Та виглядаєм, виглядаєм обидві, ждемо, ждемо, що хоч би ж хоч одно словечко. Як він там, що він там? А воно... Минула й зима, й весна, й літо настало — не чуть і не видно... От боже мій!.. Так я письмо до Івана: де Андрій, чого він не озивається й досі? Іван і пише: "Я,— каже,— був помістив його в лавку в одну, так він там... раз — не слухав нікого, а вдруге — повернувсь та тютюну вкрав щось, та його й прогнали, і де дівсь — не знаю". А господи ж... А матінко ж! де ж він? Та настала осінь, та тільки тих заробітчан поприходило, то я по всіх і бігаю, всіх питаю: "Чи не чули, чи не бачили?" Та й до ворожок... Та вже млію-млію душею... що хоч би хоч сни не такі снились, а то ж лишенько: то п’яного бачу його, то вкачаного, то злодієм, то... цур їм!..
Коли це, в пилипівку оце, сидимо з Явдохою, вечеряємо. Увіходить чоловік — Потап Слива. Поздоровкався. "А що,— каже,— про Андрія нічого не чули?" В мене так і тьохнуло серце: "Це вже щось є,— думаю,— коли б хоч не погане що..." "Не чули",— кажу. "А я ж це,— каже,— їхав з Маріуполя та й його бачив..." Ми обидві й ложки покидали. "Як? що? де він?" — питаємо. Потап тільки головою схитнув, сів і каже: "Ех, бодай не казать!.." В мене ще дужче серце забилось. "На станції на одній,— каже,— дожидав я машини. От сиджу під стіною всередині, обідаю,— каже.— А в куточку, недалеко од мене, сидить хлопець один, теж обіда: оселедець та хліб їсть. Ось увіходить жевжик якийсь у пальті порваному та так тими очима й водить, так і водить по людях. Ну, людей,— каже,— небагато було. Той жевжик пройшовсь раз і вдруге по станції, а далі до хлопця до того, та й давай йому знишка: "Ти, хлопче, додому їдеш?" — "Еге".— "Ти наймися... Ось тут економія є — я прикажчик, робочих шукаю,— от де заробиш,— каже,— а то в тебе, бачу, й грошей нема..." А хлопець: "Є в мене грошей... Я аж десять карбованців заробив, за підпасича був!.." Жевжик аж облизався,— каже,— а там своє: "Пустяки,— каже,— тут ти більш заробиш, тут тобі карбованців сорок дамо в зиму в одну, а робота не яка тобі: коло телят будеш". Хлопець тільки що не підскочить,— каже,— радіє: "Це мені як нахідка,— каже,— я сирота, дому нема — наймусь".— "Ну, так ходім же зо мною". Той хлопець хлібець у котомочку,— каже,— котомочку на плечі — пішли... А я на умі собі,— каже,— зашморгнув котомку та до київців, що сиділи під другою стіною. "Так і так,— кажу,— не замітили?" — "Байдуже,—кажуть,— гомоніли собі",— "А ходімте ж назирці..." їх устало,— каже,— чоловіка з чотири, добрі хлопці, я п’ятий — хода. Дивимось,— каже,— аж з-під вагонів лізе ще два "прикажчики": один у полушубку, й вовну видно, а другий у кереї в якійсь заяложеній. Повилазили,— каже,— та за тим... А той прямо в степ з тим хлопцем. А в степу ж ні людини — зима. Ми поставали,— каже,— та й виглядаєм з-за угла: що далі буде? Коли ці догнали, спускаться почали... І не видно стало. Ага, це, значить, балка. Ми ж як дременем,— каже,— туди, аж вони вже на хлопцеві на тому грошей шукають. Побачили нас — та від його... Ми за ними... Ось той, що в кереї, посковзнувся і впав... Били ж його, били!., було, й кулаками й..."
Баба як заллється сльозами.
— Сину мій,— каже,— сину мій.
Було, й кулаками, й коліньми... Кров і носом, і ротом... А я дивлюсь,— каже,— по знаку щось парняга... та на очі не дається, пику ховає... Хто ж це? Та стали вже пашпорта шукать,— каже,— найшли недокурок, і там "Андрій" написано... Коли так і є! Андрій, ваш Андрій... Тільки худий такий та чорний... Пішли ми: лежить він, стогне на снігу.
Баба знов у сльози:
— Боже ж мій, боже ж мій!., і матінко, й серденько! Що дома ж, було, чирячок нарве, то я вже й цибульку смажу, й ганчірочку тру, та й зав’язую, й запаковую, а то... І, рятуйтечко я"! Та вдома ж спать ляже, то я й ряденце, й кожушок на його, а то на снігу... І, боже мій!..
