Тоді кинувся клятий на землю й придавив собою твого батька, трохи кісток не поломив. Батько якось визволився, випарив його нагайкою та знову на його скочив, і таки переїхався по уїзджальні кілька разів. Кінь трохи освоївся, але подряпався падаючи, а на його м'ягенькій шкурі знати було смуги від нагайки.
Батько, змучений, подряпаний, пішов на часок додому.
По сніданню прийшов пан Овруцький в конюшню подивитись на коня. Як побачив подряпаного коня, то аж скипів від злости, бо став сміятися. У його така вдача була, що чим більше лютував, тим більше сміявся. Катовані люди стогнуть, плачуть, кричать з болю, а він регочеться. І той його регіт страшний був, чортячий. Від його кров у жилах застигала А при тім його очі вогнем сиплють, а рот кривиться мов у сатани. Зареготався й тоді пан і звелів гайдукам привести батька. Я при тім був, бо того дня призначили мене чистити конюшню. Хотів я побігти вперед, остерегти батька, щоб де-небудь сховався, та ба! Пан усе на мене дивиться, начеб хотів мені сказати: а ну, зважся, то зараз повісити звелю. Я аж завмер з страху, ногою рушити не можу.
Привели батька.
– Ти що моєму коневі зробив? – питає та за кожним словом: – Хі-хі-хі, ха-ха-ха.
Батько говорить сміло, виправдовується, що інакше коня не вговкає.
– Я тобі казав; бережи мого любимця, як зіницю ока… Я нарахував дев'ять смуг на його шкурі від нагайки. За кожну дістанеш десять київ… взяти його! – Й знову регочеться. – Хочу бути справедливим: ні одного більше, ні одного менше, а рівно дев'ятдесят…
– Твій батько дужий був, і став оборонятися, – гайдуків розсипав, мов снопи. Двох убив таки кулаком. Зацідив так здорово по висках, що гайдук тільки гикнув.
На його кинулася ціла череда, звалили з ніг, а тоді зв'язала мотузами.
Стали батька бити. Б'ють помалу, раз за разом від карку до п'ят, та числять поволі, мов через зуби цідять. А він, мученик, ні пари з уст.
Стиснув зуби й мовчить, мов неживий, навіть не здригне.
Тоді прибігла твоя мама. Вона стала голосити, припала панові до. ніг, та просить, благає. Щоб з каменя серце, й то б зворушилося від сього плачу. А пан лиш регочеться по своєму, та й каже до слуг:
– А ви, гультяї, чому крили від мене, що в моєму селі така гарна молодиця? Зараз її взяти до покоїв та гарненько переодягнути, вбрати, мов кралю…
Тоді мама встала миттю з землі.
– Не діждеш, собачий сину, мого сорому, – крикнула не своїм голосом небога, – та поки всі отямились, з усієї сили зацідила пана кулаком межи очі, а далі вхопила кігтями за лице, а другою рукою за горло.
Насилу служба відірвала. Пан стояв зі скривавленою пикою, наляканий. Спершу не міг і слова промовити, а далі як зарегочеться:
– Ха-ха-ха! Обох убити киями на смерть, а коли в тих харцизів щенята є, то й тих потопити в ставу. Не можу в моїй маєтності терпіти ні вовків, ні вовченят…
Приказ панський був зараз виконаний. Поклали небогу на землю й б'ють киями вже без розбору – куди попало. Я вже не ждав далі. Зробилася метушня, а я поміж гайдуків та за браму. Тим уже не поможу, гадаю собі, а тебе врятую.
Як я тебе сховав і вернувся додому, то вже й вечір настав. Я пішов уже смерком до замку. Слуги, мов біля мерця. Ходять один повз другого, мов сновиди, та тільки перешіптуються. Кажуть, що пан лежить хворий, – рану вилизує. Та мені се байдуже, я своїх шукаю. Твоїх батьків до рову викинули. Йду туди, надибав першу маму. Вона нежива. Батько доходив, бо ще дихав. Пан заказав під карою смерті хоронити їх. Їх хрещене тіло мали пожерти пси. Я приповз до лиця батька.
