо за самостійну Україну.
— На колесах! — буркнув ад'ютант. — Кажуть, уже й Київ…
— Що, що Київ? Здали? Брешеш, чортів циган! Ти чуєш, що він каже, Лец?
Лец-Отаманів дивився в темне вікно. Тонкими пальцями він стискав скроні.
— Чую!
— Куди нас везуть? — враз істерично закричав Пищимуха. — Я йшов до армії, щоб тільки скинути гетьмана. Залишив дружину, дитину без хліба, без грошей. Що з ними? А може, їх уже розстріляли, повісили… — І він закрутив головою. — За що? Я ніколи не був контрреволюціонером. Чуєте, чорти, дияволи, де наша Україна? — Він зірвався на ноги і вхопив зі стінки карабін. Ад'ютант штовхнув його назад у куток:
— Колька, кинь, дурень!
— Хто дурень?
— Заберіть у нього карабін.
— Кинь, говорю тобі, а то в ухо дам!
— Хто дурень, я — дурень?
І він підкинув до ока карабін.
Полковник Забачта вмить зірвався й боязко схопив карабін за ствол.
— Перестань, Колю!
— Геть з дороги, найманцю! — крикнув Пищимуха, штовхаючи стволом полковника в груди. — Тобі ще буде куля, а перша — циганові.
Старшини зірвались на ноги, а старий Карюк упав накарачки, і в цей момент луснув постріл. Але Рекало ударив кулаком по карабіну раніше, ніж Пищимуха встиг спустити курок. Куля посадила чорну крапку над дверима й хуркнула в коридор. Пищимуха кинувся тепер на Рекала, але ад'ютант згріб його під себе й притиснув до канапи.
— Задушу, мерзотнику! — кричав він, тискаючи його коліном.
Кричали й інші старшини. Карюк уже підвівся з підлоги, і, намагаючись вислизнути з купе, похапцем обтрушував свою рипсову курточку й пискливо прискав на всіх:
— Маєте розвагу. Ганьба яка! Зо дня в день живеш під кулями, а командир милується. Нема, щоб про діло хоч раз поговорити як слід, а вони про політику розвели теревені!
— Ну, а ви про що хотіли?
— Для чого мене кликали? Щоб нарешті щось вирішити з цими щоденними пиятиками, бешкетами.
— Правильно, пане Карюче, — поблажливо посміхаючись, відказав Забачта. — Ви на мене покладаєтесь?
Карюк, як заєць, закліпав очима, але інші зняли галас. Навіть Пищимуха підхопився й знову замахав карабіном:
— Забачті доручати горілку? Пропив Росію… Протестую!
Заспокоїв усіх сотник Рекало.
— Панове, — сказав він так, ніби виступав на засіданні малої Центральної Ради, — понеже ми служимо в запорозькій армії, значить, і звичаї у нас мусять бути запорозькі, а звідсіля все, що торкається нашого коша, підлягає тільки постановам Ради. Почитайте Кулішеву "Чорну раду" — і ви побачите. Згода?
— Що згода?
Закінчити не дала раптова зупинка, від чого всі полетіли на передню стінку, а Карюк знову опинився на підлозі.
— Що це?
— Що трапилось? — заговорили злякано разом усі.
— Стали!
— У степу?
— Перервався ешелон!
Усі вискочили з вагона до тамбура. Лец-Отаманів, пробігаючи повз своє купе, зупинився й постукав. Із-за дверей почувся голос Ніни Георгіївни:
— Будь ласка, це станція?
— Не може бути, я зараз узнаю, ви не турбуйтеся.
— Я вигляну. Може, повернутися ще можна.
— Надворі ніч. Можливо, Одеський полк. Будь ласка, сидіть спокійно!
Захопивши із купе карабін, сотник вискочив. За дверима на нього оскаженіло налетів вітер і шпурнув гострим снігом в обличчя. Сотник зупинився. Біла піна хуртовини, мов об берег, билась об вагони і зі свистом носилась у темному полі. З боку ешелону блимав якийсь вогник, туди хутко стікались темні постаті. Лец-Отаманів стрибнув із приступок і застряв по коліна в снігу.
3
Вогник горів у будці стрілочника. Ешелон зупинився на роз'їзді, звідкіля розходилися колії: одна — на Смілу, друга — на Єлисавет.
— Так у чім же справа, чому стали? — допитувався хтось.
— Машиніст заявляє, що зіпсувався паровоз.
Роз'їзд був у шести верстах від Знам'янки, де могли вже бути червоні. Із Єлисавета паровоз може бути тільки на ранок, а із Сміли теж кудись вирушив Одеський полк.
— Бреше машиніст. Більшовицькі штучки.
— А як ти перевіриш? Уже пробували духу давати, божиться.
— Кулю йому!
— А потім ти поведеш?
— А от ми зараз пошукаємо машиніста, — сказав сотник.
Лец-Отаманів, поринаючи в снігу, побіг повз вагони назад. У теплушках, набитих козаками, чадили добіла розпалені печі, а довкола них купками сиділи й звисали з примісток розпарені козаки.
У перших двох вагонах, добираючи міцних слів, ляпали картами, і на голос сотника ніхто навіть не озвався. У третьому вагоні в кутку на примістці до козацького реготу вплітався писк жіночих голосів. З появою в одсунутих дверях сотникової голови хтось прицикнув на примістку й сердито вилаявся:
— Тут їздові, засуньте двері!
Двері перед самим носом заскиглили на блоках.
— А це яка команда? — зупинившись біля п'ятого вагона, уже роздратовано запитав Лец-Отаманів.
