А як стара спитала: "Що, як лікар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний... І що він собі думає!"
Лічив-лічив той бідолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, — постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.
Стара пані тільки що головою в мур не б'ється, та нічого не врадить: "Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете — умру!.. І не гомоніть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!"
Стара й годі, тільки охає.
XIV
Спустіло панське подвір'я; не тупочуть коні, не торохтять коляси. І панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, — все сидить та думає.
Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і рум'яніє, як червона маківка. Він хутенько вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться: "Здорова була, дівчино! А що панночка?"
Цілий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не відступає й ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять удвійзі, та вже така її досада гризе, що вони вкупці, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
Ото вже й сватає він панночку. Плаче стара і журиться тяжко:
— Я ж сподівалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
— Ох, боже ж мій! — крикнула панночка плачучи. — Та коли б він був багатий та вельможний, я б і гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала!
— Та хіба ж таки кращих за його нема? — не сміючи вже одмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знов стара.
— Для мене немає у світі кращого, — нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла. Стара зовсім скрутилась, — не зна далі, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, — унучечка у гнів та у плач великий. Хоче втішити: "ось поберетесь", — унучечка свою долю проклинає:
— Се господь мені лихо наслав, — каже, — і як тому лихові запобігти, не знаю.
Молодий став помічати, турбується:
— Що таке? Чого смутна?
— Та я не смутная...
— Скажи мені усю правдоньку, скажи! — просить, у руку її цілує.
— Поберемось, — говорить вона йому, — а як жити з тобою будемо? Вбого!
— От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
— Бач, ти об мені й не думаєш! — одмовля йому. — А любо ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бідують!"
Та й заплаче.
— Серденько моє, що ж мені, бідному, в світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху... Що ж я вдію? Рад би я, — каже, — небо прихилити, та не хилиться!
І почнуть отак обоє собі журитись.
XV
Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусідок, допитуються :
— Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Які дари тобі дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи він тебе слухає?
— Вважайте самі, — одказує панночка всміхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.
— Слухайте, — каже до його, — їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поскоріться ж, щоб я не гнівалась!
Він зараз їде, купує там, що казано.
— Боже мій! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!
Знов їде він, міняє. Або так. Хоче він води напитись, — вона:
— Не пийте, не пийте!
— Чому?
— Я не хочу! Не пийте!
— Та коли ж я хочу пити!
— А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
І вже так гляне чи всміхнеться, що він послухає. Коли то й розгнівається, одвертається од його, не говорить. Він уже і перепрошує, і благає — трохи не плаче.
Панночки приїжджі дивуються:
— Ото! Чи хто сподівавсь од його такого кохання! І що ти робила? Як ти бога просила?
Наша панночка тільки всміхається.
Питають, що він їй подарував, — вона перед ними стеле оксамити та атласи, що від старої панії має, та хвалиться:
— Це він мене обдарував!
Чудне панське кохання!
А він на тих сусідочок важким духом дише: бодай їх слід запав!
Стара тим часом розпитує про його, як він собі мається, та й напитала, що в його хутір є.
— Дитино моя! В його хутір є!
— Справді? — покрикне панночка, зірвавшись з місця. — Де? Хто казав?
— Та не дуже далеко за містом. Недавно, кажуть, од якоїсь тітки у спадку йому достався. Тітка була бездітна; він на її руках і виріс.
— Ах, боже ж мій милостивий! Чому ж се він мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, — нічим гаразд хвалитись. А все ж хутір! Усе ж держава!
Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його, — хуторець вітають!
XVI
Об різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, — аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу.
Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає:
— Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська!
Стара тим і заручинам не рада, та втішає унучечку, вмовляє:
— Чого плакати, моя дитино? Годі ж бо, годі!
— Чому господь не дав йому панства-багатства! — викрикне панночка та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи.
— Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усіх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:
— Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! Одродили ви мене, рідна матінко!
— Годі вже, годі, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! — промовля стара, та й сама плаче, й сміється.
— Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
— Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки міркую: зостанусь я —тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторі хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, — і хазяйство переведеться, і впокою душі не матимеш. Панське око товар тучить, — недурно сказано.
— Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на світ одродили!
— То будь же в мене веселенька, — не плач...
— Не буду плакати, бабуню, не буду! Тільки що жених на поріг, панночка до його:
— Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці дає!
Він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись:
— Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались... Пам'ятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, — як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
А вона йому:
— Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!
Молодий аж іздригнувся і дивиться на неї, — ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило...
— Що ж? — питає панночка. — Чого на мене дивишся так? Хіба я що нелюдське сказала? Хіба не хочеш зо мною хазяйнувати?
І бере його за руку, сама всміхається любенько. І він усміхнувся:
— Ти ж моя, — каже, — хазяєчка кохана!
XVII
Повеселішала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, і сама до всього береться. Навезли з міста шевців, кравців, швачок, крамарів і крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, — купує, крає, складує... Як у казані кипіло! Було тоді нам лишко тяжке! Бо таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці — смерть!
На весілля панів, паній понаїздило, — гуде у будинку, як у вулені. Цікаві панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, і се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Інша як побачить що, — хусточку чи сукню яку, — аж очі заплющить: так її за серце і вхопить. Так вони і липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.
XVIII
За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже коні стоять запряжені, — тоді я побігла. Не можу й словечка вимовити, тільки обіймаю старих і малих.
Молодий приїхав за нею на четверику. Коні вороні, баскії. Правив візника плечастий, усатий, у високій шапці. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а візника той сидить, як виконаний з заліза, — не обернеться, не гляне.
Посідали пани у той повіз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причіпку.
— З богом, Назаре! — покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж тріщить. Іній запушив верби; біліли віти і сяяли проти сонця. Дівчата висипали на улицю; кланяються мені... Швидко-швиденько бігли коні, — тільки в очах усе теє промигтіло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная доріженька попередо мною...
XIX
Хутко перебігли до міста; наче межи комашню впали. Ідуть і їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалі, перекупки. А жиди довгополі, куди не глянеш, усюди вони, наче тії хрущі, шершавіють.
Пан звелів коней зупинити коло заїзного двору і повів свою молоду у кімнати. Візниці грошей дав — пообідай, а про мене й байдуже.
Сиджу я собі та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се візника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матінко! Такий чорнявий, як єсть тобі ворон. Засміявся — зубів у його незліченно, а білі ті зуби, білі, як сметана.
— А кого вам треба? — питаю його.
— Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходімо зо мною, з Назаром, пообідаймо.
Дуже я змерзла, а піти, — думаю, — як його піти? Ще пані бучу зніме!
— Спасибі вам, — одказую, — я не хочу їсти.
Візника всміхнувся: "Як собі знаєш, дівчино!" — та й пішов.
XX
Чималу ж я годину пересиділа, коли вийшли панн. Пан тоді зирк на мене!
— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обідала ти?
— Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуці гроші в долоні лічив, дзвякаючи. — Дайте дівці пообідати!
Хазяїн гроші в кишеню та й побіг.
— Що це, що це? — жахнулась пані. — Ми її ждатимемо?
— А як же, серденько? — одказав пан. — Адже вона голодна та й намерзлась добре!
— То що? Вони до цього звичені. Спізнимось; я боятимусь.
— Бігай, дівчино, та хутенько! — каже мені пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
Пані почервоніла по саме волосся.
— Час їхати!
— Та вона ж голодна, серце...