– Хто се? – питає.
– Се я, Прокіп, – шепчу йому у вухо.
– Чи Карпа справді втопили?
– Ні, кажу, я його вивіз у безпечне місце.
– Спасибі тобі, брате, – простогнав, – дай води, страх хочеться пити.
Пішов я, плачучи, по воду. Набрав у шапку, та поки вернувся, він, сердешний, уже оддав Богові душу.
Узяв я його на плечі та поніс у ліс. Потім вернувся й маму поніс туди ж. Опісля приніс я заступ на став копати могилу, щоб християнського тіла звірі не рвали.
Ніч була темна. Ніхто мені не перебивав. Я поночі викопав глибоку яму, поклав трупи побіч себе, перехрестив, проказав молитву й засипав землею. Вже сіріло на небі, як я скінчив свою роботу й прикрив могилу травою та сухим листям… З тяжким, закривавленим серцем слухав Карпо сього оповідання. З очей котилися сльози горохом. Устав з своєї соломи, припав до старого, став йому цілувати руки, тоді пригорнув свою голову до його грудей і заплакав уголос.
– Заспокойся, мій сину, – каже старий. Їх мука давно вже скінчилася, вони тепер щасливі в Бога. Жили тут по-божому, любилися, то там певну нагороду дістали. Через свою мученичу смерть вони всі гріхи свої спокутували.
– Хіба ж можна не плакать, слухаючи такого? Та ж се мої рідненькі батько-матір.
– Чи ти лише того приїхав з Січі, щоб про се довідатися?
– Не того я приїхав. Я приїхав, щоб за їх смерть помститись.
– Ти з лопатою на сонце йдеш. Вас лише двоє, а в селі помочи ти не знайдеш.
– Мені помочи чужої не треба. Не так я помщуся, як би ти гадав. Моя помста буде… от побачиш – не людська, а диявольська.
– З огнем ти граєшся, козаче, гляди краще, щоб тебе в селі не було, поки на день вибереться.
…Рано вже в замку знатимуть, що в селі є запорожці, а тоді вас піймають, позрубують буйні голови, а мене киями уб'ють до смерті, що я вас не видав зараз.
– Не журись, ми зараз звідсіля поїдемо, а тепер розкажи мені далі, що пан робив з того часу, та що він тепер робить…
– Як пан вилизався з рани, ще лютіший став та вже не довіряв людям і не припускав нікого до себе близько.
Людей мучив, як і перше, а за п'ятнадцять років тому він одружився.
– А діти в його є?
– Довго не було, аж згодом. Тепер є в них п'ятилітній синок Стась. Пані дуже добра людина, заступається за народ. Та пан її мучить, знущається, кажуть, що її б'є. Тяжко їй сердешній. Та вона на те не зважає, а обороняє бідних людей, як може. Коли пана нема дома, вона по селу ходить, заходить до наших хаток, людям помагає, чим може. Та все плаче, небога, та людей просить, щоб її дитини не проклинали. А вони її всі страх люблять, янголом зовуть. То справді янгол.
– Вона ляшка?
– Либонь, що так. Вона не раз каже, що зібралася втікати до своїх, та їй бідного народу жаль.
Ми їй віримо, бо вона не може говорити неправди.
– Вставай, Максиме, – каже Карпо до свого товариша, – нам пора.
– Куди ж ви, сини мої?
– Опісля знатимеш. Тепер лише поблагослови на святе діло, батьку, хоч не рідний та щирий…
– Що ти, Карпе, замислив? – питає наляканий Прокіп.
– Опісля почуєш. Коли б нам не повелось, то й проте знатимеш, тоді помолись Богу за наші грішні душі.
– Та ти хоч пані не чіпай, чуєш? Вона свята.