Купка козаків, скинувшись на голос сотника, похапцем щось прикрила собою, але Лец-Отаманів устиг примітити на підлозі штуки різної мануфактури. Щоб скорше позбутися непрошеного гостя, один козак у добрій бекеші вибіг на двері й запобігливо відказав:
— Телефоністи, пане сотник. Що, машиніста? Я трошки знаюсь на цьому, тільки, може, краще хто інший. Ось тут поруч кулеметники, спитайте.
— А Кавуля не знає?
Рябий, з одним оком телефоніст Кавуля совався, як на черені, по мануфактурі і, вилупивши роз'їдене димом око, хрипло відповів:
— Я не з таких. Богиня — цей може.
— Ну тоді, Богиня, біжи зараз на паровоз. А ви будьте напоготові: все може бути.
Телефоніст у бекеші ніяково потоптався на дверях і, щось шепнувши до Кавулі, зіскочив у сніг.
Лец-Отаманів нарешті підійшов до дверей останньої теплушки. Він хотів їх відсунути, але двері не піддавались. За дверима хтось читав уголос. Лец-Отаманів напружив слух.
— "…Перше — визнання Директорією радянської влади на Україні, — чулося із-за дверей, — друге — гострий нейтралітет України в активній боротьбі проти військ Антанти, Денікіна, Краснова й поляків; третє — активна боротьба з контрреволюцією. Цей стан прийнято вашою надзвичайною місією й передано по радіо російським радянським урядом як нам, так і Директорії. Ми вже погодились на цю платформу і на перенесення переговорів до Харкова…"
Лец-Отаманів стояв під дверима мов приголомшений. Він воднораз відчув і приплив якоїсь несподіваної радості: "Може, справді вже до чогось домовилися, кінець війні, кінець блуканню?" — і в той же час уколола образа, що він, старшина, не відає, що твориться в Директорії, волею якої вони блукають у снігах, а які-небудь козаки… Але з яких же це джерел? Сотник нервово застукав у двері.
— Хто там?
— Це я, командир батареї.
За дверима метушливо залопотіли паперами й зачовгали по підлозі повстяками. Нарешті двері відсунулися. Козаки майстерно робили вигляд, що зайняті нищенням "унутрішнього ворога".
— Бунчужний, і ти тут? — запитав здивований сотник.
Огрядний, у гарно пригнаній шинелі, бунчужний, з довгими козацькими вусами, замішано відповів:
— Кулемети провіряємо, пане сотнику.
— А що це ви читали?
Козаки перезирнулись.
— Словесністю займалися, пане сотник, — знову відповів за всіх бунчужний.
Лец-Отаманів ображено шарпнувся:
— Словесність різна буває. Це в газеті було чи прокламація? Де взяли?
— А-а, то Кудря щось там чув на Знам'янці, брехні якісь, ніби переговори… Хто там захоче з нами балакати!
— Дай сюди!
— Що, папірець? Хлопці, де вона, та бомажка?
Кароокий козак, що допомагав молодій пані сісти у вагон і якого бунчужний назвав Кудрею, з глузливою посмішкою сказав:
— Скурили вже.
— Скурили вже, анахтеми!
— Хіба вони, пане сотнику, розуміють, що такі речі треба берегти? Може, й начальствові цікаво знати.
— Не прикидайся дурником. Ми ще з тобою побалакаємо. Хто був із вас машиністом?
Виявилось, що ніхто паровоза не знає, а може, й не признавалися.
— Тримайте кулемети напоготові. Всіх підняти!
Сотник сердито грюкнув дверима й пішов далі, щоб разом перевірити й варту. Позаду з вагона почувся дружний регіт. Цей регіт ніби стьобнув його батогом. "Оце така свідомість? Хіба тільки йому самому потрібна Україна?" Стало обидно до сліз, і сотник уже просичав:
— Борці, називається, за визволення… Потрібна їм та нація, як мені ложка уві сні. Кожуха та повстяників казенних пару — це подай, а потім: "Бувайте здорові, моя хата скраю".
— Вартовий!
Вітер підхопив його сердиті вигуки, кинув на платформи, де стояли, задравши задубілі голоблі, вози і гармати, відніс по той бік у степ і змішав із посвистом дикої віхоли.
— Вартовий! — ще раз крикнув сотник уже біля темних теплушок, де гримали об підлогу копитами коні, але у відповідь ніхто не відгукнувся.
— "Гаразд же, ви в мене будете знати, що таке армія Директорії. Досить панькатись: або — або!"
4
У самому хвості ешелону несподівано виявився ще один класний вагон. Всі його вікна блимали в темноту жовтими плямами. Сотник здивувався:
— А це що?
Він уже хотів занести ногу на приступки, як раптом із-за вагона показався силует жінки. Вона, уздрівши сотника, кинулась до нього. Слідом за нею вискочило двоє козаків.
— Ох і бігає ж, стерво! — крикнув один, але, помітивши знайому із султаном шапку сотника, вони зупинились, як пара вовків, і потім хутко зникли за вагоном.
Лец-Отаманів навіть не міг зразу зміркувати, що трапилось. Біля нього стояла обліплена снігом, у короткій шубці Ніна Георгіївна. Вона вся дрижала, мов шибка від вітру, і мовчки інстинктивно хапалась за його рукав.
— Що з вами, Ніно Георгіївно? — нарешті запитав сотник, обома руками стиснувши її лікоть. — Де ви взялися?
— Я, я… хвилиночку…
Біла випушка, припорошена снігом, високо здіймалась на її грудях.