Не знаю, як уже я пережила ніченьку ту, що яка ж то здорова вона, та я ж і на волосочок не спала... Та й другу ж так... Печуся-печуся: як він там? Як болить у його?.. Та й удень ні їсти, ні робить... Та піду до сусід до кого, та плачу вже, плачу. А вони тільки: "Ото вчить було б... змалечку... вчить було б!" То я вже каюсь, каюсь... А то діждала неділеньки святої... до утрені й до служби пішла, на часточку подала... Та аж цілого злотика. Ху, як же й важко.— Баба помовчала.— Та й молебень найняла, аж на цілого рублика.... Щоб господь простив же мене, грішницю... та його щоб пом... ну щоб помилував же... Полегшало... Положилась на його, святого, як уже він, милосердний, дасть... так і буде. Приходжу додому... Стоїть Явдоха, дивиться в вікно: "Які ж то,— каже,— добрі, які повбирані чоловіки чужі... та йдуть вони з церкви, та будуть обідать... та вмісті, а я... О, нащо я й росла, нащо я й заміж ішла..." Та плаче ж, плаче, бідна, груденята аж ходором ходять... Та оченята які ж то гарні у неї, та щічки... які ж то доладненькі вони, та як водою пообливані, а хусточка вишивана... хоч крути... плаче ж плаче. Та й дитинка плаче в колисочці — і матінко, й рідна!.. Ну, мені ж уп’ять так важко стало, коло серця уп’ять запекло, що... й не знаю. І не роздягалась, та до Потала... Аж плачу: "Що робити, де мені дітися?" — "Що ж,— каже,— якби як додому його".— "Як же ж додому?" — кажу. "Не знаю, питайте людей розумних". Так я в зборню до писаря... "Так і так,— кажу,— що тут робить?" — "По етапу,— каже,— так його в один день приставлять нам..." — "По якому ж то етапу... будь ваша милость?" — "Та по якому ж,— каже,— і того ще не зна... до врядника треба". Так я забігла додому, взяла п’ятеричку — не найшла більше — та й чкурнула... Біжу, біжу, аж душно мені, а як би щоб швидше... щоб швидше... етап той. Прибігаю, кланяюсь, розказую... Він і пита: "А де ж Андрій саме?" — "Бо’ йо’ зна,— кажу,— не знаю".— "І я ж не знаю",— каже, та й з кухні... І оддать... п’ятерички... не вспіла... Жду-жду — ось вийде, думаю, та й сідать боюсь. Коли наймичка: "Не ждіть,— каже,— вони поїхали десь, на другі двері вийшли". І бий же тебе сила божа!.. То було душно, а то аж холодно стало. "Чи йти, чи що й робить?" Пішла. Плакать хочеться. Лізу як нежива, та руки, ноги... померзли... уся змерзла... Та поки ж долізла додому, то й себе не чула, аж у серце кололо Я чоботи з себе та мерщій на черінь. Як зайшли ж мені зашпори, як зайшли ж мені зашпори — і матіночко, й ріднесенька! — думала, й нігті поодскакують. Та на ніч зробилось важко мені, гаряче; заплющу очі, то таке ввижається мені: то етап той, мов гадюка, в’ється; то огонь так і паше з його; то мов синочка б’ють мого... голова розбита. То вчувається таке: то мов стогне він, то мов дзвонять, тужать... І господи, й праведний — аж страшно!.. То я: "О Явдошко, о Явдошко, о, рятуй же мене!" А Явдошка й сама: "Зав’язали,— каже,— світ мені!., ви знали, який він, нащо ви женили?" То мені вже... Що нащо хоч, мовляв, чужій людині світ зав’язувать було!..
...Ось ми і в городі стали.
— Як тут страшно,— каже бабуся,— під залізом усе, та пани все... А де земський? — питає.
Я вказав, куди повертать.
— А як доступать до його, що я ж... боюсь-боюсь тих панів... Злякаюсь і не викажу нічого.
— А що ж,— кажу,— він поможе вам, хоч би ви й виказали?
— Та може, та може... хай... що... робить... то робить,..— та й захлипала.
Тут ми й розійшлись. Я пішов швидше, бо почала хуртовина зриваться.
* * *
Не знаю, чи я довго пробув у тій больниці, чи ні, тільки як кинувсь додому... аж лихо! Завірюха така, що он як розходилась. У городі ще таки... А виткнувся на поле — шабаш! — і світу не видно. А вітер... І на ногах не встоїш, та ще в пику. "Оце так,— думаю,— вернуться б... та до кого ж ти й вернешся?., ні знайомого такого, нічого..." Стою, думаю... А далі: "Ага, у мене ж пак сапожник знайомий є — чоботи шив колись". Вернувся... та й ночував,— било все. На другий день де все й ділось те. Так гарно зробилось... тихо, сонечко... А сніг... так і грає... Іду. Ось так як серед поля, трохи вбік од дороги, дивлюсь: купка людей стоїть. Я й собі туди: що таке? Коли... баба, що я з нею йшов учора. Заспокоїлась. Та ще на такому белебні, що вітер і сніг позносив. Та що то вже було з нею: чи воно так умирать не хотілось, чи хто його зна, тільки ноги й руки під себе підкорчила й голову у гнойок устромила.