– Ні, я її й пальцем не рушу, коли вона справді в тебе така свята. У мене друге діло на думці.
Старий перехрестив їх, і вони вийшли. Вивели коней і поїхали в ліс. Ще стояла глуха ніч. Максим Веретенко зачинив на ними ворота.
Заїхали в найбільшу гущавину. Як стало розвиднюватись, Карпо подався на край лісу, полишаючи товариша з кіньми. Він хотів розглянути околицю, та звідси з-поза комишів, що росли з сього боку в ставі, нічого не видно було. Карпо виліз на високого дуба, й звідси побачив усю околицю. Зараз коло лісу починався великий став і простягався аж до замкового муру. На мурі стояли високі башти з гарматами в вікнах. За муром пишався гарний замок, вкритий мідяною бляхою та черепицею.
При замку була одна висока башта з годинником. Звідси певно було видно цілу околицю. Біля замку з одного боку росли за муром високі дерева. Їх грубі гілляки перехилились аж через мур. Став притикав до замкового муру лише з одного боку. Далі окружали замок широкі рови, в яких блищала вода. Вода в ставі була спокійна, рівна, мов дзеркало.
Карпо придивився до всього добре, поки зліз з дерева, а потім пішов до коней. Та як же він здивувався, коли не застав тут Максима, а коні стояли з позав'язуваними мордами.
– Що за причина? – подумав Карпо, стривожений. Невже його вислідили та піймали? Та Максим не дав би себе взяти так, мов барана. В нього пістолі й шабля не абияка. А чому ж би й коней не забрати? Хіба що засіли на мене. Ну, пождемо, побачимо, Карпо порозв'язував коні, й вони стали зараз обгризати галузки та скубти траву. Карпо приліг на свиті й закурив люльку.
Ждав так до полудня й уде справді неспокійний був за свого побратима. Коли ось почув шелест між кущами. Він підвівся з землі, добув пістоль і натягнув молоток.
– Чи вже ж тобі припала охота стріляти в побратима? – заговорив Максим, ще поки показався.
Карпо дуже зрадів.
– А ти де блукав?
– Дороги шукав. Коли прийдеться втікати, так щоб знати, в котрий бік.
– В лісі не здибав нікого?
– Лиш одного ведмедя, а більш нікого.
– А звідки ти знаєш, що нам утікати прийдеться?
– Хіба ж штука – догадатись? На те ж я козак! Не думаєш же ти брати замок приступом удвох. Ти щось інше задумав, та я не питаю про те. Коли буде треба, то сам скажеш…
Тепер полягали обоє на землю, й Карпо почав оповідати про свій замисел.
III
Пан Овруцький почував себе в своїм замку зовсім безпечно. Він знав добре, чого від своїх хлопів сподіватися, й тому держав себе обережно. Замок був оточений водою й глибоким ровом. Сюди вели лиш дві брами одна проти другої – до замкового подвір'я. Одну браму було забито; заходили лиш одною залізною, що вела попід високу башту, на якій стояли гармати. На баштах чатувало наймане німецьке військо. У замку заведений був військовий порядок. Військом командував німець-офіцер, якого звали ротмістром. Йому платив пан добре, й тому він вірно йому служив.
Вже два рази намагалися гайдамаки здобувати замок, та ні разу їм не почалось. Тільки своїми трупами замкові рови загатили.
Від посліднього гайдамацького набігу пан Овруцький став ще обережніший. Він знав, що гайдамаки йому не подарують сього, та що їх б околиці повно. Тому він, боячись за себе, не виходив із замку нікуди. Він навіть і до сусідів панів боявся навідуватись і перебував, коли не в просторих замкових покоях, то в замковім саду. Тут йому не ставало хіба птичого молока. Усе мав, чого душа забажала.
Покої були гарненько й багато прибрані. У саду всякі квітки, дерева, були й такі незвичні до нашого сонця, що їх треба було під зиму вкривати соломою.